— Так, добрий… — спокійно відказав Платон. — Хочеш, я передам мамі?
— Ні-ні… — захвилювалася раптом. — Окуляри… можеш передати, а сережки хочу сама вдіти мамі у вуха.
— Добре, — погодився. Глянув на Ліду. — Раз у нас свято, бажаю тобі, Лідо, більше, ніж добраніч. Бажаю тобі цієї ночі доброї. Доброго дня наступного. І дуже доброї наступної ночі, щоби пам'яталась цілий рік. Так нормально?.. Для свята?
— Нормально, — сумно всміхнулася Ліда. — Добраніч, Тохо.
Брат зачинився в кімнаті, Ангеліна все про холодець та фаршировану щуку… Ліда глянула на годинник — десята вечора. Стас уже мав би під'їхати після візиту до Олега. Виглянула у вікно, усміхнулася: стоїть «тойота». Неподалік чорний мікроавтобус «мерседес» причаївся, страхітливий і брудний, ніби зіскочив з екрана американського бойовика.
Ліда швиденько розпрощалася з нянькою, полетіла до «тойоти».
— Ну що, Стасе? Як Олег?
— Образився страшенно, — весело розсміявся чоловік.
Завів двигун. «Тойота» кинула снігу з-під коліс у бік чорному «мерседесу» і виїхала на проїжджу частину подільського провулку…
У «мерседесі» похмурий водій глянув на годинник, напружено запитав Іветту:
— А чого ми чекаємо? Якщо треба ще кудись їхати, то краще їхати…
Іветта проводила поглядом доньчину «тойоту», простягнула водієві конверт із грошима. Усміхнулася чемно:
— Дякую, молодий чоловіче. Ми приїхали…
Рая стояла посеред осяяного святом подільського провулку, дивилася на великий старовинний будинок. Він здавався їй схожим на робота-трансформера, що його повіз із собою в далеке Закарпаття невгамовний Едька: кольчуга з сірої штукатурки, напружився, ноги докупи, руки до тулуба притис, приготувався до атаки, а маленької, дурної голови без мізків звідси, знизу, просто не побачити. Десь у хмарах. Страшно…
Рая глянула в спину красивої пані. Мала б уже з ніг падати, а вона собі чимчикує до під'їзду. У руках пакети з Раїними обновками. Озирнулася.
— Швидше, Раєчко…
Рая ступила крок, безпорадно озирнулася — нікого. Була б мамка поряд… Дала б ногою під зад, Рая тоді б — вітром…
— Раєчко, будь ласка, двері притримай, бо в мене руки зайняті, — Іветта прорахувала все.
Дівчина заквапилася, ухопилася за важкі двері, розчинила навстіж — проходьте, проходьте. Посунула слідом. Одна сходинка, друга, третя… Серце, мізки — усе всередині, наче від щедрої зливи та в раптові приморозки, зійшло нервовим потом, вимокло і замерзло від жаху.
Так страшно Раї було тільки раз у житті. Сім років тому, в той день, коли їй виповнилося дев'ять, бабця померла і не стало до кого притулитися…
За рік до того, після хронічних мандрів у пошуках неймовірного кохання, Нінуха вирішила перепочити й потягла малу Раю у кримський степ, де у невеличкому селі жила її мама. Рая бабусю до того жодного разу не бачила, хоч і знала від мамки, що «баба страшна скнара, затюкана колгоспниця і ваашчє — дурепа повна». Точно, дурепа, бо так зраділа приїзду доньки-паливоди, такою любов'ю зігріла онуку, так вірила, що Ніна врешті заспокоїться, зосередиться на вихованні Раї, ніби геть не знала Нінуху чи думала, ніби доньку перевиховали у християнській місії. Та Нінуха й у кримському степу нарила собі велике татарське кохання на ім'я Ядгар. Тижнями не з'являлася в материній хаті. Рая раділа: ніхто не кричить, не б'ється, баба Галя смачним борщем годує, яєчню зі шкварками смажить і пиріжки з вишнями без кісточок пече. Баба пиріжки ліпить, а як на Раю гляне, так до серця все руку прикладає. І хто ж знав, що то «грудна жаба»? Рая і досі не знає, що таке грудна жаба. А за три місяці, коли Нінуха прибила бабу Галю з Раєю новиною, що тепер стане мусульманкою, вискочить за Ядгара, бо він порядний мужчина і батько її майбутньої дитини, до бабиної хати завітав той самий загадковий Ядгар і коротко пояснив, що ім'я в нього не просте. У перекладі з перської — «пам'ять».
— І тому оскільки я ще при пам'яті — і моє ім'я тому підтвердження, то одружитися з Ніною я не можу, — розмотував клубок власної логіки. — По-перше, перед кримськотатарським народом стоїть завдання поновити чисельність до рівня довоєнної, тому маю одружитися тільки з татаркою і мусульманкою, щоб народити багато хлопчиків і трохи дівчаток. По-друге, для виконання цієї історичної місії мене чекає Шайда, дівчина моя. А її ім'я в перекладі з перської означає «кохана», і то також правда. Тому, як порядний мужчина, можу залишити сто гривень на аборт і підвезти мотоциклом до районної лікарні.
Нінуха мало не прибила татарина. Матюками гнала до мотоцикла.
— Це я твоя шайда, брудна ти козлина!
— Ти не шайда, ти шльондра! — гукнув Ядгар із мотоцикла, коли від'їхав на безпечну відстань.
А за півроку від Ядгарових сперматозоїдів, які, певно, теж усвідомлювали важливість поновлення чисельності кримськотатарського народу до рівня довоєнного, народилося не одне дитя, а двійко. Малі Миколка з Андрійком плакали-захлиналися в хаті, Нінуха гасала степом, баба падала від утоми — й одного разу не встала. Саме на дев'ятий день народження онуки. Рая так ревла — усі сусіди позбігалися. Малих розібрали, бабу Галю в останню путь почали збирати, а Раї веліли Нінуху пошукати, бо, стерво, і не попрощається з матір'ю. А де її шукати? Аж до автостанції в райцентр дісталася, бо, чула, мамка казала, що роботу там знайшла. Отам її цигани і перестріли. І гикнути не встигла — уже в будці собачій. А будка на циганському подвір'ї, а де подвір'я те — чортзна. Три дні били та голодом мучили, а потім повели на автостанцію милостиню просити та все лякали: як утече, знайдуть і очі виколють.
Наприкінці дня, коли спритна циганка-наглядачка відволіклася на п'яного пасажира, що задрімав на власній валізі, Рая побачила автобус, що прямував до бабиного села. У рваному циганському капелюсі — денна вартість людського милосердя. На квиток вистачить. Ще й залишиться. Рая озирнулася на циганку і повільно пішла до автобуса.
Ту мить вона згадувала все життя, бо жодного разу — ні коли мамка била, ні коли баба Галя впала і за півгодини від неї вже тхнуло, ні коли мамчині приятелі її за ноги хапали — Рая не відчувала такого моторошного, всеохопного страху, як за ті дві хвилини, що вона йшла до автобуса.
Рая згадала, як ускочила в автобус, як зачинилися двері, як циганка раптом озирнулася і заклякла… «Я втечу… — Роздивилася спасіння. — Якщо тут… у цієї красивої пані, буде страшно, я втечу…»
За спиною двері під'їзду — грюк!
Ангеліна відчинила і всі слова розгубила.
— А це… Я кажу… Та хіба… — белькотіла безпорадно.
Пакети з Іветтиних рук приймає, та все на дівчину зиркає.
Ой біда! Знайшла-таки хазяйка жертву. А худа ж, прости Господи! Наче без шлунка народилася. Божою росою губи змочує. І зросту того — шпиндя мала. А косу має… Отут би й згрішила, та куди очі подіти?! Коса гарна. І очі дивні — літній полудень ясний. Та вже дуже мала… і на зріст, і на вигляд. Хіба нині паспорт у тринадцять дають?! Як же хазяйка таке мале-незріле вмовила від мамки відірватися? Ох і гріх смертний!
Іветта принюхалася. Брова — дугою.
— Що це за запах, Ангеліночко?
— «Шалімара»! — як згадала, так і сказала. — Лідуся подарувала. Я тільки крапельку за вухо, а воно… Разів п'ять вмивалася — пахне! — Наважилася: — А це що за гостя з вами?
Бо ж Бог є! Може, помилилася, коли подумала, що хазяйка ляльку для сина привела. Іветта поглядом, наче факір вогнем, накреслила у повітрі: «Обережно!», поклала руку Раї на плече.
— Знайомся, Ангеліночко. Це і є наша Раєчка.
— Добрий вечір, — прошепотіло дівча.
— Раєчка? — Ангеліна прочитала хазяйчин погляд більш конкретно: «Уб'ю!», знітилася, метушливо всміхнулася. — Проходь, проходь, Раєчко.
— А де Платон? — спитала Іветта.
— Спить.
Іветта демонстративно розгублено сплеснула руками.
— Що робитимемо, Раєчко? Розбудимо?
— Та хай… — перелякалося дівча.
— Добре! Зробимо, як ти сказала. Хай спить. І тобі треба відпочити, — Іветта вже йшла до вітальні, команди роздавала. — Ангеліночко! Приготуй мені ванну. Ні! Спочатку покажи Раєчці її кімнату, допоможи розібрати речі, а потім приготуй мені ванну.
