Приїхав воєвода Дмитро. Змарнілий, за одну ніч посивілий, став поруч з Добринею – мовчки глянув униз.

Добрині хотілося спитати про Миколу, та не наважувався. Як спитаєш, коли і так видно, яке горе налягло на старого? Спитати – завдавати нового болю, ще одного удару…

Перегодя, ніби відчуваючи за собою якусь провину і караючись нею, воєвода, не повертаючи голови, тихо, з мукою в голосі сам сповістив страшну вість:

– Не стало Миколи… Перед світом душа його відлетіла від нас…

– Боже правий! – прошепотів Добриня. – Яке горе!

– Приходь перед вечором – поховаємо… У нас на подвір’ї, бо всі кладовища міські за межами міста і нам тепер недоступні… Приходь!

Минув місяць падолист. Хоча після взяття Подолу Батий поклявся Вічним Небом, що заморить киян голодом, якщо не здадуться, і горласті терджумани прокричали цю погрозу біля всіх воріт міста, Київ не здавався. Дмитро твердою рукою установив серед городян суворий порядок: зібрав усі припаси – раз на день кожен отримував миску каші або кулешу. Звичайно, від цього ситий не будеш, але ніхто не вмирав голодною смертю.

Та настрій в обложених був пригнічений. Гасла надія на те, що ворог, не домігшись успіху, зніме облогу і відступить. Ні, він стояв, як і раніше, непорушно. По горбах та долинах горіли вогні, темніли юрти, вешталися воїни, мчали гінці, ревли верблюди, іржали коні – і від усього цього у киян ставало тужно на душі. Та скільки ж це катування, це моріння голодом триватиме?

Рано-вранці першого грудня весь Київ почув глухе рівномірне гупання – гуп, гуп, гуп! Воно доносилося з Хрещатого яру, від Лядських воріт.

Дмитро перервав сніданок – відклав набік ложку, стривожено глянув на домочадців.

– Здається, Батиєві увірвався терпець. Не ждеться йому – починає приступ! Сідлайте, хлопці, коней – поїдемо!

Поки воєвода з синами збиралися, Добриня метнувся до стайні – осідлав і вивів коней. До Лядських воріт вони прискакали, коли почало розвиднятися. Швидко піднялися на вал і з його висоти глянули навколо. Внизу стояли три пороки, накриті для захисту від стріл щитами з довгих соснових ворин та бичачими шкурами. Один бив у браму, інші – в суміжні з брамою стіни. Вал здригався, осипався, ворота стугоніли, тріщали, вежа колихалася, ніби під нею ворочалося якесь велетенське страховисько.

Звідусюди поспішали кияни. Прибіг задиханий боярин Домажир, витер спітніле чоло.

– Що, Дмитре? Почалося?

– Здається, почалося, – похмуро відповів воєвода. – Глянь, скільки пре їх сюди!

По Хрещатій долині густо, не поспішаючи, наближалися піші загони, ставали на перестріл – кожен на визначеному місці, воїни клали щити на землю і всідалися на них, чекаючи свого урочного часу.

Потім проскакав кінний загін – вершники спішилися на тому боці Хрещатика, на високому горбі, звідки можна було заглянути в місто, на ті його вулиці, що з Гори спускалися до Лядських воріт. То прибули монгольські воєводи.

– Невже сам Батий серед них? – спитав, ні до кого особисто не звертаючись, Домажир.

Йому ніхто не відповів. Батий чи Субедей, Менгу-хан чи Бурундай – хто розбере їх здалеку? Та й яке це має значення? Все відбувається по волі Батия, цей приступ теж. Прибуття воєвод лише свідчило, що чекати нападу недовго.

Дмитро не став гайнувати часу на зайві розмови. Передусім розпорядився вдарити на сполох – закликав народ на вали. Звелів найбоєздатніші сотні стягнути вниз, до Лядських воріт, і кожному сотникові визначив місце – ділянку валу, яку той мав захищати. До заборол поставив найліпших лучників та списометальників. Решту озброєного люду залишив унизу – будувати внутрішню загату, гріти в казанах смолу та варити куліш чи просто чекати свого часу.

До Лядських воріт все більше і більше прибувало народу. Воїни ставали таборами по ближніх вулицях, майданах та дворах, навіть у будинках, звідки поспішно втікали мешканці, що не могли тримати зброю в руках.

Підтягували свої сили і монголо-татари. Увесь розлогий Хрещатий яр уже кишів ратним людом, що на очах у киян готувався до приступу – підносив ближче до валів штурмові драбини, бичами і шаблями підганяючи полонеників, що йшли неохоче, шикував свої сотні і встановлював казани над багаттями, щоб варити сорбу.

Час спливав швидко – напруження наростало. Кияни бачили всі приготування ворога, але зашкодити їм нічим не могли.

Добриня тримався біля воєводи, щоб бути у нього під рукою: захистити від випадкової стріли чи виконати перше-ліпше розпорядження. А що мунгали поки що не стріляли і розпоряджень не надходило, то у нього була можливість дивитися, стежити за ворогом і думати.

Чи вірив він у те, що Київ вистоїть?

Вірив. Він знав, які міцні, майже неприступні київські вали. За всю історію міста жодному нападникові не пощастило взяти їх приступом. Іноді Київ здавався добровільно князям, що хотіли сісти на великокнязівський стіл і були любі городянам, зокрема боярству, – їм кияни відчиняли ворота. Іноді ворог проникав силою, підступом чи обманом – теж крізь ворота. Але щоб через вал – такого не бувало. Батий, безперечно, розумів, що лізти на вали – смерті подібно. Тому й вирішив шукати щастя біля Лядських воріт. Чому саме тут? Щоб вони були слабші, менш укріплені за Білгородські, Михайлівські, Подільські чи тим більше Золоті – ні. Причина, мабуть, у тому, що до них був зручний підступ – рівний, як долоня, а не похилий чи й зовсім стрімкий, як до інших воріт. Окрім того, тут поряд, у струмку, що тік по Хрещатому яру, було вдосталь чистої джерельної води та дров з лісу, який підступав майже під стіни міста. Бо як же бути війську без води, як готувати їжу без дров? Та найголовніша причина, чому Батий вибрав для штурму Лядські ворота, полягала не в цьому, а в тому, що насупроти них, за якихось дві чи три гони, здіймалася висока крута гора з уступами, звідки Батиєві та його воєводам відкривалося пів-Києва. Звідти було видно все, що відбувалося і на валу, і в місті. До того ж і сонце, якщо буде ясний день, допомагатиме ханові, бо світитиме в вічі киянам і засліплюватиме їх.

Ось і зараз мунгальські воєводи, серед яких, напевне, стоїть сам Батий, пильно зирять на місто, радяться, як краще, легше і без великих втрат прорвати його оборону.

До полудня били пороки, до полудня тривога холодила серця киян. Витримають ворота чи ні?

Не витримали. Після полудня затріщали, повалилися, а вал, по якому без угаву гамселили дубові «барани», обсунув-ся і разом з частиною дерев’яного заборола упав у рів. У цей пролом відразу ж хлинув тумен темника Бурундая. Тисячі горлянок при цьому дружно проквоктали свій грізний бойовий клич «кху, кху», підхоплений усім монгольським військом. Незабаром він переріс у грізний рев – гурракх, гурракх!

З цієї миті час для киян перестав існувати. Почався безперервний кривавий пир, що тривав рівно шість діб, страшний пир, похмелятися після якого кривавим вином довелося нашому народові півтисячоліття99.

Щоб підтримати відчайдушний порив Бурундая, монгольські катапульти метнули на Київ цілі кошелі каміння. Воно градом упало на вали, на вулиці та будинки, на воїнів, що запруджували їх, калічачи тих, хто не встиг сховатися чи прикритися щитом. Потім услід полетів китатський вогонь. Він вибухав на сірому ґонті дахів, сичав, шипів, та сире дерево не хотіло займатися.

Потім співучі монгольські стріли затьмили киянам білий світ. Летіли вони густо, гули, мов тисяча бджолиних роїв, і під їхнім прикриттям сотні полонеників, підстьобувані бичами, з драбинами в руках помчали вперед. За ними рушили тумени Гуюк-каана та Субедея. Щоб відвернути увагу киян від Бурундая, вони мали штурмувати прилеглі до Лядських воріт вали.

Кияни зустріли їх роєм стріл. Десятки баатурів раптом спіткнулися і впали під ноги своїм товаришам. Це роздратувало, розлютило живих. Жахливий крик прокотився понад Хрещатим яром: