— Добре… — шепоче Лідочка, і мужчина геть втрачає розум. Він сидить просто на дерев'яній підлозі директорського кабінету і, не стидаючись, гірко плаче.

До кабінету входить директор, за ним Лариса Дмитрівна. Вихователька жестом кличе Ліду до себе:

— Ходімо, Лідо. Збереш свої речі.

А Ліда не може встати, бо під нею, на директорському шкіряному дивані, мокра калюжа, і труси мокрі, а поряд він… тато, і як він зараз це побачить…

— Ходімо, Лідо, — повторює Лариса Дмитрівна.

— Що з тобою, дорогенька? — встрягає мила жінка.

— Я піду з… дочкою, — говорить мужчина, простягає до Ліди руку, та дівчинка затято вчепилася в диван і, здається, ще мить — упаде на той диван і не підніметься.

— Шановні! Прошу, не хвилюйтеся. Залиште нас із Лідою на хвилинку, — Лариса Дмитрівна спокійно йде до дівчинки, на ходу жестом показує на двері мужчині з бородою, милій жінці і самому директору Пердуну, і, коли ті слухняно виходять, Ліда подається до виховательки і відчайдушно шепоче:

— Ларисо Дмитрівно… Я всцялася…

— Знімай труси, — командує Лариса Дмитрівна. Зриває з шиї красивий квітчастий шалик, і поки Ліда тремтячими руками знімає мокрі труси, витирає мокру пляму на директорському дивані. Потім загортає Лідині труси в шалик, озирається і… вкидає все те у великий спортивний кубок, що стоїть на підвіконні директорського кабінету.

— Все гаразд? — питає дівчинку.

Ліда киває. Лариса Дмитрівна раптом присідає перед Лідою навпочіпки, бере за плечики, дивиться у вічі:

— Попервах буде важко, — пояснює спокійно. — Коли тобі щось буде незрозуміло чи незвично… Ти відразу не думай, що тебе не люблять чи хочуть образити. Ти знай: твоїм мамі і татові в цю мить теж… незрозуміло і незвично. Ти розумієш мене, Лідо?

— Так… — пошепки.

— Гаразд. Ходімо. Зберемо твої речі.

…У так і недомитій спальні плакала Аська Авдєєва. Ліда зніяковіла: ну хіба вона винувата, що сьогодні її забирають, а не Аську.

— Асько! А я там… і твоїх батьків пошукаю… — гукнула.

Аська вхопила швабру і щосили жбурнула в Ліду. Ліда впала на підлогу. Наспіла Лариса Дмитрівна, повела кудись зарюмсану Аську, наказала Ліді поквапитися. Ліда покидала до вигорілої наволочки шкільні зошити. І все. Тільки на зошитах записано, що вони Ліди Вербицької, а все інше — із сиротинця. І благі черевики, і спіднички з кофтинками, і труси. Ліда згадала, що без трусів, — розстроїлася ще більше, та часу шукати Ларису Дмитрівну не було. До спальні забігла мила жінка з хвилястим волоссям, взяла з рук дівчинки наволочку.

— Ходімо, дорогенька…

Схвильований мужчина зі скуйовдженою бородою тупцював біля розкішної білої «волги». Автівка стояла посеред двору, ніби напоказ, ніби для того, щоби всі житці сирітського прихистку обливали її заздрісними недобрими поглядами з відчинених вікон. Ліда йшла двором сиротинця і твердила собі, що обертатися не буде. Нізащо не буде, бо, певно, Аська Авдєєва стирчить у вікні і тільки чекає, щоб крикнути на весь двір: «А Лідка всцикається!» Вона вже дійшла до автівки, коли незрозуміла сила розвернула її обличчям до сиротинця, змусила безпорадними вологими очима натикатися на відчинені вікна і коли вона побачила в одному з них виховательку, то раптом відчайдушно закричала на весь двір:

— Ларисо Дмитрівно…

Вихователька махнула рукою, усміхнулася, мовляв: «Ти ж мене не підведи», та в цю коротку трагічну мить більш за все на світі Ліді хотілося вирвати руку з долоні милої жінки і мчати назад, до Лариси Дмитрівни.

— Сідай, дорогенька… — мила жінка вже підштовхувала Ліду до салону автівки.

За хвилину «волга» мчала гамірними вулицями, і, як в екран телевізора, Ліда дивилася у вікно, що показувало їй нове життя. Поруч із Лідою сидів немолодий чоловік зі скуйовдженою бородою, і все намагався приховати гіркоту, що лилася з його очей.

— Ось… ми вже й удома, донечко, — сказав схвильовано, коли «волга» зупинилася біля високого старовинного будинку на тихій подільській вуличці.

Двері відчинила молода, кругла, як сонце, жінка з рум'яними щоками. Сплеснула долонями, кинулася Ліду обнімати.

— Дитинко… Дитинко наша!

І було в її теплому тілі стільки доброти, що Ліда напружилася і прошепотіла:

— Здрастуйте… мамо.

— Ой, святі-грішні! — перелякалася та. — Ангеліна я! Нянькою тобі буду. А до мами зараз… зараз же підемо.

Великі апартаменти професорської оселі нагадали Ліді темний коридор, що вів до сирітського туалету, та десь там, у кінці, на неї чекала мама. І хоч події того дня остаточно виснажили дівчинку, вона йшла за нянькою і гарячково намагалася уявити собі: яка вона — її мама?

У спальні на високому просторому ліжку лежала бліда й утомлена, але дуже красива жінка з яскравими синіми очима і бездоганно укладеним волоссям. Ліда стала на порозі, витріщила очі. Жінка привстала на лікоть, усміхнулася, слабо простягнула до дівчинки руку.

— Лідочко…

— Ви моя мама? — видушила Ліда.

Жінка всміхнулася привітніше, кивнула.

— Мені б тільки одужати, Лідочко. І ми поговоримо…

Десь поряд заплакала мала дитина. Усі раптом заметушилися. Мама обернулася на звук до дитячого ліжечка, що стояло біля великого. Нянька обійняла дівчинку.

— А це твій братик, Лідусю. Платосик.

— Братик? — усміхнулася винувато. «От, значить, він який. Мама з татом його народили тільки задля того, щоб з Африки вирватися і мене забрати. І мама через нього геть хвора. А через мене мама ніколи не хворітиме, — затялася. — Я слухняною буду! Я так старатимуся! Так старатимуся…»

За тиждень, коли шквал нових почуттів і вражень залив Ліду по маківку і вона звалилася посеред літа з високою температурою, мама присіла на край ліжка у просторій світлій Лідиній кімнаті.

— Дорога моя дівчинко. Ми всі пережили страшні роки страждання, розлуки і горя. Домовмося, Лідочко, ніколи не згадувати про ті роки. Згода?

— Добре, — прошепотіла гарячими вустами. Завмерла. І все ж запитала: — Африка дуже далеко?..

— Дуже… — гірко відповіла мама.

До п'ятнадцятого березня дві тисячі дев'ятого року Ліда Вербицька свято вірила в африканські поневіряння батьків і в те велике жертвоприношення заради власної доньки. І ніяк не могла викреслити з пам'яті товсту Аську Авдєєву.

У храмі — ніби тисячі комарів загуло.

— Я… не Вербицька? — глухо прошепотіла Ліда.

Ангеліна не почула. З вуст прочитала. Захрестилася до Матінки Божої, заплакала.

— Вербицька… — видихнула.

— Африка…

— Не було! — Нянька ніби рубіж невидимий перетнула. Раптом заговорила жваво і гірко, ніби сто років чекала, щоб урешті зняти камінь із серця: — Іветта Андріївна… Як же вона дитинку хотіла! Божеволіла, так хотіла.

— Мама?

— Вона тобі не мама!

— Не мама?

— Дитинку хотіла! А ніяк. Усіх професорів оббігали, по закордонах шастали. Що тільки не робили — не виходило. Петро Григорович, царство йому небесне, вже так просив її: «Змирімося, Івушко! Візьмемо дитинку з притулку». А вона наче сказилася. Свого хотіла. Усе причину шукала…

— А я… Я звідки? Хто я?

— Вербицька ти, Лідусю. Вербицька. Іветта ніяк зрозуміти не могла: у кому причина? Вона безплідна чи в чоловікові проблема? Перевірити прагнула, а вона ж — сама знаєш! — як що задумає, то й не зупинити. І підклала Петру Григоровичу санітарочку молоденьку під бік. Грошей їй дала, щоб та на нічному чергуванні його звабила. А та — взяла та й завагітніла. Ох і лютувала тоді Іветта. Санітарочка до нас додому прибігла, грошей на аборт просила, бо бідна була та дурна, мабуть. А Іветта наказала, щоб народжувала. Отак ти й вилізла на світ божий, Лідусю…

— Ох, мамо-мамо… — прошепотіла Ліда. — За все тобі дякувати. Навіть народилася я завдяки тобі. — Замовкла. — А де мати моя… справжня?

— А хто знає?! Іветта їй веліла у пологовому будинку від дитинки відмовитися і їхати світ за очі. Грошей дала щедро, та і зникла.

— Як її звали?

— Олькою. Здається, Олькою, а прізвища не знаю. А тебе Іветта сама до сиротинця відвезла. І Вербицькою вона тебе записала.