Лише тоді, коли Добриня запалив свою свічку від її свічки і поставив перед іконою, Янка підвела очі.

– Добрику! Ти?!

Навіть при тьмяному світлі було видно, як здивовано звелися брови, а лице спалахнуло густим рум’янцем.

Добриня потиснув їй холодні руки, шепнув над саме вухо:

– Люба! Ти за нас молилася?

– За тебе!

– Значить, за нас!

Не випускаючи її руки, він підняв голову до ікони і пристрасно повторив її молитву:

– Мати Божа, Царице Небесна, допоможи їй і захисти її! Допоможи їй і захисти її! Допоможи їй і захисти її!

На очах у Янки виступили сльози. Вона з вдячністю і любов’ю дивилася на юнака, і її прекрасне зажурене личко поволі ясніло, світліло, ніби освітлювалося сонцем, ставало якимось неземним, одухотвореним, по-дитячому ніжним, невинним і добрим.

Від надміру радісних почуттів вона міцно стиснула йому руку.

– Любий мій! Наша сьогоднішня молитва, я вірю в це, не лише нас захистить, а й відверне напасть від Києва та киян. У мене таке відчуття нині, ніби ми з тобою щойно обвінчалися!

– І в мене таке відчуття!

Добриня нахилився, ніби в поклоні, і припав устами до її рук. І його тверде, заклопотане лице теж розпогодилося і просвітліло.

Облога затягувалася. Минув жовтень, минуло два тижні падолисту. Наростало загальне напруження, і тривога все більше холодила людські серця. Батий не відступав та й, судячи по тому, як його сотні та тумени ґрунтовно обсіли навколишні пагорби, не думав відступати. А запаси киян все танули і танули. У місті почався справжній голод. Бідняки та люди прийшлі, що втекли до Києва під захист його валів без достатнього запасу харчів, уже голодували. Спочатку на майданах для них варили тричі на день гарячий куліш, потім стали варити двічі – вранці та ввечері, а починаючи з п’ятого тижня облоги, перейшли на одноразове харчування – вранці. Лише для дітей церкви та собори на свій кошт влаштовували вечірні трапези – варили борошняну затірку, капустяну та морквяну юшку або роздавали по одному млинцю-гречанику. Та цього було явно мало, люди, особливо старі та хворі, почали мерти. Ховали тут же у місті, у глибоких братських могилах, що з наказу воєводи Дмитра заготовлялися про запас, на випадок великих втрат у боях. Значних сутичок з ворогом ще не відбувалося, а ями поволі наповнювалися трупами померлих. Їх прикидали тонким шаром землі, на яку наступного дня клали нових мерців.

Сум і безнадія падали на обложене місто і поволі підточували віру в порятунок.

– Краще б уже ворожий приступ, то, поки сила є, поки зовсім не охляли, пощербили б свої мечі об голови бузувірські! – гарячкували відчайдушні.

– Встигнемо з козами на торг, – відповідали їм обачніші. – Ще немало крівці проллється і нашої, і їхньої! Ще встигнемо всі в братську яму! Куди поспішати?

Над Києвом котилися низькі сірі хмари, кропили землю і місто холодними дощами, що іноді переходили в крижану крупу. Потім хмари розходилися, крізь них прозирало скупе осіннє сонце, і на якийсь час у зневірених душах загорався промінчик надії.

– Постоять татари, померзнуть у своїх юртах та й, чого доброго, дременуть звідси куди-небудь в інше місце… Тут їм теж голодно, теж не з медом, бо вже обібрали всі навколишні села – нічим більше поживитися!

– Аякже – жди! Дременуть! Он Переяслав діждався? Або Чернігів? І нам таке буде! Ординці нахапали по селах збіжжя, худоби, коней – вистачить їм жерти на цілу зиму! А ми за той час дуба вріжемо з голоду! Краще вже справді загинути в бою, щоб не гнити заживо трухлявою колодою в болоті!

Такі розмови точилися серед киян, різні думки висловлювалися. Лише про добровільну здачу Києва ніхто й словом не обмовився, бо всім було ясно, що Батий не подарує киянам побиття послів Менгу-хана. Та й кому охота самому надівати на шию ярмо?

Непевність очікування закінчилася раптово – в третю суботу падолисту.

Напередодні ще моросив надокучливий дощик, а надвечір хмари розійшлися, розвіялися, виглянуло сонце і заходило криваво – на мороз. І справді, суботній ранок видався ясний, морозний. Мокра земля затужавіла, замерзла і дзвеніла, мов криця. Вітер улігся, і в ранковій тиші в голубе небо раптом ударив на сполох дзвін.

Київ ураз переполошився, загув.

Звуки сполоху – протяжні і тривожні – линули з Подолу, з дзвіниці Пирогощі.

Воєвода Дмитро кинувся у Володимирів город – на вал, звідки було видно весь Поділ. Його супроводили сини, бояри та ліпші київські мужі.

Поділ кипів, вирував. Тисячі людей копошилися по вулицях та дворах, бігли зі зброєю у визначені місця – ставали на заборола.

А по той бік валів сунули до Подолу, як мурашня, ординські полчища. Понад Глибочицею та Сетомлею вони везли стінобитні пристрої – пороки, тягнули важкі самостріли, що метали каміння та горщики з китатським вогнем, несли штурмові драбини.

– Батий хоче захопити Поділ, – сказав Дмитро. – Зараз нам буде гаряче!

– Треба допомогти подолянам, самі вони не втримаються, – вставив боярин Воротислав.

– Як саме?

– Послати туди з Гори кілька тисяч людей.

– А якщо це хитрість Батиєва? – спитав Домажир. – Ми оголимо Гору, а він – тут як тут! Нападе на Золоті або Лядські ворота! Що тоді?

Дмитро задумався. Він давно вже передбачав, що Батий може спочатку напасти на Поділ. Хана могло привабити те, що там нижчі вали, слабші на вигляд ворота, менша залога. На такий випадок Дмитро обмізкував дві можливості – оборону Подолу до останку, скільки сил стане, і виведення мешканців його на Гору, здачу Подолу без бою. Однак тепер, коли кияни почали боятися голоду і прагнули схрестити з ворогом зброю, друга можливість відпадала. Поділ потрібно було захищати. Але як? Лише силами подолян чи справді послати туди підмогу, як радить Воротислав? Ні, потрібно зробити так, щоб ворогові завдати втрат якнайбільших, а своїх людей зберегти.

– Добрине, – повернувся він до свого молодого помічника, – скачи вниз і передай подільським воєводам, щоб не гаючись вивели всіх, хто не може тримати меча в руках, сюди, на Гору. Дітей, жінок, старих! Усіх, хто не потрібен для оборони! Хай забирають з собою найнеобхідніше, що в кого є, харчі та одяг! Передусім – харчі!

– Що ти надумав, Дмитре? – спитав Домажир.

– Надумав я ось що, бояри, – Дмитро відповідав Дома-жиру, але звертався до всіх. – Не знаю, чи зуміємо ми утримати Поділ. Батий посунув проти нього великою силою. Гляньте, скільки їх пре! Тож, щоб не було у нас зайвих утрат, половину люду треба вивести у Верхнє місто. Заздалегідь! Що це дасть? А дасть те, що воїни будуть спокійні за свої сім’ї і на випадок здачі Подолу зуміють без штовханини відступити теж.

– А з допомогою їм як? – спитав Воротислав.

– Пошлемо два полки. З ними підуть мої сини – Микола та Степан. А щоб не було сум’яття, полкам спускатися на Поділ Глибочицькими ворітьми, а подолянам підніматися Боричевим узвозом через Подільські ворота та Кожум’яцьким узвозом через Кожум’яцькі ворота. На Горі – пильнувати за ворогом, щоб не захопив нас зненацька, і варити більше кулешу для прибулих! Ідіть! І хай вас береже Бог!

Відправивши на Гору останніх подолян з тих, хто не стояв на валу зі зброєю в руках, Добриня зупинився посеред опустілого торговища, перед храмом Богородиці Пирогощі, і задумався. А що далі? Повертатися на Гору до воєводи чи залишитися на Подолі?

Інших розпоряджень він не одержав. Отже, йти на Гору? Але там поки що спокійно, а тут ось-ось розпочнеться ворожий приступ. Як же в таку хвилину покинути Поділ і його захисників? Що скаже Дмитро, коли він постане перед ним? Чи не розцінить такий вчинок як боягузтво?

Глухі крики і далеке гупання пороків у Дорогожицьку браму перервали його роздуми. Там тривожно – отже, треба йти туди!

Воєводич Микола зрадів йому.

– Добриня? А тут у нас така крута каша заварюється! – Він перехилився через забороло і показав рукою вниз. – Поглянь!

Ворота здригалися і тріщали під могутніми ударами обкованих залізом дубових «баранів», а понад річечкою Сетомлею вишикувалися готові до наступу Батиєві тумени. Попереду молоді баатури ставили полонеників з довгими драбинами в руках, щоб відразу, як тільки пролунає сигнал, погнати їх попереду і поставити ті драбини до валів міста.