– Де ж брати припаси, воєводо? За який кошт?

Дмитро сумно усміхнувся.

– За який кошт!.. На той світ ніхто з нас нічого не візьме – тож за наш кошт, бояри, за наш! Залишимося живі – ще надбаємо, а не залишимося – нікому наші добра не потрібні будуть, хіба що татарам… Та й купцям скажіть, щоб відчинили свої комори. Церква допоможе… Чи як, єпископе?

– Допоможе, – кивнув головою той. – Церква годуватиме всіх неімущих.

– Ось бачите – так ми гуртом і протримаємося.

– Ти віриш у це, Дмитре? – спитав Домажир.

– Ну, якщо не вірити, то краще зразу здатися. Але війна є війна, і в ній можна зазнати поразки, загинути. Ви це знаєте не гірше за мене і повинні бути готові до всього. І не будемо товкти воду в ступі, не будемо втішати себе та обманюватися, а скажімо прямо: стоїмо ми перед Страшним судом, на якому іспили гірку чашу браття і сестри наші з тих міст і сіл, що вже обернулися в прах під чоботом монгольським. Не хочу втішати вас, – самі знаєте! – Останні слова Дмитро вимовив твердо і навіть з відчаєм, який нікому з присутніх не залишив надії. – Не хочу втішати вас, бо ворог перед нами сильний і безпощадний. До того ж ми побили послів хана Менгу – і ні Менгу, ні Батий нам цього не простять, а воздадуть сторицею. Тому залишається одно – продати своє життя якнайдорожче і своєю жертовністю порятувати інші частини землі нашої, інші наші міста й села, а може, й інші народи. Ось так! А ви питаєте, за який кошт годувати людей!

– Так, так! – прогули голоси. – Справедливі слова!

– От і добре! На цьому й кінчати будемо. Що потрібно, я передам через цих ось молодців, – і Дмитро показав на синів та Добриню, що сиділи збоку, не втручаючись у розмову. – Вважайте, бояри, що їхній наказ – то мій наказ, їхнє слово – то моє слово!

Всі мовчали.

Кілька днів Добриня гасав по Києву, виконуючи доручення воєводи. То спускався вниз, до Лядських воріт, де обороною керував боярин Домажир, щоб пересвідчитися самому і розповісти воєводі, як закладається брама міхами з землею, чи добре озброєні захисники її та чи не голодують вони; то повертав у Ізяславів город95 – до боярина Борислава, щоб передати йому наказ про передачу Домажирові ще одної сотні захисників, бо навряд чи нападе Батий на Ізяславів город, розташований над урвищами, куди й підійти важко; то мчав на Поділ, піднімався на вали і разом з боярами стежив за ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли вгору глянути. Снідав і обідав похапцем – біля казанів з кашею, і тільки пізно ввечері, коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрі та гостинні Никодим та Горпина пригощали його ситою вечерею і клали спати у теплій комірчині. А вранці, коли ще тільки на світ благословлялось, схоплювався і мчав до боярина Дмитра – що робити сьогодні? І знову відбував на цілий день.

І ні разу за цей час він не зустрівся з Янкою, хоча, коли входив у боярський дім, серце його щемно тьохкало – ось-ось раптом вирине вона йому назустріч із якогось темного закутка і сяйне оченятами, як зірками. Та Янка не виринала, і він, зітхнувши, йшов із двору з важким каменем на душі. Розумів – не пара вона йому, та й час не для кохання, та нічого не міг подіяти з собою.

Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не їхав – перед очима стояла Янка. Тендітна, ще майже отроковиця, вона пливла в холодному осінньому мареві дня, повернувшись до нього обличчям, і манила до себе своєю юною красою, темними зоряними очима і червонокалиновою свіжістю напіврозтулених вуст. Вона не відступалася від нього ні вдень, ні вночі – постійно жила в його уяві, промовляла до нього своїм теплим грудним голосом.

Такого не було з ним, коли він зустрічався з Миланою. Тим більше не відчував він такого і тоді, коли на його шляху стала Росиця. Обидві вони були гарні, обидві – кожна по-своєму – подобалися йому. Та не снилися йому щоночі, не стояли перед його очима вдень, коли важкі турботи та обов’язки, здавалося б, не давали ні крихти часу для згадки про дівчину.

Ні, Янка ні на мить не полишала його. Душа скніла, і серце тривожно щеміло, і весь він рвався кудись, а куди – і сам не знав.

Зустрілися вони зовсім несподівано. І не вдома, а на валу.

Добриня поспішав до надбрамної вежі, де, як звичайно, можна було застати боярина Домажира, як раптом побачив юнака – в простенькому кожушку, у заячій шапці та грубих юхтових чоботях. Він стояв спиною до Добрині і з лука цілився крізь вузьку бійницю в когось невидимого за валом. Поряд з ним лежав шкіряний тул, начинений стрілами. За валом було тихо – жодного ворожого воїна поблизу. В кого ж він цілиться так пильно?

Тятива тонко тенькнула – і юнак радісно скрикнув:

– Є!

– Ти що робиш? Навіщо марно стріли тратиш? – підступив до нього Добриня.

Юнак повернувся – і вони обоє завмерли, вражені і здивовані.

– Янко! Ти? В такому наряді? – нарешті знайшовся на слові Добриня. – Що ти тут, на валу, робиш?

Очі в дівчини сяяли від щойно пережитого захоплення.

– Хіба не бачиш? Вчуся стріляти влучно!

– Але це ж не твоє діло! Тут тебе вб’ють!

– Ну, так уже і вб’ють! Не вбили ж! А я тут кожен день!

– Кожен день! А мати, а боярин Дмитро – знають?

– Так би я їм і сказала! Гадаю, і ти не скажеш?

– Я не скажу… Але навіщо тобі це? Хіба у нас мало лучників? Не вистачало ще, щоб і жінки та отроковиці бралися за лука!

– Я не отроковиця вже, – підняла очі на Добриню Янка. – Я вже дівчина!

Він спалахнув. Від того погляду все в його голові раптом змішалося, перевернулося. Він узяв її за руку.

– Янко! Яночко! – Ці слова вирвалися у нього мимо його волі.

Дівчина зашарілася.

– Ти збожеволів! Поглянь – люди ж! – і випручала руку.

Добриня оглянувся: так, люди вешталися всюди по валу, але ніхто на них не звертав уваги. Та й хто б звернув увагу на якогось хлопчака у витертому кожушку і старій заячій шапці? Янка забула про те, що вона так незвично обрядилася, що й рідна мати не впізнала б. Від цієї думки Добрині стало смішно. Він знову взяв її за руку.

– Не бійся! Сам боярин Дмитро не впізнає в тобі свою дочку! Краще покажи, куди ж ти цілилася.

На цей раз Янка не пручалася і, повернувшись, припала до бійниці.

– Дивися!

Вони стали так близько одне до одного, що Добриня собою зовсім затулив її від сторонніх очей. Він теж виглянув у бійницю.

– Я нічого не бачу. По тім боці яру – татари. Але ж до них твоя стріла не долетить.

– Та куди ти дивишся? Ось дерево – бачиш?

– Бачу.

– А в стовбурі – дві стріли. Тричі стріляла – двічі влучила!

Тепер Добриня теж побачив стріли.

– Але ж це добре! Не кожен лучник так влучить!

– Справді? Ти кажеш правду?

Добриня легенько стиснув її за плечі.

– Яночко, люба, я ніколи не скажу тобі неправди! Ніколи!

Янка підняла на нього очі, притулилася щокою до грудей.

– Люба? Невже люба?

– Люба! Не віриш?

– Не вірю, – шепнула вона і раптом затремтіла в його обіймах, як пташка в сильці, і, заплющивши оченята, напіврозтулила уста.

– Вір! – Добриня міцно поцілував її. – Вір! Хіба не бачиш, як я стратив розум? Хіба не чуєш, як шалено б’ється моє серце? Я ходив ці дні як неприкаяний – шукав тебе! І нарешті знайшов! Тепер мені ніхто не страшний – навіть Батий! Ніщо не страшне – навіть смерть!

Янка стрепенулася.

– Мені теж ніщо не страшне. Одного боюся – полону. Обіцяй мені, любий, що ти вкоротиш мені віку, якщо ми не втримаємося в Києві. Обіцяй! Прошу тебе!

– Я зроблю все, щоб урятувати тебе. А якщо не зможу, ми загинемо обоє, люба, – пообіцяв Добриня і міцно пригорнув дівчину до себе. – Тільки тримайся побіля мене. Тримайся поближче!

На знак згоди вона ще дужче притулилася йому до грудей і заплющила очі.