– Можна і під грушею. – Він швидко викопав невелику, глибиною в коліно ямку, поставив у неї скриньку, закидав сирою від дощу землею. – Щоб знала – між грушею і причілком хати. Завтра покажемо це місце Маріам – може, їй доведеться відкопувати.

Вони ще трохи постояли біля свого скарбу, а потім рушили до двору. Але з-за хати раптом долинули приглушені голоси. Ісаак притримав дружину, що йшла позаду, – тс-с-с! – і завмер за рогом.

Вони впізнали голоси Маріам та боярина Іллі. Самих молодят не видно було в темряві. Мабуть, вони щойно зайшли в двір і стояли під дашком ґанку, щоб не мокнути під дощем. Та їхні голоси, хоча вони говорили тихо, доносилися виразно.

Батько й мати стали мимовільними свідками розмови дочки з боярином Іллею. Їм би було озватися, показатися, але ноги мов прикипіли до землі.

– Ні, я завтра не вийду – не проси! І так мати вже запідозрила, що я зустрічаюся з тобою, мій милий. Прямо сказала мені про це сьогодні, Я якось викрутилася, а завтра вже не викручуся, – сказала Маріам. – Хай уже днів через два.

– Та ти що, дорога, через два дні! – вигукнув Ілля. – Два дні для мене – як два роки! Ти ж знаєш, що я не можу й півдня прожити, не побачивши тебе, не поцілувавши твоїх оченят!

– Це ти зараз так кажеш, – заперечила йому дещо вередливим голосом Маріам. – А потім забудеш мене, ніби й не знав. Подумаєш – якась іудейка! Над нею можна і посміятися! Хіба не так?

Чути було, як Ілля пригорнув її, поцілував.

– Звідки такі думки, Маріам? Чому ти заговорила про це? Невже ти можеш повірити, що я кину тебе, та ще й насміюся з тебе? Ні, такого не буде! Ніколи такого не може бути, бо я люблю тебе так сильно, що ладен життя своє віддати за тебе!

– Любий мій! – шепнула Маріам, і тепер було чути, як міцно поцілувала вона свого коханого. – Гаразд. Хай буде завтра! Чекай мене там же, як стемніє. Я вже якось вирвуся від матері, а батько приходить пізно. Якось вирвуся, хоч би і посваритися мала! Он я яка!

– Моє голуб’ятко! Я знав, що ти така! Я знаю, що ти кохаєш мене, а я тебе – безмірно! За тебе я і на вогонь піду!

– Я теж… – ледь чутно відповіла дівчина.

Потім була довга тиша. Потім брязнула хвіртка, грюкнули хатні двері.

Ісаак і Ребекка ще довго стояли онімілі, не в силі вимовити слова. Їм раптом відкрилася найбільша таємниця душі рідної дитини, найріднішої і єдиної кровинки, щастям якої вони жили і хотіли прожити всі останні дні свого життя.

– А ти казала! – нарешті порушив мовчанку Ісаак. – Мовчи та диш!

– Та я що! Я нічого! – глибоко зітхнула Ребекка і сторожко рушила до ґанку.

В ті осінні похмурі дні, коли навколо Києва зашморгнулася міцна монгольська петля, король мадярів Бела Четвертий отримав від Батия листа і, ознайомившись з ним, негайно закликав до Пешта своїх васалів – можновладних банів-феодалів, щоб порадитися, як бути. Бани з’їжджалися неохоче і дихали лиховісно, бо короля не шанували і ставили ні в гріш, а намагалися всіма засобами випручатися з-під його влади і зажити самостійно – королев’ятами.

Бани сиділи у великій королівській залі за гостинним столом. Все було приготовлене для учти. Однак з її початком король не поспішав, поглядав крізь вікно у двір – видно, чекав ще когось.

Нарешті знадвору долинув тупіт копит, людський гомін, почувся грюкіт дверей – і до зали зайшли хан Котян з п’ятьма синами та половецькими вельможами. Одягнуті в блискуче, шите сріблом та золотом вбрання роботи візантійських кравців, вони поважно вклонилися королеві, його найяснішому братові Коломану та високому зібранню і прослідували наперед, за окремий стіл, указаний їм мажордомом.

Бани переглянулися, глухо загули. Всім у країні була відома їхня неприязнь до половців, що після появи їх в Угорщині стали військовою – і не малою! – опорою королівської влади.

Тепер їм з ласки короля доводиться сидіти поряд з цими дикими степовиками, які лише з примусу, бо нiде було дітися, прийняли католицтво!

Король підвівся і підняв руку.

– Достославні панове! Держателі землі Угорської! Високошановані мною родичі, хане Котяне і вся братія половецька! Закликали ми вас з братом моїм Коломаном сюди для того, щоб сповістити, що богопротивний нехрист-язичник Батий надіслав нам листа. Правда, дійшов лист до нас запізно, через треті руки, бо посольство хана Батия в дорозі було затримане князем суздальським, і лист ним був відібраний. Лише згодом, коли з нашої далекої прабатьківщини, Великой Угорщини, повертався додому посланий туди Папою Римським з посольською місією брат Юліан, князь передав ним того листа. Він був написаний язичницькими літерами на татарській мові. Переїжджаючи Куманію, брат Юліан знайшов якогось язичника, який переклав його зрозумілою нам латиною, а ми вже – нашим письмом. Послухаймо його і подумаймо, що відповісти!

Бела ще не закінчив мови, як зал вибухнув обуренням, лайками та прокльонами. І неясно було, кого лають бани: Батия, короля чи половців, бо в тому гаморі і гармидері чу-лися різні наймення.

Король знову підняв руку і довго ждав, поки розхвильоване магнатство заспокоїться. Потім узяв листа і почав читати:

– «Я, хан, посол Царя Небесного, якому він дав владу над землею підносити тих, хто підкоряється мені, і придушувати тих, хто противиться мені, дивуюся тобі, королю угорський. Хоча я в тридцяте посилаю до тебе послів, ти чомусь ні одного з них не повернув до мене назад, та й своїх послів ані листів не шлеш. Знаю, що ти король багатий і могутній, і що много у тебе воїнів, і один ти правиш великим королівством. Тому-то тобі важко по добрій волі мені підкоритися. А це було б краще і корисніше для тебе, коли б ти підкорився мені добровільно. Дізнався я зверх того, що рабів моїх, куманів, ти тримаєш під своїм захистом. Я наказую тобі надалі не тримати їх у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше тікати, ніж тобі, оскільки вони, кочуючи в шатрах, можливо, і в змозі тікати. Ти ж, живучи в будинках, маєш замки і міста: як же тобі уникнути руки моєї? Подумай – і пришли послів, щоб я взяв тебе під свій захист, як данника мого!»

Король замовк. Вражене і приголомшене почутим, вельможне зібрання теж німувало, лише поволі приходячи до тями. Про Батия чули всі. Знали, що він погромив половину руських князівств, знищив половців, підкорив башкирдів, булгар, буртасів, саксинів та асів. Але ніхто і в думці не мав, що наступить час, коли Батий зверне свій погляд також на далеку від нього Угорщину, розташовану за високими горами, в самому серці Європи, на благословенних просторах Придунав’я. Ніхто ніколи не думав, що таке можливе. Де та Волга, а де Дунай! І ось – на тобі! Заздренне око Батиєве досягло і сюди, за гори Карпати! Тепер – жди біди! І чомусь ніхто не пригадав, що й самі мадяри кілька сотень років тому із-за далекої Волги перекочували в саме серце Європи, захопили межиріччя Тиси та Дунаю і поволі почали розширювати свої володіння за рахунок навколишніх, переважно слов’янських, племен, вогнем і мечем нав’язуючи їм свою мову і свій спосіб життя.

Зате відразу почали дошукуватися причини – чому Батий саме на Угорщину звернув увагу? Є ж Русь, Литва, Польща, Валахія, Болгарія… Є німці, франки, римляни… Ні, чомусь саме Угорщина впала йому в око!

Недарма кажуть: що в кого на умі, те і на язиці.

– Це все через половців! Це через них поклав Батий на нас гнів! – вигукнув гоноровитий і не залежний ні від кого, навіть від короля, магнат Іштван Сегедський. – Батий прямо говорить про це в листі! Коли б хан Котян не привів на наші землі своїх недобитків, коли б король не дозволив йому поселитися в угорській пушті і не перетягнув його разом зі всією ордою в нашу святу католицьку віру, Батий просто не згадав би про нас! Він не знав би, що існує на землі така країна – Угорщина! Тепер – маєш! Через половців, що втекли від його шаблі, ми потрапили самі під його гнів!

Він рикав, мов бик. Його чорна щетина на обличчі наїжачилась, крута, дебела шия налилася кров’ю, а буйволячі очі витріщилися на короля так, ніби хотіли спопелити його.