Дівчисько! Нерозумне дівчисько!

Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цвьохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такі ж болісні скрики. Хтось упав.

Янка випручалася з міцних парубоцьких обіймів і гнівно глянула на хлопця. Вона ще не розуміла, що сталося. Губи її тремтіли від образи, а невеличкі кулачки часто затарабанили йому в груди. Як він посмів! Та ще й на виду у всього Києва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздріла в його спині стрілу. По ній стікала і капала на зачовганий дощаний поміст яскраво-червона кров.

– Ой, що ж це? – Ноги її підкосилися. – Мій Боже!

До неї підскочив воєвода – підтримав.

– Ти не поранена, донечко?

– Я – ні! А ось він… Рятуючи мене…

– Я все бачив. Тепер ти розумієш, як необачно вчинила, прийшовши сюди? – суворо проказав Дмитро і додав різко: – Зараз же геть мені додому! Якого горя могла завдати нам! Якого горя!

Янка слухняно подріботіла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрім Добрині, було поранено ще кілька чоловік, серед них Миколу – у передпліччя. Микола смикав стрілу, щоб витягти з рани. Степан допомагав йому, але невміло, і стріла зламалася.

– Нічого тут не робіть – ідіть додому! – наказав Дмитро. – А я візьму Добриню і зразу ж за вами!

Він підвів очі на парубка.

– Болить дуже?

– Терпіти можна.

– Зараз я знайду підводу і відвезу тебе додому, а там уже будемо рятувати.

– Я сам дійду, – відповів Добриня. – Рана, здається, не глибока: стріла влучила в лопатку.

– Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що наші стріли не долетіли до татар, а їхні на такій же відстані поранили стількох наших!

– У них тугіші, далекобійніші луки, і їхні стріли летять далі, ніж наші, – відповів Добриня.

– Тепер будемо знати, – гірко сказав Дмитро. – Але якою ціною здобувається наука! А Менгу це знав!

– Він може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, воєводо, нашим людям, щоб не висовували без потреби носа із-за заборола, – тихо промовив Добриня, кривлячись від болю.

Дмитро обережно виглянув крізь вузький отвір бійниці і вигукнув:

– Ні, Менгу вже не скористається новою нагодою послати в наших безпечних киян ще одну сотню стріл, він тікає! Він облишив намір обложити місто! Ми врятовані! Боже, невже це правда?

На його слова всі кинулись до заборола і, перевісившись через нього, глянули на широкий передбрамний майдан, де темніли тіла побитих полонеників, і на засніжений посад обабіч Васильківського шляху. І полегшене зітхання вирвалося з багатьох грудей.

Так, Менгу справді відступився від думки взяти Київ. Від Золотих воріт він протореною дорогою спускався вниз, поспішаючи навздогін за своїм військом, що, мов обжертий полоз, поволі виповзало з Хрещатого яру на гору, до Печерського монастиря, і десь там зникало в імлистій безвісті далини.

Скрипнули двері – і Добриня розплющив очі. До покою зайшов воєвода Дмитро у супроводі невисокого, плечистого чоловіка з широкою смолистою бородою. У незнайомця все було темне: і борода, і чуб, і очі, і одяг. Тільки зуби блиснули сніговою білизною, коли він розкрив рота, щоб привітатись. Воєвода підійшов до ліжка.

– Ну, як ся маєш, хлопче? Болить?

– Болить.

– Я привів тобі лікаря. Це гречин Василакій, він подивиться твою рану і зробить, що треба. Ти вже потерпи, голубе, трохи! Микола щойно теж терпів.

– Потерплю, – тихо відповів Добриня і підвів голову. – А як там Менгу? Не повернувся?

– Слава Богу, щез, клятий! З Дарниці пішов прямо на Бориспіль… Не по зубах йому наш Київ! Може, обмине нас це лихо?

Краєм ока спостерігаючи, як гречин виймає із дерев’яної скриньки різне лікарське причандалля, Добриня заперечив.

– Ні, не обмине! Ти, воєводо, не знаєш тих людей. Вони хижі і заздрісні… Вони вже побачили Київ, дізналися про його багатства і не заспокояться доти, доки не візьмуть його на щит, не пограбують та не сплюндрують дотла!

– Отже, ти вважаєш, що Менгу лише розвідував підступи до Києва?

– Тільки так… Правда, він покладав деякі надії на своїх послів, які повинні були умовити киян піддатися йому по добрій волі, та коли це не вийшло, обмежився тим, що пошарпав околиці міста, роздивився все, що міг, і повернувся назад, до Батия…

– Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж?

– От сього не знаю. Може, скоро, а може, влітку чи восени… Це вже як йому заманеться.

Воєвода замислився. На його крутому лобі туго зійшлися до перенісся густі брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку.

– А може, й не прийде? Все ж може трапитися – до весни правець його схопить або якась інша болячка задушить. От і не прийде!

Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився від болю.

– Ну, сподіватися на таку випадковість не слід. Батий ще не такий старий і не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на його місце стане Менгу або хтось інший з Чінгісханових нащадків. Може, ще безпощадніший!

Підійшов лікар – і їхня розмова припинилася.

Гречин присів на ліжко, поклав пораненому долоню на лоба.

– Повернись-но, хлопче, до мене спиною – я подивлюся, що там у тебе.

Добриня обережно перевернувся і тут же засичав: несподіваним ривком лікар висмикнув із тіла наконечник стріли, що вже встиг вкипіти в рану.

– Ой!

Василакій притримав його за плече.

– Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зіпсована кров! Тобі пощастило: стріла наприкінці польоту втратила пробивну силу і застряла в лопатці, але кістки не роздробила. – І несподівано запитав: – Жону маєш?

– Ні, не маю.

– Ну, то до свадьби загоїться! Але тиждень чи два доведеться полежати тут, голубе! – Василакій відрізав шмат чистого полотна, намазав якоюсь маззю, приклав до рани і туго перев’язав довгим тонким рушником. – Відпочивай! А я завтра навідаюсь…

Зібравши свої речі, він безшумно вийшов.

– Тиждень чи два! – вигукнув Добриня, коли двері зачинилися. – Нiяк мені лежати тут тиждень чи два!

– Чому? Хіба тобі тут погано? – нахмурився боярин.

– Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живі там мої? А може, порубані-постріляні? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю?

– Я розумію тебе. Але не поспішай – видужай спочатку! Якщо твої родичі живі-здорові, то й через тиждень чи два побачиш їх, а якщо ні – то ні сьогодні, ні через тиждень уже нічим їм не зарадиш, – сказав Дмитро і, несподівано сівши на ліжко, нагнувся і поцілував Добриню в чоло. – Дякую, друже мій, за Янку, за доньку мою любу. Ти врятував її! Я довічний твій боржник. Довічний!..

Добриня зніяковів.

– Я радий, що Янка жива й неушкоджена. Їй не варто було йти на вал. Я казав їй про це. Та що поробиш, коли вона така неслухняна.

– Ніде правди діти, – погодився боярин. – Найменшенька вона у нас – от і розбалували. Особливо прив’язалися до неї ми з бояринею, коли зник Ілько… От ми всю любов нашу перенесли на Янку… Коли б трапилося з нею, не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже мій… А тепер – лежи і видужуй! Може, тобі щось треба – кажи! Все тобі буде – їжа, одяг, кінь, зброя! Все буде!

– Дякую, боярине, за щедрість… Але зараз мені нічого не треба. Хіба що одну дрібницю – ножиці і дзеркальце, щоб підстригти свої патли, що виросли, як у попа, та бороду й вуса підправити або й зовсім обстригти.

Дмитро усміхнувся.

– Тільки й того?.. Я зараз пришлю Василакія. Він не тільки умілий, знаючий лікар, а й добрий цирульник. Як скажеш, так і зробить… Цей гречин – на всі руки майстер.

Гречин не забарився. На цей раз він приніс з собою не чорну скриньку, а велику дерев’яну тацю, на якій стояв глек з окропом, лежали ножиці, грецька бритва з тонкою ручкою із баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребінець.