Бату-хан був сам не свій, злився, без видимої причини гримав на нойонів і навіть на джихангірів, що вони, мовляв, нероби, тюхтії, що постаріли і розгубили у вирі літ хоробрість і військове уміння. Аякже! Обступити Киюв – обступили. Та що з того? Ще жоден воїн не зумів здертися на його високі вали! Ще вивідачі не винюхали слабкого місця, де можна було б прорватися в місто! Ще не зосередили там переважаючих сил, як це вчив робити Чінгісхан, не підтягнули туди пороки, катапульти, штурмові драбини і китатський вогонь, що не тільки підпалює будинки, а й страшним своїм гуркотом наводить жах на обложених!

Він одиноко стояв на своєму улюбленому місці – на вершині горба, з якого, мов на долоні, було видно пів-Києва, його могутні вали, заборола і золоті хрести та куполи величних церков, що безперервним калатанням своїх дзвонів нагонили нудьгу. Стояв і думав.

Внизу перед ним лежала широка болотиста долина, поросла вільшняком, верболозом та високими пожовтілими травами, де паслися стриножені коні. Вгорі поволі пливли по низькому осінньому небу непривітні сірі хмари, з яких зрідка сіявся то холодний і дрібний, мов крупа, сніжок, то набридливий дощик. Пронизливий північний вітер приносив з долини запах диму і вареної конини, трохи гіркуватий, але такий знайомий і такий рідний.

Цей запах раптово розбудив у його душі спомини про давно минулі дні дитинства і юності, що гривастими кіньми відгримкотіли у безвість, про неосяжні степи батьківщини, срібносніжні вершини Ала-Тоо, про високе і вічне небо над головою, якого в цих краях немає і не буде ніколи. Ні, він не зміг би тут жити! Дехто радить йому завоювати Киюв і подальші землі – і осісти на них з родами своїми. Та його немолода душа вже не сприймає чужини. Старіє він, видно, бо все частіше приходять до нього у спогадах і снах безмежні степи Синьої і Білої орди. Ні, він не зможе тут жити! Тут немає високого Вічного Неба, не шугають орли в піднебессі, не свистять у весняному степу байбаки і не мчать, як вихор, у безмежних просторах косяки коней – найкращих створінь на світі! Він виконає заповіт свого великого діда – завоює ще не підкорену йєка-монголами частину Всесвіту, скупає свого бойового коня у водах Останнього моря і повернеться назад, до Ітилю, що є серединою його володінь. Тільки там він зможе жити спокійно, бо туди східні вітри приносять терпкополинні запахи далекої прабатьківщини, бо звідти він зможе пильно слідкувати за тим, що робиться на окраїнах його держави – на сході, на заході, на півночі і півдні.

Він так поринув у думки і спогади, що аж здригнувся, коли за плечима почувся скрипучий, сорочачий голос Менгу.

– Дзе-дзе! Саїн-каане, тебе знову, бачу, обсіли мангуси і тривожать душу. Кинь! Не думай! Прийде час – і впаде цей міцний горіх сам. А тим часом, щоб ти викинув клопоти з голови і втішився, я привіз тобі красуню орусутку, яку, признаюся, тримав для себе. – Не ждучи відповіді Батия, він плеснув у долоні, і два туленгіти підвели гарно прибрану в багатий одяг дівчину, яка від страху ледве трималася на ногах. – Ось – подивися! Звуть її Росицею, але це чуже наймення важке для нашого слуху і для наших вуст, тому назви її ранковою зорею – Юлдуз. Вона і схожа на ясну ранкову зірку!

З цими словами він пальцями підняв за підборіддя дівочу голівку – і на великого хана раптово глянуло синє Вічне Небо – такі були густоблакитні очі Росиці.

Батий усміхнувся сірими губами.

– І справді Юлдуз! Дякую, брате! Де ти роздобув таку пташину?

– Сотник Жадігер привів. Для мене привів. Ну, а я вже згадав про те, що ти в цей похід, мабуть, найважчий з тих, які ми з тобою затівали, не взяв своїх жон. Чи, може, постарів?

Менгу хитро примружився і зареготав, а Батий хмикнув:

– Гм, але ти теж не взяв!

– Моя там, у Киюві. Мої воїни знають, яких красунь я полюбляю! Приведуть не один десяток! Ну, а я вже виберу собі до вподоби. Ха-ха!

Батий дав знак туленгітам, щоб відвели дівчину, і глянув прямо в вічі Менгу. Тепер його тверде обличчя насупилося, а в жовто-коричневих вовчих очах блиснув хижий вогонь. Менгу добре знав натуру двоюрідного брата і зрозумів, що цей блиск означає одно – крайню роздратованість Справедливого, після якої нерідко вчиняються несправедливі діла. Що ж трапилося нині?

– Менгу, – сказав Батий, – що мені робити? Я вперше не знаю, як підступитися до ворога. Вчора ми з Субедеєм об’їхали місто. Золоті ворота – неприступні. Західні і Лядські – теж. Нижнє місто укріплене так само сильно. Всюди нам буде нелегко. До того ж у Думитра багато люду. Старий вірний пес Чінгісхана Субедей завжди безпомилково указував на слабкі місця в обороні противника, а вчора ніби йому мову й розум відібрало! Де не їхали – всюди такі високі вали, що лише на крилах можна перелетіти. Але ж ми не птахи!

– І що ж ви надумали?

– А нічого! Брати місто приступом – утрачу на самому початку походу найсміливіщих своїх баатурів. Чекати, коли кияни почнуть мерти з голоду, – затримаюся тут на кілька місяців, а може, й на півроку. Ні те, ні інше мені не підходить! Що ж робити?

Менгу на мить замислився. Потім його вузькі очі звузилися.

– А знаєш, Саїн-каане, коли я сьогодні їхав до тебе, то передбачив, що виникне така розмова, і прихопив з собою того орусута, про якого я тобі розповідав ще на берегах Ітилю. Він добре знає Киюв…

– Доман? Чому ж ти раніше не нагадав мені про нього?

– При переправі через Дніпро він обмок і застудився. Ледве мої знахарі відхаючили його від смерті. Лише тепер оклигав.

– Ти гадаєш, він стане нам у пригоді?

– Стане чи не стане – не відаю. А запитати треба!

– Тоді давай його сюди! І терджумана теж!

– Обійдемося без терджумана. Він уже кумекає по-нашому, – сказав Менгу, подаючи знак туленгітам, що тісною купкою стояли віддалеки.

Привели Домана. Він був худий, пожовтілий, ніби вийнятий з домовини, борода кошлатилася, як віхоть, у грудях хрипіло, але очі вже мали живий блиск і дивилися на Батия з цікавістю.

– Кажуть, орусуте, що ти добре знаєш Киюв? – спитав Батий.

Доман упав ниць і поцілував землю.

– Знаю, великий хане, – відповів, підводячись. – Як свої п’ять пальців!

– Тоді скажи мені, де в ньому найслабше місце? Які ворота найлегше взяти? А може, є туди таємний хід? Скажи – і матимеш від мене честь!

Доман зсутулився, забухикав, а відкашлявшись, знову вклонився.

– Великий хане, найлегше взяти Поділ, тобто ту частину міста, що внизу, над Дніпром. Нелегко, але все ж легше, ніж Верхнє місто.

– Чому легше? Там вали такі ж високі, як і на горі.

– Високі, та не такі. До того ж заборола там та ворота від низинної вологи підгнили. Якщо добре стукнути пороком, то швидко впадуть. Та й залога Подолу слабша. На Горі – більше люду, і це люд, що не раз тримав меча в руках, а на Подолі самі ремісники – гончарі, кожум’яки, кравці, шевці, колісники, бондарі, ковалі. Вони не звичні до зброї, з ними легше справитися.

Доман знову закашлявся і схопився за груди.

Батий з цікавістю подивився на нього і запитав:

– Ти орусут і хочеш, щоб я погромив твоїх співвітчизників. Чому так? Чого зло на них держиш?

– Кияни вчинили мені зло! Я ненавиджу їх! – аж захлинувся Доман, важко дихаючи.

– Гаразд. Іди! – сказав Батий, а коли той відійшов, проникливо глянув на Менгу. – Мерзенний же цей Доман! Коли б він з наших, я відразу велів би відрізати йому язика! Зраджує своїх!

– Але оскільки він чужинець і служить нам, то хай живе! – завершив розмову Менгу. – Він допоміг тобі хоч трохи? Навів на яку-небудь думку?

– Бачиш, між мною і Субедеєм сьогодні виникла суперечка. Субедей радить брати приступом Лядські ворота – ті, що в яру. Я згоден, ті ворота – найзручніше місце для приступу. Вони на вигляд міцні, але коли придивитися, то неважко помітити, що дерево там дужче постаріло, потрухлявіло, ніж на Західних воротях, а отже, легше піддасться нашим порокам. Мабуть, це тому, що ці ворота, як і Подільські, стоять у низині, над струмком, де завжди багато вологи. Та й вітри їх менше обвівають і висушують… Та не тільки це. Головне – підхід до них зручний, а з протилежного горба, та ще з дерев, видно все, що робиться в місті. Ось чому Субедей наполягає на Лядських воротах.