— Дай закурити, — сказав ні сіло ні впало.
Стас мовчки простягнув дідугану пачку, обмацав підборіддя, тоскно запитав:
— Батя, ти чим голишся?
— Та цим… «Жилетом»… Із собою тягаю, щоби на службі… по формі…
Стас підвівся, викинув цигарку.
— Ходімо! Даси свій «жилет»…
Того вечора Станіслав Скакун без жалю знищив свою стильну борідку.
Банальна логіка відвідала професорську доньку ближче до ранку, коли вона врешті вмовила Іветту прийняти душ і трохи перепочити у ліжку. До того — тільки серце рвала.
Влетіла до вітальні, побачила кам'яну Іветту в кріслі біля вікна та й сама закам'яніла. «Мамо… Матусю дорогенька. Чи ти?..» Не Іветта сидить — горе. Очі тьмяні, щоки ввалилися, вуста тонкі — ниткою, руки… Де грація, витонченість жестів? Німа, горем закута… Спина, шия — здалися. Не тримають голову. Зігнулася, ніби за ту шию Платон учепився і висить.
— Мамо… — І кроку не ступити.
Іветта ледь помітно здригнулася, Ліда зірвалася, упала матері в ноги, обхопила їх обома руками.
— Матусю… Я тут. Я поряд. Я ніколи тебе не покину. Матусю…
— Лідочка? — шелестом.
— Матусю… Сонце моє! Я люблю тебе! Я… Рідна! Тобі треба перепочити…
— Тут перепочину, — повернула голову до вікна і знову закам'яніла.
Ліда боялася кричати і плакати, хоч душа кричала і плакала. Притулилася до Іветтиних колін, здригалася від німих ридань і тільки коли помітила, як здригаються Іветтині коліна, відсторонилася винувато. «Прости, мамо». Сиділа на килимі біля крісла-трону, дивилася на Іветтині босі ноги з довгими, як у небіжчиці, нігтями.
— Ангеліночко, — прошепотіла раптом жорстко. — Води зігрій. Миску неси. Манікюрний набір… Та не барися.
— Ой, святі-грішні, біжу, — забубоніла нянька, засовала вітальнею. — Ти надовго, Лідусю?
— Назавжди…
Під ранок разом з Ангеліною дотягла Іветту до ліжка у спальні, і, коли нещасна забулася непевним тривожним сном, Ліда врешті отямилася, та не звалилася, напосіла на няньку: розказуй!
Нянька плакала, божилася — нема життя! Як Платосик не знайдеться — пропаде Іветта. Тане, бідна, і плеча не підставити. Руїни. А все та Райка, хай би її чорти!.. Вона, лукава, привчила Платосика пігулки у глиняного бичка ховати. Стасик його під ліжком знайшов. І де вони того бичка ховали? Сам Бог знає, бо на Ангеліні гріха нема! Щодня під ліжком підлогу мила, а бичка не бачила. О-ой, добив той бичок Іветту. Як гепнула об підлогу, так із того бичка пігулки й посипалися. Це ж що виходить? І без ліків міг? І брехали ж! Обоє брехали з дня у день, що Платон пігулки ковтає. Оце Іветту й добило. Не треба було нам тієї Райки в дім! Вона все заколотила! Дитинку їй, бач, урятувати треба…
— Мама не хотіла своїми руками вбивати те дитя, — прошепотіла Ліда, вразилася: істина.
— Ой, святі-грішні! Все вона тобі «мама», — бовкнула нянька.
— Я — Вербицька. Мій обов'язок…
— То тебе обов'язок до нас привів, Лідусю? Не серце?..
— Не колупайся в моєму серці, Ангеліночко, — наказала. — Бо вижену.
— Ой! Ой! Та ти тільки глянь на себе! Чисто друга Іветта. Уже й хазяйнувати взялася.
Ліда глянула няньці в очі, сказала:
— Так і є. Мама… злягла. Я тут тепер за хазяйку.
— Чого б це?!
— Бо я остання справжня Вербицька, і все, що тут є… Тільки моє. І дім, і татків інструмент, і весь його спадок, і ти… І… мама.
— А Платон? — набундючилася нянька. — Платосика не шукатимеш?
— Не шукатиму, — прошепотіла. — Захоче — сам повернеться. Хоча з медичної точки зору було б вельми цікаво відстежити його адаптацію… До того ж Платон — не Вербицький… І вплив наших генів…
— Не Вербицький? А може, я тобі збрехала тоді… у церкві?!
— Годі вже!
— Чого б це? Збрехала!
— Навіщо?
— Бо Іветта Андріївна веліла так казати. Знала ж, бідна, що колись дізнаєшся.
— Навіщо веліла брехати?
— Щоб ти на неї лютувала! Не на тата свого. Хоч було за що…
— Мовчи! Тата не чіпай! Ох ти ж і грішна, Ангеліночко! Виходить, Платон…
— А я звідки знаю?! — вибухнула нянька. — Як мені хазяйка веліла говорити — так і кажу!
— Годі! — аж потьмяніла. — Годі мене плутати, нянько! Захочу, і без тебе до правди докопаюся. Та й не треба копатися… Так знаю. Одна я — Вербицька. Бо Вербицькі тіла людські лікують… А Платон… Платон душі гоїв. Інша кров… Інша місія… Хай літає…
— Аби не впав! — прошепотіла нянька.
— Мені однаково! Мені маму треба на ноги поставити!
Режим. У професорській оселі на Подолі запанував новий режим. Зранку Ліда міряла Іветті тиск і температуру, власноруч розкладала у пластянки ліки, пересвідчувалася, що нянька приготувала для матері щось смачне і поживне. Потім допомагала Іветті дійти до ванної, вмивала, переодягала, саджала біля вікна у крісло-трон.
— Сьогодні ще поснідай у кріслі, — говорила-навіювала. — А завтра спробуємо пересісти за стіл. Думаю, Платонові це сподобається.
— Добре, Лідочко, — Іветта кволо всміхалася, повертала голову до вікна, ніби Платон уже спішив подивитися, як мама снідає за столом.
Ліда залишала Ангеліні аркуш паперу — усе по годинах розписане. Спішила до клініки.
— Як справи, пані Лідо? — питала Зоряна.
— Все чудово.
— Як мама? Як Платон?
— Дякую, Зорянко, всі живі-здорові. А що у нас сьогодні? Аналізи з лабораторії вже привезли? Я не можу починати прийом без аналізів пацієнтів.
Та — починала. Дві ставки випросила — щодня зранку до вечора. Коли останній пацієнт виходив із кабінету лікаря Вербицької, Ліда викликала таксі і мчала додому. До пацієнтки Іветти. Нагодувати, заспокоїти, перевірити тиск, допомогти дістатися до ліжка й упасти поруч із мамою на те місце, де колись лежав тато. У рожеву кімнату так і не заходила.
За тиждень до професорської оселі на Подолі прийшов Стас.
— Лідки нема! — роздратовано буркнула нянька.
— А відколи, добра пані, Ліда для вас Лідкою стала? — здивувався Дезінфікатор.
— Як здуріла, так і стала! — насупилася Ангеліна.
Стас мовчки зміряв няньку поглядом, пішов до вітальні.
— Іветто Андріївно? Добрий день… — Обережно. Придивився, зрадів: — А ви сьогодні маєте прекрасний вигляд!
— Мене лікує Лідочка, Стасе, — кволо всміхнулася Іветта. Кивнула в бік синової кімнати. — Ви до Платона зайдіть. Він на вас чекає..
— Добре…
Стас озирнувся, зустрівся поглядом з Ангеліною. Нянька кивнула, мовляв: «Отакі у нас тепер діла, Стасику. Тільки те й роблю, що чатую, бо сам Бог знає, чого в наступні п'ять хвилин від Іветти чекати». Стас збентежився. Нахилився до Іветти.
— А Ліда…
— Наша Лідочка — справжня Вербицька, — прошепотіла Іветта. — Зосередилася на лікуванні хвороб тілесних. Душі не гоїть. Ні своєї, ні чужої…
«Марить», — подумав Дезінфікатор, поклав важку долоню на маленьку, ніби лялькову, Іветтину ручку.
— Я дочекаюся її?
— Краще у Платоновій кімнати. Заодно і його розвеселите. Ви ж знаєте, які ці хлопці? Занудьгує і втече, а мені… мені не хотілося б…
— Звичайно, у Платоновій. Уже йду…
Стас погладив суху Іветтину ручку. Поплентався за маршрутом. Вона не озирнулася йому вслід. Вона дивилася у вікно.
…По кімнаті втікача розляглися руїни Іветтиних надій. Пил на моніторі, книжки стосиком на підлозі, ніби хтось вишукував щось на полицях, книжки викинув, а назад поставити — уже й не треба. На ліжку покривало зім'яте звисає вузькою смужкою, як рука мерця. На килимі пігулки: одна, дві, три… Так і не зібрали? До вікна присунуте широке зручне крісло.
Стас провалився у крісло, задер ноги на підвіконня, примружився — сонце… Травень прощається. Літо… А Платон із дівчиною так і не знайшлися. І не дуже шукають уже. Як Іветта злягла, так і загальмували. Дратувалися, пояснювали Стасові, коли той намагався з'ясувати, хто саме відповідає за пошуки втікачів:
— Мужик! Ну не відволікай. Орієнтировку маємо: якщо десь засвітяться, не упустимо. У нас щодня — десятки злочинів…
— Мати дуже переживає…
— Мати? А ти скажи їй: охолоньте, мамо. І радійте, що у вас не така дитина, як он та сучка, яку ми вчора затримали. Падло сране! Квартиру материну захотіло! Пацана свого зеленого підмовило, щоб той її матір убив. А саме, падло, алібі собі забезпечувало. Сиділо у школі на уроці та з пацаном SMSками обмінювалося. Хочеш почитати? Ні? А я тобі прочитаю. «Любий… Як справи?», «Ок! Вона у ванній», «Супер! Лечу! Ти мене хочеш?», «Скоріше, диван я вже розстелив»… І трахалися! Чуєш? Трахалися, а у ванній мертва мати лежала! То куди нам бігти, скажи? Сучок рвати чи твоїх утікачів шукати?!
