– Ур! Ур! Бий! Бий!

І темна людська лавина покотилася на Київ, хлюпнула по драбинах шпарко вгору, сподіваючись одним ударом зіпхнути киян з валу. Їх підтримали стрільці, що йшли позаду. Вони зупинилися, викинули перед собою луки, натягли тятиви – і рої стріл, ще густіші, ніж раніше, змусили киян заховатися за темні дерев’яні заборола.

– Стріляйте! Стріляйте! – гукнув Дмитро, сам пускаючи стрілу за стрілою. – Бийте тих, що попереду! Скидайте донизу! Метайте каміння! Сипте пісок! Лийте розтоплену смолу!

Він висунувся із-за заборола, наклав стрілу, прицілився – і тут же голосно скрикнув: – Ох! – і випустив лука.

До нього кинулися Добриня і воєводич Степан, нахилилися над ним.

– Що, воєводо? Що, батьку?

Дмитро підняв ліву руку – в ній стриміла закривавлена стріла. З її оперення на брудний дощаний поміст капали яскраво-червоні краплини крові.

– Боже, яке горе!

Добриня стягнув з пораненої руки боярина шкіряну рукавичку, ножем розітнув рукав каптана. Стріла пронизала передпліччя наскрізь, якраз посередині між зап’ястям і ліктем, але здається, кісток не зачепила.

– Зараз, воєводо, зараз! Потерпи! Я перев’яжу! – І витягнув з кишені тугий згорток тонкого полотна.

– Треба їхати додому, до Василакія, – сказав Степан.

– Ні, ні, – швидко заперечив Дмитро. – Додому я не поїду. Привезіть Василакія сюди!

– Але ж така рана, батьку! Це не жарт!

– Рана як рана! Поболить – і перестане… Я залишаюся тут, на валах, з людьми! Хіба я можу піти звідси в таку хвилину?

Добриня тим часом наклав пов’язку, натягнув бояринові кожуха, а саму руку підв’язав на грудях, перекинувши перев’язь через шию.

Дмитро підвівся.

– От і добре. Тепер і Василакія не треба. Та й що тут Василакій зарадить, коли наступна стріла влучить уже не в руку, а в груди? Ходімо!

Звістка про те, що поранено воєводу Дмитра, блискавично поширилася по валах. Люди засмутилися. Хто ж тепер очолить оборону? Крім нього – більше нікому! А ворог суне як навіжений! І скільки його – тьма-тьмуща! Ось він густими рядами наближається до Лядських воріт, пре в пролом, ось уже ставить драбини в тих місцях, де вали цілі, і лізе вгору, мов комашня. А тут таке лихо – замовк голос боярина. Хто ж скаже, що робити? Хто підбадьорить у цю скрутну хвилину? Хто замінить досвідченого воєводу, якому вірили всі?

Тому коли Дмитро підвівся і з надбрамної вежі гукнув на обидва боки так дужо, що його голос перекрив гамір бою, кияни відразу піднеслися духом.

– Воєвода! Воєвода Дмитро! Живий! Він з нами! Слава Богу!

– Я з вами! З вами, братове! Тримаймося! Биймо супостата! Не пустимо його в Київ! Помремо, а не пустимо! – гримів голос воєводи.

Штурмом Лядських воріт керував сам Батий. Разом із Субедеєм та сотнею охоронців, закутих у шкіряні панцири, обшиті залізними пластинками, він стояв на протилежному схилі Хрещатого яру і стежив за ходом бою.

Щоб приголомшити киян, які несподівано вчинили сильний спротив, він перед вечором наказав кинути на приступ кешиктенів – свою гвардію.

– Рано, – скривився Субедей. – Рано вводити в діло найкращі війська. Похід тільки-тільки розпочинається, а ми можемо втратити половину «безсмертних»!

Батий завжди прислухався до мудрих порад свого «вірного пса» Субедея, але тут заперечив:

– Киюв – столиця землі орусутів. Могутнішого міста тут немає! Упаде Киюв – підкориться мені вся Русь! Ось чому я згоден пожертвувати половиною корпусу «безсмертних».

Субедей, єдиний з монгольських полководців, хто не боявся не погоджуватися з думкою Бату-хана, закрутив носом.

– Твоя воля, джихангіре, але я так не зробив би.

Батий насупився і незадоволено глипнув на старого.

– Не бурчи, аталику. Якщо до вечора ми не прорвемо оборону орусутів, я поїду спати, а ти без мене виведеш кешиктенів з діла.

Відбірні загони монгольської гвардії ринули на приступ. Їх миттю підтримали тисячі лучників, що випустили на київські вали хмари стріл.

Заскрипіли, загуркотіли катапульти, метаючи угору важке каміння, закричали, лізучи у проломи, кешиктени, заревли верблюди, що паслися по Хрещатій долині, вискубуючи поміж деревами та кущами пожухлу від осінніх заморозків траву. Зірвалися з дзвіниць та прилеглих до Києва лісів зграї гайвороння і, зловісно крячучи, затьмили півнеба.

Перед вечором «безсмертним» пощастило здертися на вали обабіч Лядських воріт і на самі ворота, і тут зчинилася жорстока різанина. Кияни не відступали, але й не мали сили скинути ворога вниз. Все нові й нові монгольські десятки і сотні здиралися вгору і ставали на місце загиблих. Жодна з сторін не піддавалася. Рубалися шаблями, мечами, кололи списами-сулицями, різалися захалявними ножами та кличами, били по головах булавами-шокпарами, чеканами, залізними ядрами, прикріпленими до коротких міцних ланцюгів. Гам, крик, лайка, стогін, прокляття, дзвякіт заліза, тупіт ніг, важке дихання тисяч осатанілих людей, що зустрілися в смертельному герці, приглушували й отуплювали свідомість. Кров із перерізаних жил і мозок з розтрощених черепів забризкували все довкола рожево-кривавими плямами. Ноги бійців ковзали на залитому кров’ю дерев’яному помості.

Відколи на високих горах над Дніпром стояло це древнє місто, воно не знало подібної січі.

Батий нетерпляче совався в сідлі. Чому застряли «безсмертні»?

Чому не йдуть уперед?

Яка сила стримує їх?

Він посилав усе нові й нові сотні і з надією витягав свою жилаву шию, щоб побачити, чи зломлять вони несподіваний опір киян. Та сотні танули, рідшали, щезали хтозна-куди, а кияни не подавалися назад ні на крок!

Прокляття!

Батий крадькома зиркав на Субедея, але той удавав, що не помічає нетерплячки джихангіра, і спокійно, підкреслено спокійно спостерігав за боєм на стінах.

Коли на Хрещату долину опустилися вечірні сутінки і все довкола почало покриватися сірою млою, Батий коротко кинув:

– Нічого не видно. Поїду спочивати. Я думаю, головне зроблено: оборону противника прорвано, і ти, Субедею, закінчиш розпочате – до ночі ввірвешся в місто.

– Гаразд, Саїн-хане, – буркнув старий. – Будь спокійний!

Як тільки Батий у супроводі охорони відбув у свій стан над Либіддю, Субедей підкликав темника Бурундая і, не підвищуючи голосу, тихо проскрипів:

– Ми вже втратили половину «безсмертних». Інші стомилися. Дзе-дзе! Негайно виведи їх із бою, а натомість пошли свій тумен і постарайся збити орусутів зі стін. Уранці ми повинні бути в Києві!

Бурундай не любив Субедея, вважав, що старому пора сидіти в теплій юрті і попивати кумис, а не воювати, але проявляти свої почуття боявся: старий полководець був не тільки улюбленцем давно померлого Чінгісхана, а й військовим радником Саїн-хана. Тому мовчки схилив голову і буркнув:

– Слухаюсь і підкоряюсь!

Із вводом свіжих військ бій розгорівся з новою силою. В Києві спалахнули пожежі, що осявали все довкола мерехтливим кривавим світлом, і на валах було видно, як удень…

Опівночі бій на валу затих. Вичерпалися сили обох сторін. Ніби збігла лотоками остання вода зі ставу – і колеса зупинилися, млин став, важкі кам’яні жорна, що гуркотіли без угаву цілий день, перетираючи зерно на борошно, заглухли. Аж дивно стало – над Києвом раптом запала холодна зимова тиша, а смертельно зморені воїни – і кияни, і монголо-татари – де стояли, там у знемозі й попадали на ще теплі трупи загиблих, щоб відпочити, перевести дух.

Добриня обіперся спиною на внутрішню стіну заборола, важко дихав, але меча з руки не випускав, готовий у першу-ліпшу мить знову стати на рівні ноги і зчепитися з ворогом у двобої.

В голові гуло, ноги тремтіли, а по всьому тілу розливалася важка нелюдська втома.

Та перепочити не пощастило. З темряви до його слуху долинув чийсь приглушений голос:

– Добрине! Ти живий? Воєвода кличе! Хутчій!

– Іду! – відгукнувся він і, переступаючи через мертвих, поранених та живих, що лежали впереміш, направився до надбрамної вежі, яку міцно утримували кияни. Тут темніло кілька постатей.