– Та вже ж! – закивали головами чоловіки. – Ми нічого не бачили й нічого не знаємо! Будь певен, Добрине, не підведемо!

– От і гаразд. А тепер – за роботу! Зробіть так, як я сказав! – І він повернувся до сестри та до зятя. – А нам – пора в дорогу! Час!

Ганночка заплакала, припала йому до грудей.

– Спасибі, братику, що приїхав і порятував нас. Бо Кузьму убили б нехристи, а мене забрали б! Як би тоді жили наші маленькі Добрики?

Добриня приголубив її, погладив по косах.

– Бережи їх, сестронько! Хай ростуть – на них уся наша надія! Для них будемо жити! Може, хоч вони або їхні нащадки спекаються того ярма, що доля наклала на нас… Прощай! Я загляну незабаром! – І гукнув челяді: – Сідлайте, хлопці, коней! Та міцніше підпруги затягуйте! Дивись – по дорозі ще який-небудь зайда зустрінеться!