Та Іветта вже зосередилася на іншому. Вона сиділа поруч із Поспєловим і Нінухою, щось тихо їй пояснювала. Нінуха заглядала гостям в очі, кивала…

— Та добре, добре… Хіба я їм ворог?

Поспєлов вийняв із внутрішньої кишені пальта документ у звичайному прозорому файлі, підклав під нього порожню коробку з-під робота-трансформера, подав істоті кулькову ручку:

— Вам треба підписати тут!

Нінуха вже схилилася була над документом. Раптом насупилася, з підозрою глянула на Іветту.

— А гроші коли?

Адвокат і для неї став чарівним Дідом Морозом. Поклав у долоню конверт із грошима. Нінуха вишкірилася:

— Перераховувати не треба? Та спокійно. Пожартувала. Я вам довіряю. — І підписала документ.

Іветта видихнула з полегшенням, озирнулася: а Раєчка де?

Рая сиділа в кутку на поламаному, вкритому пилюкою телевізорі, що давно перетворився на стілець і для цього навіть був укритий старою рядниною: другий рік чекав ремонту. Притискала до живота шкіряний футляр і безпорадно, наче з іншого виміру, дивилася на малих, на мамку, на старого чоловіка, схожого на Діда Мороза, і на красиву милосердну пані, яка надарувала стільки радості, скільки Миколка, Андрій, Едька і Яся за все життя не бачили. І як же Рая їх покине?

Іветта підійшла до дівчини, обережно зробила наступний хід.

— Раєчко. Ти не проти, якщо про твоє рішення я дізнаюся трохи пізніше?

— Не проти, — прошепотіла-збентежилася. Заплуталася: «Та що ж це? Син пані пише, що чекає. Пані каже — пізніше».

А Іветта не поспішала. З хірургічною точністю відрізала Раї шляхи для відступу.

— Добре, — усміхнулася. — Хочу спочатку твоїх меншеньких обрадувати.

Біля малечі присіла.

— Діточки… Ви на святковій ялинці з Дідом Морозом і Снігуронькою були?

— Ні! — прокричав хоробрий Едька. — Ми в генделику Сугоянів були. Там темно і тхне!

— А я на горище лазила, — сказала мала Яся. — По драбині. Сама.

— То ти дуже хоробра дівчинка! — сумно усміхнулася Іветта. — Усіх хоробрих дівчаток Дід Мороз і Снігуронька запрошують на святкову ялинку з піснями, розвагами й подарунками.

— Ура! — закричав Едька. Миколку та Андрійка як штовхоне. — А я теж хоробрий! Миколка мене лупцює, а я його потім теж… Щипаю, коли засне.

— Ви всі дуже хоробрі й сміливі діти, — сказала Іветта. — Тому ви всі четверо їдете на ялинку до Діда Мороза.

— Зараз?! — витріщили очі близнюки. Підхопилися. Скачуть. — Ура! Ура!

— Звичайно, що зараз. Завтра ж — Новий рік! Треба встигнути доїхати вчасно. Мама допоможе вам зібратися.

Нінуха слухняно підхопилася, сховала гроші в пазуху, заметушилася.

— Оце вам пощастило! Подарунків купа, а тут ще й на ялинку. Дякуйте, дякуйте! Цілий місяць розкошуватимете в гостях у Діда Мороза й Снігуроньки. А може, й усю зиму гостюватимете, як добре себе вестимете! Так я кажу, Ризотто Іветтівно?

— Так… — відповів замість Іветти адвокат Поспєлов.

Раї здалося — не розчула.

— Місяць? — перепитала обережно.

— Ми даруємо Миколці, Андрійку, Едику та Ясі подорож до дитячого санаторію в Карпатах, де аж до Масляної відбуваються святкові розваги для діточок, — обережно пояснила їй Іветта. — Ох і непросто було це влаштувати, та мені вже дуже хотілося вас усіх порадувати.

— А ми додому повернемося? — запитав кмітливий Едька.

— Обов'язково! — запевнила Іветта. — А тут мама на вас чекатиме. Так?

— А куди я дінуся? — хмикнула Нінуха.

— А вам, Ніно, я би радила хоч на тиждень лягти до відділення патології вагітності й обстежитися ретельно, щоб під час пологів не сталося чогось несподіваного, — сказала Іветта. — Коли ще у вас така нагода буде? Малеча відпочиватиме… Сам Бог велів…

— Може, після свят… — пробурмотіла Нінуха. — Хто ж це з нормальних людей на свята буде в лікарнях киснути? На свята того… святкувати треба…

Рая сиділа на телевізорі й безпорадно дивилася, як малеча кидає труси-майки до новеньких, теж від красивої пані, рюкзаків. За мить побіжать до чорного мікроавтобуса, що стоїть біля хати, і Рая залишиться з мамкою в холодній, злиденній хаті. Мамка гроші у фартух сховала… Оце гулятиме! П'яничок повну хату назбирає, дядьки до Раї чіплятимуться, а малих же не буде. То малі завжди Раю від дядьків боронять, навколо неї стовпляться, ревуть та тих дядьків малими кулачками лупцюють, щоби Раю не займали. А тепер Рая сама тут лишиться. І пані мовчить. Не каже — чи візьме її з собою!

Іветта підійшла до дівчини, присіла поруч на старий телевізор, обійняла.

— Платон мене цілий тиждень випитував: Рая говірка чи мовчазна? А я кажу: мовчазна. Дуже скромна і мовчазна. — Усміхнулася. — Та вже скажи хоч слово…

«Ви мене з собою візьмете?» — рвалося з Раїного серця. Голову опустила.

— А малі… як — самі до тих Карпат?..

— Миколку, Андрійка, Едика і Ясю супроводжуватиме аж до самого санаторію людина, якій я повністю довіряю. Федір Олександрович Поспєлов, — Іветта показала сивого пана. — Мама підписала документ, що довіряє йому довезти дітлашню до санаторію, а Федір Олександрович несе за дітей повну відповідальність. Не хвилюйся, Раєчко. Їм там буде дуже добре.

Іветта не мала сумнівів. За її дорученням Поспєлов вивчив стан справ у доброму десятку дитячих будинків сімейного типу. Особливо багато добрих відгуків надходило із Закарпаття, де у невеличкому прикордонному селі, у горах, молода сім'я міліціонера і медсестри збудували новий двоповерховий дерев'яний будинок з усіма вигодами і не просто годували й не ображали прийомних дітей, а наполегливо займалися з ними, розвиваючи таланти та здібності вихованців. В обійсті, крім власне будинку, були стайня з двома жвавими конячками, город, невеличкий садок і ціла гусяча ферма, де поралися не прийомні діти, а двоє найманих працівників. Та найбільше Іветті сподобалося те, що, крім своїх двох, у сім'ї виховувалося лише четверо прийомних дітей, і подружжя не поспішало прийняти принаймні ще одну сирітку, аби формально відповідати положенню про дитячий будинок сімейного типу. Ні. Міліціонер і медсестра прагнули спочатку навчитися вправлятися з такою кількістю дітей, щоби не проґавити жодного з них. Тільки вчора Поспєлов повернувся з Закарпаття. Міліціонер і медсестра погодилися взяти Раїних братів і сестру. Іветта підкріпила угоду грошима.

— Справжній санаторій. Сам би там залишився, — розповідав адвокат. — Природа надзвичайна! Люди надзвичайні! Умови надзвичайні! Діти…

— Теж надзвичайні? — скептично запитала тоді Іветта.

— А там неможливо бути інакшим, — розвів руками сентиментальний адвокат. — Там панує любов… Надзвичайне явище!

— Пропоную повернутися до справ, — нагадала Іветта.

А справ було повно. Поки за домовленістю з прийомною сім'єю Миколка, Андрійко, Едик і Яся до весни гостюватимуть на Закарпатті, адвокат візьметься за позбавлення Нінухи батьківських прав, оформлення опікунства для подружжя з прикордонного села і всі дрібні проблеми, що виникнуть у справі. «А я потурбуюся, щоб істота вже ніколи не завагітніла», — окреслила коло власних справ Іветта.

Згадала про них тепер, у холодному, розваленому, як життя його житців, домі. «Тоді, після перших відвідин цього пекла, я мріяла забрати від істоти дітей, знищити її і спалити це кубло! — усміхнулася. — А може, справді спалити?..»

Ковзнула поглядом по облуплених стінах, наштовхнулася на пожовтілий портрет: старі чоловік і жінка напружено дивилися просто в душу.

— А це хто? Родичі? — спитала.

— А… Чужі люди! — буркнула Нінуха. — Ми сюди перебралися, так портрет на стіні висів. Може, старі хазяї. Викинути хотіла, а Райка істерику влаштувала. Не можна, каже, людей викидати.

— Не заважають же, — прошепотіла Рая.

Іветта уважно глянула на дівчину. «Що ж, не палитиму кубло, — подумала. — Хай висить портрет. Він же повинен десь висіти». Устала зі старого телевізора, оцінила готовність малих до подорожі, обійняла Раю і м'яко сказала:

— Ну от і все. Усі готові. Поїдемо, Раєчко? Платон чекає…