– Ну? А ти?

– Я? А я нині, після розмови з Доманом, думаю так. Зараз у киян свіжі сили, багато зброї і припасів, отож вони завзято оборонятимуться і покладуть немало наших баатурів. Якщо ж ми спочатку візьмемо Нижнє місто, – а взяти його, безперечно, легше, ніж Верхнє, тут я згоден з Доманом, – то це для Думитра буде приголомшливий удар! Кияни підупадуть духом, і нам легше буде брати Лядські ворота. До того ж у Нижньому місті ми переб’ємо або захопимо в полон умільців, які виготовляють зброю: стріли, мечі, луки. А без зброї не навоюєш!

– Ну, що ж – ти думаєш мудро, Саїн-хане. Будемо спочатку брати Нижнє місто, – сказав Менгу. – Я згоден з тобою!

– Ой вей, Ісааку! Яке горе! Яке горе, якби ти тільки знав! – кинулася в сльозах назустріч чоловікові, що зайшов увечері до хати, пишнотіла, але ще прудка Ребекка – у розстебнутій кофтині і з розпатланими чорними косами. – Де ти тільки ходиш? Де тебе носить? Чому не сидиш дома?

– Але ж, люба, я маю бути там, де мій народ, де мої прихожани! Я був на валу – ми відстрілювалися від тих дикунів… А що трапилося, люба? Чому ти така схвильована?

– Ой, яке лихо спіткало нас, нещасних! – заголосила жінка, припадаючи йому до грудей.

Рабин сполотнів, це було помітно навіть при слабкому світлі свічки.

– Та кажи ж бо, що трапилося? Про яке нещастя ти мовиш? Щось сталося з Маріам? Вона жива?

Ребекка витерла фартухом очі.

– Ой вей, вона жива!

– Так у чому ж річ? – приголомшений рабин почав приходити до тями.

– А річ у тім, що дівчина з’їхала з глузду! Закохалася! – вигукнула з розпачем Ребекка. – Десь і зараз повіялася до нього!

– Закохалася! Гм! – рабин закліпав очима, кров почала приливати до його змертвілих щік, він полегшено зітхнув. Ну й клята жінка – так налякала! А вголос сказав: – Але ж Маріам уже пішов сімнадцятий годочок, люба, хіба не час закохатися? Пригадую, ти теж у такі роки закохалася.

– А-а, про що ти згадуєш! – махнула рукою Ребекка. – То ж був ти!

– А Маріам що? Закохалася у віслюка?

– Гірше! Ой вей, гірше!

– Та кажи ти толком, жінко! – розсердився рабин. – У кого?

– В агоя96! – вигукнула Ребекка. – Ой вей!

– У кого?

– В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Іллю! Таке лихо!

Рабин розсміявся, ударив руками об поли лапсердака97. У нього гора зсунулася з пліч.

– Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякала! Замалим не вмер! А виходить – і лиха ніякого! Подумаєш – дівчина закохалася! Та це ж звичайна річ! Ну й на здоров’я їй!

Він відсторонив жінку, скинув лапсердака і сів до столу. Застібаючи на грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним.

– Як ти можеш таке казати! Маріам – іудейка, а він – агой, християнин! Ні синагога, ні церква не обвінчають їх! А якщо… А якщо трапиться щось між ними? Ну, сам знаєш – люди молоді… Що тоді?

Вона сіла поряд, і рабин обняв її за повні, іще по-дівочому пругкі плечі, з глибоким сумом сказав:

– Люба моя! Це безпідставні страхи! Не будемо їм заважати – хай кохаються! Недовго їм насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме їхнє щастя…

Ребекка кинулася, сполошилася.

– Що ти хочеш сказати?

Рабин узяв її за руки, заглянув в очі.

– Люба моя, згадай, коли ми живемо! Який час настав! Війна ж! Та яка! Такої ще не було! Раніше, бувало, князь на князя зробить наїзд, поб’ються дружини – і знову все спокійно! Від половців можна було відсидітися за київськими стінами. Навіть за чернігівськими та переяславськими… А тут не відсидишся. Тут буде смерть усім або полон, що ще гірше смерті. Чула, що боярин Ілля розповідав? Якого лиха він зазнав!.. А ти – агой, закохалася в агоя! Яка дурниця! Смерть на носі, а ти… Та й Ілля не агой, а боярин, син воєводи київського! Е-е, що тут казати! Був би мирний час – і я, мабуть, сполошився б, як і ти, а тепер…

Ребекка заплакала, припала йому до грудей.

– Невже ніякої надії?

– Ніякої! Тільки – на Бога! Побачила б ти, яка сила-силенна війська стоїть довкола міста, – жах! Що буде з нами! Що буде з нашою донькою! Кінець світу – та й годі!

– Ой вей-вей, що ж нам робити? І Маріам не приходить! Уже якщо вмирати, то всім разом!

– Ну, не зараз же вмирати! Може, тиждень, може, місяць або й більше Київ вистоїть, а там… Та, може, й не поб’ють нас…

Ребекка перестала плакати. Чоловікові слова трохи заспокоїли її. Але тут їй у голову прийшла інша думка.

– Ісааку, а як же нам бути з нашими скарбами? Якщо нас не поб’ють, то все заберуть, пограбують – то вже напевне! А як же нам тоді жити? Я поскладала все в скриньку – золото, персні, сережки… Може, закопаємо?

Рабин на якийсь час задумався, дивився у куток, де ходили темні мерехтливі тіні від свічки, що потріскувала і блимала, а потім сумно усміхнувся.

– А хто ж відкопає наш скарб?

– Як – хто? – збентежилася Ребекка. – Та невже нас справді поб’ють? То, може ж, хоч Маріам зостанеться!

– Може, – зітхнув рабин. – Тоді давай скриньку – і ходімо! Тільки одягнися, щоб не застудилася, бо надворі вже холодно. Осінь!

Вони одяглися, взяли невеличку дерев’яну скриньку, перев’язану простим мотузком, постояли, ніби вагалися – заховати її чи ще не час? Потім рабин сказав:

– Відкрий – подивимося!

Ребекка розв’язала шнурок, відкинула кришку. В скриньці тьмяно блищали золоті монети різних часів і різних народів, срібні та золоті обручки, сережки, персні з коштовним камінням. Все їхнє багатство, яке дісталося їм від їхніх батьків та яке вони самі вже придбали!

– І все це пропаде! Вей-вей! – знову затужила Ребекка. – А ми ж його збирали для нашої єдиної, нашої ненаглядної доньки Маріам! О горе!

Вона запустила руку в скриньку і почала пальцями перебирати холодний і важкий вміст її. До неї приєднався і рабин. Вони поволі пересипали крізь пальці свої коштовності, пригадували, де й коли придбали чи одержали в подарунок ту або іншу річ, і мимоволі спливало перед ними все їхнє життя. І виходило, що не так і багато прожили вони на світі: Ісаак – сорок і чотири літа, а Ребецці заледве минуло тридцять п’ять. Ще зовсім не старі люди – і погибати?

Їхні руки зустрілися, сплелися в тісній скриньці, золото висипалося з них, як ніби воно й не цікавило уже їх, а в їхніх очах стояли сльози.

– Рибонько, любко моя, – Ісаак поцілував руку дружини і обняв її, – не знаю, чи буде у нас ще час для того, щоб ось так удвох постояти, погомоніти, тому сьогодні хочу сказати тобі, що я не шкодую, що взяв тебе, що прожив з тобою усе наше життя, бо любив тебе і люблю безмірно!

– Я теж, голубе мій! І не віриться, що це вже кінець.

Вони довго стояли мовчки, кожен думаючи про своє, аж поки затріщала, спалахнувши, свічка і вивела їх із дивного заціпеніння. Тоді Ісаак підняв руку і почав скидати з пальця золоту обручку.

– Зараз вона мені ні до чого. Хай лежить у скриньці!

Але обручка, як він не силкувався, ніяк не хотіла перелазити через потовщений суглоб, що вже давненько поболював.

Ребекка зняла свою відразу.

– Ти бачиш? Та що ж це таке – не злазить! – дивувався Ісаак. – Ніяк не злазить! Доведеться залишити!

– Тоді й моя хай буде на мені, – сказала Ребекка і наділа обручку на палець.

На тому й порішили. Ребекка знову зав’язала скриньку, і вони вийшли надвір.

Було по-осінньому темно, холодно, шарудів у безлистій груші, що одиноко росла за хатою, дрібний дощик, десь глухо валували собаки. І жодного вогника – ні в хатах, ні на валах. Якщо десь і горіла свічка або лучина, то їхнє слабке світло не пробивалося назовні крізь маленькі затулені віконця. І тільки вряди-годи чувся протяжний оклик вартових на валу:

– Слу-хай! Слу-хай!

Рабин знайшов дерев’яного заступа із залізним лезом, тихцем запитав:

– Де копати?

– Десь у примітному місці, щоб не забути, – відповіла жінка. – Може, під грушею?