Іскра кинута. Кинута на підготовлений ґрунт. Присутність тридцятитисячної орди хана Котяна в Угорщині була корисна королеві, зміцнювала його несказанно, і це бісило можновладне магнатство, бо зв’язувало йому руки в боротьбі з королем.

Тепер, здається, настав час розрубати цей ненависний союз.

Гнів спалахнув, як суха солома, і гучним громом покотився попід високим склепінням зали.

– Геть куманів з нашої землі! Це вони винні!

– Вигнати їх! Видати Батиєві на розправу!

– Вони посіли наші землі!

– Почувають себе тут, як удома!

Король Бела замахав руками, намагаючись утихомирити це роздратоване, розбурхане стадо розлютованих буйволів. За ним підхопився королевич Коломан – теж щось кричав. Але в загальному гармидері їхніх голосів ніхто не чув і не хотів слухати. Навпаки, зрозумівши, що король хоче захистити своїх родичів-половців, бани зчинили ще дужчий галас. Хтось забажав крові. Хтось вихопив шаблю.

– Геть степовиків! Смерть королівським конюхам!

Хани збилися в куток, спідлоба зиркаючи на грізний натовп, що наближався до них з прокльонами і погрозами. Котян шепнув синові Тігаку, що опинився поряд нього:

– Бачиш двері? Там, за королем? Тікай туди, бо зараз проллється кров! Через королівські покої спустишся вниз – і до своїх! У бійку не вступай – я наказую тобі! Рятуй народ наш!

До них уже бігли. Над головами нападників заблискотіли шаблі. Король кинувся навперейми раптово знавіснілій юрбі.

– Панове! Що ви робите! Це ж наші союзники!

– Твої союзники, а не наші! – ревнув Іштван Сегедський і з розмаху рубонув хана Котяна по голові.

Той упав, обливаючись кров’ю.

Хани вихопили шаблі – почали відбиватися. Дзвякнула сталь, загуркотів, перекинувшись, стіл, закричали поранені, захрипіли вмираючі. Все закрутилося, як у шаленому вирі.

У цій круговерті ніхто не помітив, як Тігак відступив назад, у напівтемний закуток, і поза колонами шуснув у двері. Він ще встиг оглянутися і побачити, як загинули, порубані на шмаття, його брати та інші родичі, а тоді у розпачі великому кинувся геть. Стража, що хотів зупинити його, відштовхнув, перебіг кілька покоїв і мармуровими сходами збіг униз. На широкому подвір’ї, біля конов’язі, стояло багато коней, вешталися конюхи, слуги, озброєні магнатські охоронці. Він бистрою стрілою притьмом промчав мимо них – до невеликого гурточка половців, що в дальньому кутку двору стерегли ханських коней, з лету стрибнув у сідло і гукнув:

– Наших побили! Тікаймо! Вперед! За мною!

Двічі повторювати наказ йому не довелося. Та й не оглядався він. Половці миттю попадали у сідла і, охоплені жахом, помчали услід за молодим ханом. Вирвавшись із воріт замку, вони навскач рвонули на схід, де в пушті, нічого не відаючи, спокійно випасали свої стада і табуни їхні роди.

Другого дня, опівдні, Тігак доскочив до половецьких становищ. Жахлива звістка блискавично поширилася по степу і підняла всю орду. Тігак бив себе в груди і кричав:

– Мадяри порубали наших ханів! Смерть їм! Смерть! Серце моє бажає помсти! Кривавої і справедливої помсти! За батька Котяна, за братів, за інших ханів наших!.. Люди! Знімайте юрти! Лаштуйте вози для дальньої дороги! Ми підемо в Болгарію – там приймуть нас! Але ми залишимо після себе на цій землі кривавий слід! На коней, воїни! Шаблі наголо! Не жалійте нікого – ні старих, ні малих! Помсти бажають наші серця! Помсти бажають душі загиблих ханів! Паліть і нищіть усе нещадно, щоб земля підпливала кров’ю і небо палало вогнем! Уперед, джигіти, і горе мадярам!

Так нерозважливий, нерозумний вчинок угорських магнатів призвів до страшних для країни наслідків. Тігак вогнем і мечем прорубав собі широкий шлях з угорської пушти в Болгарію і залив його кров’ю тисяч безвинних жертв, освітив його пожарами, скропив слізьми мадярських дітей98. І це – напередодні монголо-татарського вторгнення!

Останні дні Добриня жив ніби в рожевому тумані. Кохання з Янкою, що спалахнуло з шаленою силою, перевернуло його душу, піднесло над буденністю – до самих небес.

Зовні він залишався таким же спокійним, урівноваженим, як і раніш, хіба що попрохав Василакія, щоб підстриг розрослий чубище, та голився кожен день, чим немало дивував бородатих киян, а в душі відчував якусь могутню силу, що хтозна-звідки взялася, якусь незбагненну радість, несподівану і навіть блюзнірську для того становища, в якому опинився Київ.

Душа його співала. Так пояснював він сам собі цей дивний стан, що охопив його після випадкової зустрічі з Янкою на валу біля Лядських воріт. Душа його співала від кохання, від усвідомлення того, що і його кохають, від молодої сили, що сповнювала його вщерть, і ще хтозна від чого. Це було більше ніж дивно. Довкола безпощадний ворог, що готується, як лютий хижак, до вирішального стрибка, всі ждуть найгіршого, всюди – страх, відчай, сльози, смерть, а душа його співала і тремтіла від радощів.

Янка! Ось причина того стану. Це юне, прекрасне і вередливе дівча перевернуло його світ, збаламутило розум, загострило до останку його почуття і змусило забути про все, навіть про те страшне, що чигало на них попереду. Такого з ним ще ніколи не було. Кохання до Милани нагадувало, як він це тепер розумів, лише іскру, що вилетіла з-під кресала, а кохання до Янки було подібне сонцю, що не тільки гріло, а могло й спопелити. Таким сильним було воно! А крім того – чистим, цнотливим, невинним, як ранкова роса, але й пекучим, як вогонь!

Може, це сталося тому, думав він, що довго був відірваний від рідного порога, від життя, що душа так жорстоко гнітилася в неволі, що тепер, здобувши свободу, розпростала крила? Чи, може, в передчутті великої біди доля в останню мить послала йому сонячний промінь щастя? Бо хіба ж не так і в Іллі? Він виніс, пережив те ж, так само несподівано-негадано став вільною людиною, зустрів споріднену душу, яку саме небо послало йому в особі чарівної Маріам, і так же безоглядно кинувся назустріч їй… Спільність доль? Чи ж таке буває? І чим ця спільність завершиться? Смертю? Полоном? Новими муками?

Однак обставини були такі, що зустрічалися вони з Янкою не часто. Добриня вставав рано, а повертався пізно – іноді навіть опівночі, коли всі вже спали. Боячись випадкової стріли, що могла залетіти через вал, бояриня відпускала Янку з дому неохоче – хіба що в церкву. Тому зустрічі їхні були випадкові і короткоплинні, десь на вулиці чи на валу, серед людей, де вони могли перекинутися поглядом та двома-трьома словами. Але й цьому вони були раді. Ті люблячі погляди і ті слова були такі значущі і говорили їм так багато, що їх вистачало до нової зустрічі.

І все ж, живучи в рожевому тумані надій і сподівань, Добриня постійно відчував неясну тривогу і тугу, що гнітили його серце. Кияни були впевненіші за нього у тому, що Батиєві не пощастить здолати могутні київські вали і ввірватися в місто. Він же дуже добре вивчив ворога і знав, що Батий швидше покладе тут половину своїх людей, ніж відступить без перемоги. Що тоді буде з Янкою? З ним? З усім людом київським?..

Перебуваючи ось у такому тривожно-радісному настрої, одного разу, в неділю вечором, він побачив біля Софії Янку. Дівчина не помітила його і швидко завернула у розчинені двері собору. Добриня пішов услід за нею.

У соборі правилася вечірня служба, глухо і грізно рокотали чоловічі баси хору, тьмяно блимали свічки, пахло ладаном і воском.

Янка купила у притворі свічку, запалила її і поміж людьми направилася до ікони Божої Матері. Там, опустившись навколішки та склавши молитовно руки, схилила голову.

Добриня теж купив свічку, пробрався крізь натовп до неї і, непомічений, став поряд.

Янка молилася:

– Мати Божа, Царице Небесна, допоможи йому і захисти його!

Добриня зрозумів, що вона молиться за нього.

Вона гаряче шепотіла свою нехитру, але щиру, що виходила з самого серця, молитву і низько схилялася в поклоні. В соборі було напівтемно, довкола стояло на колінах багато людей, і дівчина не помітила, як хтось опустився поряд з нею.