На третю ніч, під ранок, ледве дошкандибали до якогось великого озера і звернули до води. Попили, пожували солодкавих корінців ситнягу. Янка ледве трималася на ногах. Під очима залягли сині кола, на губи від внутрішнього жару та голоду впала чорна смага.

Добриня знайшов у кущах затишне місце, намостив із сухого очерету та комишу високе тепле ложе, сказав тихо:

– Ляж відпочинь! Бо вечором знову в путь! А я піду на розглядини. Та й, може, щось із їстівного знайду.

Янка жалібно простогнала:

– Не йди! Я боюся, щоб з тобою чогось не трапилося. Як же я залишусь сама?

Він поцілував її в змарнілі щоки.

– Я буду обережний. Не бійся! Відпочивай!

Він і сам не знав, на що сподівався, але дивитися на Янчині страждання, на муки голоду, що світився в її очах, більше не міг.

Прохиливши кущі, розглянувся довкола. Ніде нікого. Тоді вийшов на простір і, прилігши в бур’ян, поплазував до недалекого пригірка, звідки відкривався широкий виднокруг. Висунув, мов ховрах, з бур’яну голову, і завмер. Прямо на нього котився табун коней. «На водопій, – зрозумів Добриня. – До озера».

Він приліг і став чекати. Табун швидко наблизився і, оминувши пригірок, спустився прямо до води. Підстаркуватий пастух і його підпасич-підліток з’їхали вслід за табуном на бережину, напоїли коней, самі напилися і відв’язали від сідел шкіряні торбини. На розстелений килимок виклали їхній вміст – нехитрий пастуший сніданок: шмат засмаженої баранини, сухий ячний корж та бурдюк з кумисом.

Добриня відчув, як засудомило під грудьми. Йому не вперше голодувати, і він знав, що найсильніше почуття голоду приходить на третій і четвертий день. Згадав Янку – як вона там? Заснула чи страждає? І така враз охопила його жадоба заволодіти тим сніданком, що він ледве стримав себе, щоб враз не кинутися голіруч на пастухів.

Що робити? Напасти? Випросити? А може, викрасти, коли пастухи задрімають? Та чи задрімають? А може, гайнуть знову в степ?

Думки плуталися в голові. Четвертий день голодування та страх за життя і здоров’я Янки, що стала йому дорожчою за власне життя, підштовхнули його на відчайдушний крок.

Він весь напружився – як барс перед стрибком. Відчай і безвихідь скаламутили його розум. Але в останню мить стримав себе, поволі підвівся і повільно попростував до пастухів.

Вони сиділи до нього спинами і не помічали його.

Він тихо ступав по м’якій траві, відчуваючи, як лунко б’ється в грудях серце. Був готовий, як звір, кожної миті при спротиві напасти на старого і малого, зім’яти, зв’язати або навіть задушити їх, аби лиш заволодіти їхньою їжею.

Коли наблизився кроків на десять, під ногою хруснула гілка. Пастухи оглянулися і завмерли. Його вид, видно, налякав їх, бо підліток скрикнув по-половецькому:

– Вай-пай! Кулі-баба, хто це? Який страшний чоловік!

Добриня вмить зрозумів, що перед ним половці, монгольські полоненики, конюхи, змушені випасати табуни якогось знатного нойона чи царевича, і полегшено зітхнув. Половці – не монголи. До того ж вони самі раби, з ними легше домовитися по-доброму. Та й бояться вони його. Ще б пак! І він збоку глянув на себе – який чубисько! Як вороняче гніздо! Бородище – на півгрудей, а кулаки – мов довбешки! Іде до них – а очі палають несамовитим голодним вогнем! Є від чого злякатися.

– Мир вам! Не бійтеся мене, я вам нічого поганого не заподію, – сказав тихо.

Оторопілий старий зрештою подав голос:

– Ти хто? Кипчак? Що балакаєш по-нашому.

– Ні, я орусут. Як і ви, полоненик мунгальський. Я з товаришем заблудився в степу, вже четвертий день ми нічого не їли. – Він склав на грудях руки, підійшов до них впритул і вдихнув запах смаженого м’яса. – Ради Бога, дайте нам попоїсти! Вмираємо з голоду!

Старий заметушився, заохкав:

– Якші, якші. Сідай до нас – їж, скільки тобі хочеться. А де ж твій товариш? Хай іде – йому теж вистачить!

– Він тут. Я зараз покличу його, – відповів Добриня і, приклавши долоні до рота, загукав: – Янко, Янко, йди-но хутчій сюди!

З кущів боязко визирнула Янка.

– Не бійся! Йди! Тут добрі люди!

Янка підійшла, злегка вклонилася. Старий пильно поглянув на її змарніле обличчя, ковзнув поглядом по її постаті і, показавши на місце поряд з собою, несподівано сказав:

– Салям, хатун! Їж – тобі треба їсти, бо ти ж носиш під серцем сина чи дочку.

Добриня був вражений проникливістю старого, але не сказав на це нічого, а зразу ж і собі сів до трапези.

Вони накинулися на їжу, як голодні вовки. Їли пожадливо, майже не пережовуючи, запиваючи коржі та м’ясо прохолодним кумисом. Закінчили тільки тоді, коли на килимку не залишилося ні крихти. Добриня зніяковів.

– Оце так! Пусти свиню за стіл, то вона й ноги на стіл! Ми все поїли, а господарі нехай облизуються! Ай-ай-ай!

Старий усміхнувся.

– Не біда! У нас для себе ще знайдеться що-небудь, щоб напхати курсак. Аби зуби!.. Навпаки, ми раді, що врятували вас від голодної смерті. – Він раптом прищурив свої і без того вузькі очі. – А тепер же куди ви?

І він хитрувато усміхнувся.

Добриня збентежився. Від цього старого нічого не приховається. Здається, крізь землю бачить. Сказати правду чи збрехати? Ні, за добро лжею не платять!

– Кулі-баба, а ти як гадаєш – чого ми тута?

– Думаю – тікаєте, – серйозно відповів старий і пильно заглянув у вічі своєму гостю.

– Авжеж тікаємо, – підтвердив Добриня. – Я вірю тобі – і кажу правду. Тікаємо з ненависного полону, бо несила вже терпіти неволю. Може, Бог допоможе знайти путь на батьківщину.

– Хай вам щастить, – відповів старий половець. – А нам і тікати нікуди: наш народ розбитий, розсіяний, земля наша знелюдніла від Ітилю до Дніпра, а там і до Дунаю так, що й живої душі кипчацької не знайдеш. Хіба що монгольські тумени гасають по ній від краю до краю, виловлюючи тих, кому пощастило десь приховатися. Куди нам подітися? Був би я молодший, а мій онук трохи старший, утік би і я та й приєднався б до загону баримтачі Бачмана – налітали б з ним на монгольські кибитки та коші, нищили б своїх кривдників, а їхні табуни та отари забирали б собі – на прокорм.

Добриня аж кинувся. Несподівана новина вразила його.

– Кулі-баба́, як ти сказав – баримтача Бачман? Ти знаєш Бачмана? Зустрічався з ним? Де його шукати? Скажи мені!

На цей раз не приховав подиву половець і в свою чергу запитав:

– Чекай, чекай! А для чого тобі Бачман? Ти що – знав його?

– Авжеж! Ми разом жили в одному хизарі. Я допоміг йому та його другові Качиру-укуле, ясу, втекти. Скажи мені, де їх шукати!

Пастух задумався лиш на якусь мить.

– Для чого це тобі?

– Він допоможе нам з Янкою. Сам бачиш – ми в безвихідному становищі: ні одягу, ні коней, ні зброї, ні їжі. Шлях додому далекий, степи безлюдні, як доберемося?

– Гм, схоже, що ти правду мовиш, – тихо промовив старий. – Але я не знаю, де шукати Бачмана. Він ні дня не сидить на одному місці. Сьогодні він тут, а завтра – там. Нападе на монгольський улус, поб’є, пограбує, забере свіжих коней, а своїх, стомлених, залишить – і тікає далі. Вже не раз монгольські беї ганялися за ним, та не змогли спіймати. Бо він – як вітер!

– І все ж – де його шукати? Ти бачив його?

– Бачив. Учора він зі своїми хлопцями був тут.

– Був тут! – вигукнув Добриня. – Отже, він десь недалеко?

– Може, недалеко, а може, й далеко, – ухильно відповів Кулі-баба. – Хто теє знає? Один Бачман. Але я тобі, орусуте, дам їжі на три дні, а за цей час ви, може, зустрінете Бачмана.

З цими словами старий витягнув з мішка торбинку сиру і кілька шматків в’яленого на сонці м’яса.

– Дякую, – розчулено відповів Добриня, приймаючи такий дорогий подарунок. – Колись ми були ворогами, тепер стали друзями. Світ не без добрих людей – і на цьому він тримається! Бувайте!

Старий половець помилився: втікачі були такі зголоднілі, що їжі, якої він їм дав, вистачило не на три дні, а лише на два. Та й то на вечерю залишилися одні крихти. А третій і четвертий день знову йшли голодні і ледве брели осіннім степом навпростець.