Око примружила — цікава, — із кухні визирнула, й аж мінералка в животі забулькала. Темна постать майже без звуку вітальнею тиняється. Не інакше привид академіка до рідного дому повернувся. А й то! Такі справи… Тут тобі й мертвий у труні перевернеться. Прийшов, певно, дружині докоряти, що дівчину безневинну на поталу…

До стіни притулилася, причаїлася. Не треба Петру Григоровичу заважати. Святе діло, Божа справа! Хай до Іветтиної спальні йде! Хай їй привидиться, хай нагримає на неї вві сні… Може, хоч його послухає, відпустить пташку.

Очі заплющила, молитву зашепотіла. Розплющила й остовпіла — посеред вітальні стояли вже дві темні постаті.

Рая взяла з собою тільки золоту любов і курточку, щоби не задубіти. Притисла до грудей — тільки би ніхто не почув! Навшпиньки коридором до вітальні. Серце гупає, очі витріщила — хоч би не зачепити чогось, не побудити хазяїв.

У вітальні зупинилася: а двері де? Здається, треба стіл оминути, не наштовхнутися на розкішне крісло біля нього, а там уже… Перехопила в одну руку курточку і золоту любов, другу випростала вперед і раптом завмерла від жаху: рука торкнулася голої людської плоті, теплої, пульсуючої. Від несподіванки і страху відсмикнула руку, відсахнулася назад і була би впала, та хтось невидимий і сильний ухопив її за руку, притримав…

— Не впади… — Почула чоловічий голос.

Зіщулилася, несміливо вдивилася: її руку тримав у своїх долонях красивий хлопець із фотографії. Було геть темно, було страшно і соромно, та навіть у нічній пітьмі Рая бачила: у житті хлопець був у сто разів красивше, ніж на світлині. За коротку мить вона побачила все — і виразні очі, і правильний овал лиця, і довге волосся… Хотілося бігти, відштовхнути його й бігти, плакати, хоч очі — без того враз змокріли, по щоці потекла сльоза… Хотілося бігти, та хлопець тримав у своїх долонях Раїну руку, і вона боялася дихнути — не те що поворухнутися.

Хлопець усміхнувся якось дивно, наче вибачався, погладив долонею Раїну руку, відпустив.

— Я відчув тебе… — сказав тихо. — Зазвичай я відчуваю маму… А сьогодні… тебе…

Вона мовчала. Притискала до грудей курточку з золотою любов'ю — геть не знала, що тепер робити.

— Як тебе звати? — спитав він.

— Рая… — прошепотіла.

— Куди ти йдеш. Раю?

Почервоніла, ще дужче курточку до грудей притисла.

— Не хочеш казати?

— Курточку… — рятівна брехня. — Курточку хотіла в прихожій повісити…

— Добре, — він спокійно кивнув, узяв дівчину за руку, повів до передпокою.

Вона йшла за ним покірно, як теля за мамкою. Кожний наступний крок мав стати останнім. Ось зараз він обернеться, зухвало розсміється і закричить: «Оце прихожа! Двері бачиш? Так тобі туди! Іди звідси! Чого стоїш?»

Платон увімкнув світло. Рая мимоволі затулила долонькою очі й побачила: на хлопцеві самі трикотажні домашні брюки. Гола спина, голі плечі й руки в яскравому світлі здавалися надто блідими, ніби ніколи не бачили сонця. Хлопець обернувся до дівчини, легким жестом відкинув із лоба чорну прядку. Тепер вона могла би роздивитися його краще, та не сміла. Тремтіла посеред передпокою — ось зараз із нею трапиться щось геть непристойне. Уписяється чи знепритомніє. До того йшло.

Хлопець раптом звів брови, уважно глянув на дівчину. Простягнув руку, торкнувся її коси. Подався до неї, нахилився до коси, вдихнув запах волосся… Вона перелякалася, відсахнулася.

— Може, я це… Вибачайте…

Він підняв на неї очі:

— То був запах твого волосся. Я відчув запах твого волосся. Ти будеш зі мною завжди?

Вона перелякалася ще більше, ще на крок відступила назад, до стіни, притислася спиною, знизала плечима: не знаю, я тепер геть нічого не знаю…

Хлопець замислився.

— Де ти живеш. Раю?

А вона і того не знала. Ще десять хвилин тому крадькома пробиралася коридором, мріяла тільки про те, щоби її ніхто не почув, але тепер шкребла лопатками стіну, дивилася на неймовірного, наче з чужої планети, хлопця і так жаліла, що не надягла зеленого светрика з Міккі Маусом.

— Кімната там… по коридору, — видушила врешті.

— Добре, — він спокійно кивнув, узяв із Раїних рук курточку, повісив на вішак.

Клац! У передпокої стало темно. Рая відчула, як його рука торкнулася її руки і раптом спіймала себе на думці, що хоче припасти вустами до його руки, цілувати її, притискатися до неї щокою і не відпускати, не відпускати.

— Ходімо, Раю. Я проведу тебе, — сказав Платон і повів дівчину назад.

Вона тремтіла від несподіваної радості триматися за його руку, а другою рукою щосили пхала в джинси, під светр, шкіряний футляр із золотою любов'ю.

Темряви — наче й не було. У високі вікна вітальні світив місяць, прокладав блакитні шляхи по столу, розкішному кріслу, яке так боялася зачепити Рая, до картин і портрета академіка на стіні.

Платон зупинився навпроти вікна, на місячній доріжці. Бліда шкіра під місячним світлом набралася теплоти, очі дивилися крізь дівчину, за вікно… Він дивно всміхнувся, приклав до грудей біля серця Раїну руку.

— Сюди… На цьому місці ти торкнулася мене сюди. Тут — серце. Серце складається з чотирьох камер: правого й лівого передсердь та правого й лівого шлуночків. Між ними — перегородки. Ти розумієш?

— Так… — почервоніла до скронь.

— Добре, — сказав спокійно. Глянув на дівчину. — Добраніч, Раю. Бажаю тобі доброї ночі цієї. І завтрашнього дня доброго. І наступної ночі…

— Добраніч, — прошепотіла.

Обережно вивільнила долоню з Платонових рук, зіщулилася, тихо пішла до кімнати з рожевими портьєрами. Платон підійшов до вікна, очі в небо й застиг…

Біля кухонних дверей хрестилася збентежена нянька.

— Блаженні.. — шепотіла. — Ой блаженні…

План був такий. Тридцять першого вранці Іветта мчить до клініки, перевіряє стан двох прооперованих хворих, потім у торговельний рай «Глобус». За все сплачено! Треба тільки забрати подарунки, хоч адміністратор і пропонував доставити покупки Вербицьким додому. Ні, молодий чоловіче, то зайве! Вона повернеться додому, як казкова фея, у гарному настрої, з оберемком свята. На той час працівники фірми «Розваги» вже встановлять і прикрасять ялинку у вітальні Вербицьких. Близько одинадцятої має прокинутися Платон. Вона влаштує передсвятковий сніданок для всієї сім'ї, враховуючи юну леді з хутірця. Знайомство має відбутися під її пильним оком. І щоби нічого не зірвалося, о сьомій ранку Іветта Андріївна Вербицька розштовхала няньку й звеліла бути на кухні за п'ять хвилин. Коротко обмалювала перспективи дня.

— Поки я не повернуся, дівчина має бути у своїй кімнаті, — наказала.

— А якщо Платосик раніше прокинеться? — нянька дивно супилася, відводила очі.

— Даси цю рожеву пігулку, — Іветта по-своєму розцінила дивну поведінку Ангеліни. «Бачу, не подобається тобі, нянько, поповнення в нашій сім'ї», — подумала роздратовано. Поклала на тарілочку пігулку. Подумала. Заховала.

— Ні! Не треба Платону пігулки. Для Платона — все як завжди. Ти, Ангеліночко, потурбуйся про дівчину.

— А як він сам до її кімнати піде?

Іветта завмерла, примружилася.

«Говори!» — прочитала у її очах нянька.

А що казати? Що півночі в кухні протовклася, поки Платосик, як той вовкулака, на місяць витріщався. Усе чекала, поки він уже вспокоїться і засне, а він, певно, після знайомства з лялькою своєю перезбудився, розхвилювався, бо в Ангеліни й ноги потерпли, а воно все стояло собі. О-ой! Та якби хазяйка знала, що Платосик із Райкою уже й перетнулися, вона б… І мала та з довгою косою… Чого хатою тинялася? Куди намилилася? Курточку повісити? Ох, видно, дівка брехлива вкрай. Може, хтіла понишпорити по шухлядках? Треба обережніше із нею, бо на вигляд — дитина наївна, а душа, мабуть, підточена. Чи дурна геть. Розумна ж хіба погодилася б?

— А що казати? — пробурмотіла. — Нема чого казати! Та Платосик, мабуть, дочекатися своєї ляльки не може. Кожен день до Лідусиної кімнати заглядає — чи не з'явився там хто. А що, як і сьогодні… Що мені — під ноги йому кидатися чи брехати?