— Добре, — ні сіло ні впало прошепотіла Ліда, пішла до рожевої кімнати.

…Рая сиділа на підвіконні, дмухала на віконне скло, малювала на тумані серце, тикала всередину пальчиком, ніби про вуду начиталася. Серце пітніло, стікало водою, тануло. Рая знову дмухала на скло і малювала серце.

Ліда вже секунд із десять стояла на порозі, та дівчина не помічала її. Скрутилася: ноги під себе, плечем до стіни, лице у скло. Ох і далеко полетіла. Чи в мрії, чи у біди свої. Ліда чогось захвилювалася, ніби свою душу побачила — тремтячу, безпорадну.

— Ти… Раю! Раєчко!

Дівчина озирнулася на звук, побачила Ліду, крутнулася, наче хто шило в зад, і впала з підвіконня на підлогу.

— Ну ти незграба. Чекай, допоможу. — Ліда подалася до дівчини, присіла, простягнула їй руку. — Не забилася? Ходити можеш?

Рая зіщулилася, обережно кивнула: може. Ліда раптом почервоніла до скронь, ухопила дівча за плечі, у самої з очей сльози, та великі, дощем. Як трусонула хутірську:

— То біжи! Біжи звідси! Я допоможу! Невже не зрозуміла, куди потрапила? Невже не знаєш навіщо? Що вчора сталося? Платон… зґвалтував тебе? А це тільки початок, дівчинко! Він хворий. Ненормальний. Псих. Захоче — уб'є! І нічого йому не буде. Я гроші принесла. Тисячу доларів. На початок вистачить. Збирайся! У мене людина є. Довірена. Допоможе тобі з міста вибратися, супроводить. Я вихід знайду. Я тебе не покину. Головне — зараз швидко збирайся, бо мама скоро повернеться. А якщо вона повернеться — усе пропало. — Ліда замовкла, збентежено зазирнула дівчинці у вічі. — Ти… Ти мене чуєш? Ти зрозуміла?

Рая зіщулилася так, що здалося: ще мить — і крапкою стане. Напружено зиркнула на Ліду, опустила очі.

— Не любите ви мене, — прошепотіла.

Ліда мало не впала. Чи вона просто недочула?

— Що? Що?!

Рая смикнула плечиком, вирвалася з Лідиних рук, ухопилася обома руками за білий килим — не відірвати, зиркнула недобре, ніби вогнем у повітрі: не підходь, не віддам.

Ліда була готова до чого завгодно — дитячого переляку, скривдженого скигління, жаху, презирливої образи, безпорадного неприйняття, але тільки не до цього затятого недоброго дорослого жіночого погляду. Він бив навідліг, гнав на край світу, тюкав навздогін, цькував — геть, геть! І Ліда вже тікала, як навіжена, уже шукала, куди би сховатися, і тільки червоний слід Платонових зубів на Раїній шиї, від якого Ліда не могла відвести погляду, нагадував професорській доньці, що вона й досі тут, у рожевій кімнаті.

«Платон укусив її точнісінько туди, куди мене кусав Стас, — констатувала вражено, ледь зіп'ялася на ноги, мовчки пішла геть. — Мабуть, він ухопив її за волосся, вона стиснула вуста і поклялася собі, що не закричить, щоб не показати, як їй страшно. Мабуть, стало надто боляче і вона не втрималася… Закричала. А він… Він подумав, що її збудження сягнуло тваринної межі, що їй добре, що він зробив її щасливою і вдячною, що він бог, а вона — його навіки і він може робити з нею все, що тільки може спасти на думку… тварюці».

— Що там? — нянька чекала у вітальні.

— Ангеліно, у тебе колись був мужчина? — спустошено прошепотіла Ліда.

Нянька Ліді в очі — гірко-гірко.

— Що? Буде свайба?

Ліда хитнула головою — буде, буде.

— Хоч пожаліла бідну? — спитала нянька.

— Що її жаліти? У неї душа співає, — відказала професорська дочка.

Рая второпала, хто тут головний її ворог, тої миті, коли в обіймах Платона поклялася собі не закричати, та не втрималася, зойкнула від болю. За мить важкий дубовий стілець відлетів від дверей. На порозі стояла Іветта Андріївна Вербицька. Мовчки смикнула з ліжка простирадло, накинула на дівча, потягла геть, і була в тому така прикрість і несправедливість, що Рая не стрималася, розревлася. Услід біг голий Платон, вражено повторював: «Вона моя! Моя!», та Іветта ніби не чула.

Гола Рая плуталась у простирадлі. По ногах — кров, а думки ясні. Ось ця красива пані, що довела її до рожевої кімнати, змусила стати під душ, потім лягти і заспокоїтися, — вона тут цар і бог. Циганка не страшна. У неї очі розгублені, а пані… Пані не вагається. Як у неї ласки не заслужити, тої ж миті викине і не озирнеться. І Платон не врятує: пані й від нього відірве з м'ясом. Пані — ворог. Пані треба боятися і… дурити, щоб і не підкопалася. А Рая навчена. Рая в п'яної мамки копійки з кишені так ловко вигрібала, що та й не помічала — тільки потім товкла: «Де гроші?», а Рая їй: «Пропила ж…»

Іветта Андріївна Вербицька сиділа на краю ліжка, пояснювала: Платону необхідно було пересвідчитися в Раїній цноті, хай це не бентежить дівчину, бо тепер весілля точно буде. Рая слухняно кивала, витирала кулачком сльозу, відводила очі. Весілля? Скоріше б те весілля! Після весілля Рая перетне цілий усесвіт і з усім своїм мотлохом переїде до Платонової кімнати. Замок у дверях змінять. Щоб ніхто…

Тринадцятого січня зранку запрошений стиліст без вагань уклав довгу Раїну косу високою хвилею: Іветта наказала. Нянька допомогла надягти гарну весільну сукню, причепила фату так, як того хотіла Іветта, і Рая стала схожою на недозрілу іспанську інфанту з картини Веласкеса. Стояла посеред рожевої кімнати, куди за задумом Іветти повинен був зайти Платон із квітами й обручками. На душі — хура страхів і сподівань, в очах — повезе ту хуру, не зупиниться.

До кімнати ввірвалася юрба: Платон у шикарному костюмі, Стас із Лідою, Іветта сяє, нянька хреститься. Квіти, гомін. Квіти надто духмяні, ніби женуть геть.

— Раю! Зараз ми підпишемо якісь папери і ти будеш моєю, — сказав Платон.

— Добре, — прошепотіла насторожено, ніби ще слово — і все зіпсує, і все щезне, і знову закине її у злиденний хутір поблизу Петрівки. Зиркнула на пані: не розсердилася?

Іветта по-хазяйськи йшла рожевою кімнатою, керувала:

— Зараз ми вип'ємо шампанського! Працівниця загсу приїде за годину, тож ми маємо час порадіти за Платона і Раєчку в родинному колі, а потім…

— Навіщо їм тут розписуватися? — здивувався Стас. — У загсі краще. Більш урочисто. Така подія…

Іветта завмерла.

— Знаєте, молодий чоловіче… — не договорила.

— Хочу в загс! — сказав Платон.

— Їдьмо! — задьористо вишкірився Стас. Усміхнувся Іветті: — Ви з нами?

Ліда перелякано зиркнула на Платонові ноги — босий! Заспішила до Стаса.

— Стасе, ти не розумієш…

— Взувайся, Лідо, — так недобре прошепотів Стас, що Ліда лише кивнула, побігла до передпокою. На матір і не глянула — страшно.

За мить посеред рожевої кімнати лишилися ошелешені Іветта Андріївна й Ангеліна. Нянька перелякано дивилася на скам'янілу хазяйку і поворухнутися не сміла. Порожня тиша гула, вимагала звуків. Знадвору загуркотів двигун «тойоти». Ангеліна зірвалася, побігла до вікна.

— Поїхали! — ніби прорвало. — Хай Бог милує, що буде?

— Стіл накривай, — люто прошипіла Іветта.

Година рання. Загс порожній. У величезному, обкладеному пістрявим гранітом холі мерзлі пальми в діжках і штатний фотограф у жмаканому піджаку — ночував тут чи що?

— Фото і відеозйомка. Недорого.

— А де розписують? — розсміявся Стас. — Чи ви тут усі спите й досі? Молодята чекають! Музику давайте. Мендельсона! Чи Шнітке.

З урочистої зали у хол визирнула сувора жіночка з яскравим макіяжем, у довгій, схожій на професорську мантію, хламиді.

— Що за неподобство? Припиніть галасувати. До початку робочого дня ще десять хвилин. І ви не перші.

— Розписуйте! — вигукнув Стас. — У нас надзвичайні обставини. Так, Платоне?

— Я… змерз, — прошепотів Платон.

Ліда смикнулася від хвилювання, згадала люті мамині очі. Треба будь-що поставити ті закарлючки на документах, бо мама вб'є! Зірвала з плеча шубу, кинула на холодну гранітну підлогу, підштовхнула брата:

— Стань на шубу, Тохо. Зараз уже…

Платон узяв за руку бліду од відчайдушного страху Раю, поставив на шубу. Став поруч.

— Тобі тепло?

— Так…

— Тоді зігрій мене, — обійняв, притис до себе. — Ти мене відчуваєш?

Стас вразився: красиво! Як же красиво! Занервував.