Воєвода сидів у кутку, на лаві, поклавши поранену руку на стіл. Обличчя його зблідло, на чолі у відблисках свічки мерехтіли дрібні краплинки поту, в очах – страждання. Його рану щойно перев’язав Василакій, і серце старого боярина заходилося від щемкого болю.

Та, побачивши Добриню, він пересилив себе і усміхнувся.

– Живий?

– Живий.

– Не поранений?

– Бог милував.

– От і добре… Бо тут одна божевільна не вірить. Прибігла посеред глупої ночі, щоб переконатися, що ти живий і не поранений…

З темного кутка раптом почувся докірливий голос Янки:

– Таточку!

Воєвода усміхнувся знову.

– Ну, що там – таточку! Виходь! Виходь на світло! Хай усі бачать, яка в мене неслухняна дочка! Я наказав їй сидіти вдома, а вона прибігла сюди, в саме пекло…

– Я принесла вам їсти, – буркнула Янка, метнувши бистрий погляд на Добриню. – І йшла не сама, а з Василакієм. І мені зовсім не було страшно! А питала я за всіх – і за тебе, і за Степана, і за Іллю, і за…

Вона на мить замовкла і знову кинула погляд на Добриню.

Скориставшись цією паузою, воєвода з лукавинкою в голосі закінчив:

– Авжеж, і за Добриню… Тільки мені чомусь здається, що найперш – за нього!

– Таточку, який-бо ти!

– Е-е, що правда – то не гріх! – махнув здоровою рукою Дмитро і зразу ж посуворішав: – Але я забороняю тобі з’являтися там, де небезпечно! Зразу ж повертайся додому! А Добриня проведе тебе!

– Таточку!

Та воєвода вже підвів очі на Добриню.

– Проведи її, хлопче, щоб не боялася. А по дорозі зайди в собор Святої Софії, розшукай ієромонаха Іяникія і дізнайся, чи переховав він у надійне місце бібліотеку князя Ярослава і куди, а якщо не переховав, то скажи, щоб зробив це негайно. Іди і не барися – мунгали з зорею знову розпочнуть приступ, і ми повинні стягнути сюди всі свої сили! Іди!

Добриня був страшенно вражений словами воєводи. В дещо жартівливому тоні він перед усіма присутніми розкрив сімейну таємницю – кохання дочки Янки до нього, простого смерда, колишнього мунгальського полоненика. І не тільки розкрив, а й схвалив. Бо що ж це, як не схвалення, наказ провести її додому і повернутися з ранковою зорею?

Але ж що це все означає? Чому Дмитро так явно розкрив Янчину і його таємницю? Чому стурбувався долею бібліотеки? Чи не думає він, що кияни не стримають ворожого натиску? Невже не сьогодні-завтра Київ упаде?

Охоплений цими тривожними думками, Добриня швидко вклонився і мовчки рушив до виходу з тісного приміщення вежі. На сходах оглянувся – Янка йшла за ним. Він схопив її за руку.

– Янко! Яночко! Люба моя! Я такий радий, що знову бачу тебе! – не стримав він почуттів, що переповнювали його.

– Я теж, Добрику, – шепнула дівчина. – Я теж!

– Але батько каже правду – тут дуже небезпечно!

– Я не сліпа – бачила. Навіть стріляла з лука.

– Ну от! Так і загинути можеш!

– А ти? Навіщо ж мені тоді жити?

Він допоміг їй зійти на землю, і вони, взявшись за руки, попростували на Гору, до собору Святої Софії.

Ієромонаха Іяникія знайшли відразу, як тільки заглянули до приміщення бібліотеки. У великій кімнаті з порожніми полицями було напівтемно. Тільки в дальньому кутку на столі коптів недогарок свічки, а біля нього, над аркушем пергаменту, схилилася чубата голова ченця.

На скрип дверей чернець відклав перо і, підвівшись, пішов назустріч.

– Які пізні гості! Мир вам!

– Мир домові цьому, – привітався Добриня. – Ми від воєводи Дмитра. Це його донька Янка, а я – Добриня.

Ієромонах перехрестив їх.

– Що ж вас привело до мене?

– Бібліотека, отче. Воєвода просив запитати, чи переховав ти її в безпечне місце і куди.

Іяникій пильно глянув на обох, зморщив лоба.

– Бібліотеку я переховав. Бачите – порожньо стало тут, а було стільки книг! Вся мудрість людська лежала на цих полицях, а тепер – пустка!

– Де ж ти заховав їх, отче?

– Де заховав? Не скажу! Книги – дорожчі за золото! Не скажу!

Добриня скипів.

– Але ж воєвода просив дізнатися!

– Воєводі скажу, єпископові скажу, а більше нікому! – суворо відрізав ієромонах. – Їм належить знати, а вам – ні! Я ось написав, де заховав книги, і записку цю покладу в тайник. У кожному соборі, в кожній церкві та в монастирях є такий тайник, про який знає тільки владика та князь або воєвода. Якщо я загину, владика прочитає…

– А якщо й він загине?

– Воєвода знатиме. Хтось із нас трьох та залишиться… А хіба так сутужно на валах? Невже окаянні візьмуть Київ?

– Не знаю, – глянув на Янку Добриня. – Не знаю. Але сила у них велика.

– Все в руці Божій! – перехрестився ієромонах. – Ідіть!

Добриня і Янка зачинили за собою двері, вийшли за ворота і повернули в темний провулок. Тут Янка зупинилася, схлипнула і, впавши Добрині на груди, раптом заридала.

Добриня сторопів.

– Янко, чого ти? Що з тобою?

Дівчина заридала ще дужче, притиснулася щокою до його кожуха.

– Добрику, Добрику! – вигукнула крізь сльози. – Та невже ж це всьому кінець – нашому життю, нашому щастю, нашому коханню? Боже, навіщо ти караєш нас? За які гріхи? Ми ж нічого не заподіяли поганого ні тобі, ні людям, ні тварям земним! Боже! Ми ж не нажилися!

Добриня обняв її, гладив плечі, що здригалися від плачу, цілував мокрі очі і щоки, заспокоював, умовляв, як дитину, щоб перестала плакати. І Янка поволі затихла, щільніше притулилася до його грудей і довго так стояла, мов мала пташина, в його обіймах, а потім сказала:

– Тепер ти бачиш, Добрику, яка я провидиця? Душа моя відчувала, що спіткає нас лихо! Ось чому я просила тебе в останню хвилину, якщо виживу, вкоротити мені віку, щоб я сама не накладала на себе рук, бо то гріх великий. І зараз прошу тебе, милий, об цім! Не відмов! Ліпше мені відразу загинути, ніж мучитися в чужинській неволі! Ну, обіцяй!

Добриню бив дрож. Невже справді настане мить, коли йому доведеться підняти меча на своє щастя, на це мале дивовижне пташенятко, що несподівано ввійшло в його серце і стало дорожчим за все на світі? Невже це буде? І так скоро?

– Люба! – прошепотів він. – Якщо до цього дійде, ми загинемо обоє. Я не переживу тебе. Але дозволь визначити цю смертну хвилину мені самому. Мені самому! Не нароби дурниць!

– Ні, не нароблю, – запевнила дівчина і, піднявшись навшпиньки, поцілувала його. – Я вірю тобі – ти не підведеш! Ти не дозволиш, щоб твоя Янка стала підніжком у юрті кочовика! Щоб вона поневірялася в неволі по чужих чужинах, як тобі довелося, щоб терпіла наругу та насилля від злих і жорстоких нелюдів!

– Не думай про це! Все буде гаразд! – шепотів Добриня, хоча сам не вірив у те, що казав. – Все буде гаразд, люба моя!

Він легко підняв її на руки, притиснув до себе і, не розбираючи дороги, спотикаючись на нерівних плахах, якими була вимощена вуличка, поніс у темряву, до двору воєводи, а вона припала до нього, притулилася щокою до його щоки і завмерла на його широких грудях, прислухаючись, як десь глибоко, під кожухом, лунко і бентежно гупало юнацьке серце…

Ніч для обох сторін була тривожна. Повернувшись у свій стан, Батий зібрав військову раду і наказав Гуюк-хану підтягнути до Лядських воріт свій тумен, а Бучек-хану – тумен тургаудів, який не був ще в ділі.

– Кияни захищалися стійко, але їм не вистояти проти нас! Киньте на вал свої тумени і раптовим ударом прорвіть їхню оборону – завтра до обіду ви повинні бути в місті!

– Будемо, Саїн-хане! – запевнив Гуюк-хан.

– Даю переможцям три дні на пограбування. Хай воїни потішаться! Ідіть!

Коли вони вийшли, Батий підвів очі на джихангірів.

– Ми не дамо передишки Думитру-воєводі! Будемо наступати безперервно, вдень і вночі, вводячи в Киюв усе нові й нові сили. Ти, Менгу, будь готовий зі своїм туменом вступити в бій завтра опівдні – зміниш стомлених воїнів Гуюк-хана та брата Бучек-хана. Тобі на поміч зразу ж прийде мій брат Орду; цього, гадаю, досить, щоб приголомшити киян і зав’язати бої в самому місті. Потім підуть інші.