— Я сама все зроблю, — прошепотіла.

Ліда жахнулася, похапливо смикнулася, подалася до матері, простягнула до неї руки, а торкнутися не сміла. Тремтіла за сантиметр від Іветти, белькотіла:

— Господи, матусю… Хіба ти зможеш?

— Булгаков зміг? Я — теж…

— Ні, тільки не це. Краще я пошукаю… Я пошукаю гінеколога.

— Що ж… — несподівано легко погодилася Іветта, прибрала долоню з лиця білявки, начебто це допомогло тій воскреснути, заходила по кабінету — струнка, підтягнута, спина пряма. — На все маємо тиждень, Лідочко. Аборт треба зробити десь у тихому місці без свідків, записів у картку й інших формальностей. І, звичайно, прізвище Вербицьких теж ніде не повинно прозвучати. — Замовкла, із прикрістю глянула на доньку. — Адже Раєчка тепер теж… Вербицька.

Ліда вразилася. І то правда: хутірська тепер теж Вербицька. Яка несправедливість! Усі предки, певно, на небесах сльози ллють. Пропала династія.

— Платонові з нею набагато краще… — пробурмотіла.

— Так, — кивнула мати. — Впорядковане сексуальне життя і здоровому повертає тяму. А ти так боялася цього одруження, Лідочко. Бачиш: що б я не робила, тільки на краще.

— Так, мамо…

— Ти встигнеш знайти потрібну людину за тиждень?

— Спробую.

— Скільки зараз платять за аборт?

— Не знаю.

— Дізнайся. Заплатимо вдесятеро. І якщо Райку не вдасться вмовити, ми повеземо її ніби на консультацію. Хай лікар буде готовий зробити загальний наркоз…

Ліда слухала — кров'ю руки мила.

— Добре, — прошепотіла. — Я піду, мамо…

До дверей. Геть. На вулицю. Хай там немає повітря, хоча б люди… Поспішають собі — сумні, веселі… Сумних більше. А вам чого не вистачає?! Любові?.. А не боїтеся, що залюблять вас до паралічу? До бездихання? До смерті? Ні?! Тоді поспішайте. Як не вас, то — ви… Суки виживуть. Тільки суки, бо сукам чоловік потрібен тільки для продовження роду, а жінкам — для себе. Мама — сука. Усіх перегризе заради Платонового щастя. А Ліда — жінка. Звичайна жінка. Дитину втратила і не вмерла, босоніж за Стасом. Тільки б не покинув. Тільки б ніколи не покинув. Хутірська… Вона — жінка. Мала, недосвідчена, але — жінка. Ліда бачила її очі. Вони кричали: «Мій! Не віддам!»

«То ми схожі? — вразилася. — То, виходить, одна нам доріжка: усе віддати заради коханого чоловіка. Підкоритися йому, тішитися його радощами, битися за нього до крові… Чому так? Може, вся справа у страшному дитинстві? У хутірської — сльози. Та і я не сміялася. То ми схожі? Ще б знати найголовніше — що чоловікові треба! Суку чи жінку? Із Платоном зрозуміло: йому жінка необхідна. А Стас… Йому що? Якщо він захоче дітей, я… знову зможу. І для цього не треба перетворюватися на суку. Жінки теж народжують… І їхні три справи — доглядати за чоловічими справами. Він дім збудує, а жінці його теплом наповнити, він дерево посадить, а їй його поливати до скону та плоди збирати, він сина… А їй… Їй виховувати, пестити, захищати…»

Дивний логічний ланцюжок несподівано заспокоїв професорську доньку. Озирнулася — вже Софія. Вдихнула — повітря. Людей до біса. І кожен, певно, точно знає, куди летить. Пішла навпростець повз групки туристів, які, як ті горобці, підскакували від морозу біля Богдана, перетнула затор, кинула копійки у пластикові миски пихатих жебраків біля Михайлівського Золотоверхого і вже була хотіла повернути до Андріївського узвозу — униз-бо вихором, — та раптом сива жебрачка, що синіми від холоду пальцями метушливо ховала в кишені дріб'язок на здобич, недобре зиркнула на Ліду:

— Ще! Дай ще!

Ліда чогось знітилася, слухняно полізла за гаманцем… і раптом швидко повернула до фунікулера, ніби — сонце з хмар, ніби побачила — де на неї вже зачекалися.

«Тільки б він нікуди не зник! — захвилювалася. — Тільки б не зник!»

У подільському провулку в чорному пластиковому мішку просто на кучугурі сидів волоцюга. Примітив Ліду ще здалеку.

— А-а… Ліда.

— Хіба я казала, як мене звати? — підбігла, зашарілася. — А ти як? Я раптом злякалася, що замерз у смерть. Грошей треба?

— Давай, — усміхнувся. Виліз із мішка, на ноги зіп'явся, запнув на грудях добротне суконне пальто. Показав на нього. — А я собі у секонді пальта купив. На твої гроші.

— Не пропив?

— Обіжаєш!

— А як тебе звати? Я… вибач, що не спитала.

— Марк.

— Марк?

— Слухай, Лідо. У нас мовчазна згода: ти даєш гроші — я тебе слухаю. Тому не треба так дивуватися: у мене немає грошей тобі дати, щоб ти вислухала мої одкровення.

— Марк… Треба ж! Я можу безплатно.

— Я теж! Давай уже! Розповідай, що там у тебе знову трапилося.

— У мене? Нічого! У мене все налагоджується. А ходімо до тої батареї. Щурів-котожерів порозганяємо.

— Не можу. Маю бути тут.

— Навіщо?

— Закони реклами.

— Дурня!

— Технологія. Спершу людина бачить товар, за другим разом переконується, що він нікуди не зник і його легко знайти на тому самому місці, і тільки за третім тягнеться до гаманця. Ти ж знала, де мене знайти?

— Так. А нещодавно я навіть сподівалася від тебе допомоги. Одна дівчина… Їй потрібно було виїхати з міста, і я подумала, що ти міг би супроводжувати її.

— Я б не поїхав.

— Чому?

Чоловік усміхнувся, кивнув на чорний пластиковий мішок:

— А робоче місце?

Ліда збентежилася:

— Не розумію… Я б грошей дала, ти зміг би розпочати життя спочатку. Ти… Скільки тобі років, Марку?

— Двадцять сім.

— І мені, — вразилася. — Як же так? Ти… Чому?!

— Дивись не впади, Лідо. Давай уже свої гроші і коти звідси! — Марк загорнувся у чорний пластиковий мішок, упав на сніг.

— Дам грошей! Дам! А ти скажи чому?..

— От тільки без пафосу. Я тут не назавжди.

— Хіба?

— А ти думала!

— То чого чекаєш? Грошей немає?

— Для нового життя не гроші потрібні.

— А що?

— Поштовх… Хвиля…

Ліда безпорадно озирнулася, ніби її саму зараз накриє, нахилилася до Марка:

— Отут ти і подохнеш, чоловіче із дивним іменем Марк! Маркам тут не місце. Як Платонам, Іоанам й Іаковам! Тут виживають Сашки. Або Серьожки! А ти помреш на цій кучугурі! Прощавай!

— А гроші?!

— Пішов ти! — вона вже бігла геть.

— Ти невідверта! Невідверта і через те нещасна! — закричав услід.

Ліда зупинилася так різко, ніби наштовхнулася на стіну. Озирнулася, почервоніла до скронь. Похапцем дістала з гаманця дві по двісті гривень, поклала біля чорного мішка, прошепотіла зацьковано:

— Дякую, Марку… Ти ж… не зникай… Технологія…

Стас Скакун камінь за пазухою не носив. У Дезінфікатора принцип простий: що на душі — те й на язиці. У недвозначних, звісно, ситуаціях, коли на слово не відповідали агресією. Та що робити, коли в душі каламуть? За два місяці після пригоди в лісовому готелі ясності не додалося. Стас насторожено прислухався до себе. Дивувався без міри. Особливо, коли на старий новий рік завалив Ліду просто на підлогу у ванній кімнаті, бо жадання забродило всередині і вистрілило, як шампанське вино. «Я хочу її! — усвідомлював ошелешено. — Як?! Після її зради я хочу її?! Після того лисого виродка… Треба буде обов'язково вирахувати його адресу й підпалити йому двері. Козел, хай би його чорти!.. І та училка! Так мене підставили…» Стас згадував, хто підставив саму Ліду, кривився: така халепа вийшла, ще й грошей до фіга за ту халепу виклав! — спробував налаштуватися на позитив і конструктив, і вкупі вони врешті привели Дезінфікатора до парадоксального висновку: треба зробити дружині неймовірний подарунок і тим поставити крапку в новорічних жахах. Тим більше, вона вже сказала головне: «Не покидай мене…» Тим більше — скоро Восьме березня. Прекрасний привід!

Думка ця так запала Дезінфікатору в душу, що він одразу ж узявся мізкувати — який би сюрприз дружині зробити. І — отака дурня! — все подумки до лисого свінґера повертався. Сюрприз? Ну, приміром, заманити лисого до них із Лідою додому, зв'язати, накрити якоюсь ряднинкою, а коли Ліда повернеться, ряднинку скинути і хай буцає його ногами, аж поки не захекається. Чи піти у нічний клуб! На садо-мазо-шоу! І щоби голі дівки там привселюдно так підло над лисим знущалися, що навіть самі від співчуття до нього плакали б. А чи просто: йдуть вони з Лідою вулицею, а повз них на машині лисий їде, раптом машина його глухне, лисий виходить — бац! І вже не стоїть. Лежить. А той водила, що його збив, повз них із Лідою проїжджає і Стасові підмигує, мовляв — братан, як я його?! І нема виродка. А чи купити, приміром, Ліді сто двадцять п'ять криваво-червоних троянд, покласти їх на стіл і власними руками всі до одної колючки обірвати, скласти їх гіркою і поклястися, що оце скільки колючок — стільки разів лисий пошкодує, що зґвалтував Стасову дружину.