У її голосі прозвучав відчай, і тільки тепер Добриня швидше відчув серцем, ніж осягнув розумом, яка глибока розпука гнітить душу цієї отроковиці. Видно, втікачі з далекої Рязані розповіли їй про Батиїв погром північної Русі, вона уявила всі ті жахи, які творили там завойовники, і тепер не може позбутися їх. Несподіваний прихід Менгу під Київ приголомшив усіх мешканців міста, а її вразливу душу – особливо, і дівчина шукає виходу із безвихідного, на її думку, становища, в якому опинилися всі кияни. Справді, що її, як і всіх, чекає? Життя? В це вона не вірить. Неволя? Її вона боїться дужче за смерть. Отже, залишається смерть. Та як померти, якщо ворог не вб’є, а захоче взяти в полон? Накласти на себе руки? На це не кожен зважиться…

Ну, що їй відповісти?

– Янко, чому ти думаєш, що маєш вчинити так, як вчинила княгиня Євпраксія? Може, до цього взагалі не дійде! Я вірю, що Менгу не візьме Києва, бо не ті в нього сили, щоб узяти.

– А якщо візьме?

– Тоді я буду поблизу тебе.

– І зробиш те, про що я прошу?..

– Не знаю. Я захищатиму тебе.

– Ну, і за це дякую… А про нашу розмову – нікому ні слова!

Вона швидко вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері.

Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усіх київських церков. Крізь їхнє холодно-басовите гучання проривалися далекі тривожні голоси:

– Мунгали! Мунгали!

– До зброї, кияни! На заборола!

Янка накинула на плечі покритий зеленим єдвабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зі стрілами і стрімголов кинулася до воріт.

– Куди-и?.. – вибігла на ґанок бояриня Анастасія.

Та дівчина навіть не оглянулась – хряпнула хвірткою і на вулиці пірнула в гамірливий натовп, що враз завертів, закрутив і поніс до Золотих воріт.

На вал вели старі скрипучі сходи. Янка поспішила нагору, на надбрамну вежу, де, як вона знала, мав бути батько. Тут її помітив Добриня.

– Янко! Ти? Сиділа б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли й жінкам треба бути на валу!

– Хто зна – той чи не той, – огризнулась дівчина. – Та й ти мені не вказ!

Добриня знизав плечима. Зарозуміле дівчисько! І на вмову не здається! Що ж – хай іде. У неї батько, брати – нехай і говорять з нею! А твоє, смерде, яке діло?

Однак і він пішов услід за нею, ближче до гурту бояр, що з воєводою Дмитром вдивлялися в далечінь, на Білгородський шлях, по якому наближалися до Києва загони мунгалів та валки бранців.

Уздрівши дочку, Дмитро насупився.

– Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тільки й не вистачало! Ану, киш мені додому!

Янка притупнула чобітком.

– Не піду! Хоч убий – не піду! Усім можна, а мені зась? З чого б то?

Бояри засміялися.

– А в тебе, Дмитре, дівка з перцем!

– За словом у кишеню не лізе!

– Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?

– І гарна достобіса!

Янка почервоніла, оченята її гнівно блиснули.

– Гарна, та не про вас! Пащекуєте тут, як перекупки на Бабиному торжку43! А ще боярами називаєтесь!

Бояри зареготали ще дужче.

– Оце дівчина! І стриже, і бриє!

Тут подав голос Домажир, один з найбагатших київських бояр.

– Годі вам! Справді розпащекувалися! – гримнув він. – Я не дозволю насміхатися з моєї майбутньої невісточки!

Всі затихли. Жартує боярин чи правду каже? І запитально поглянули на Дмитра, але той зніяковіло мовчав.

А Янка, що від тих слів здригнулася, як від ляпаса, раптом випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку дівочу шийку і кинула йому в обличчя:

– Хай ваш Івор не милиться, бо не буде бритися!

Від несподіваного одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся і почав на виду буряковіти. Гострі слова дівчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестів смішок, а дехто відверто глузливо пирхнув.

– Тобто… Як це розуміти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, здається, домовилися? Га?

– Тільки не зі мною! – відрізала Янка.

– Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесіду з твоїми батьками, – промимрив Домажир. – Але якщо треба і з тобою, то ми з Івором прийдемо – погуторимо… Чого ж…

У Янки на вустах уже тріпотіла відповідь, щоб злетіти, але тут пролунав голосний крик:

– Дивіться, дивіться, татари завертають прямо сюди!

Про Янку і Домажира всі враз забули і глянули на дорогу.

Монголи з Либідської долини вже вибралися на гору і темною звивистою гадюкою підповзали до Києва. Попереду, в оточенні нойонів і баатурів, похитувався на вороному коні Менгу. За ним розтяглося кілька сотень війська, а в прогалинах між загонами брели полоненики, оточені кінною вартою. Пов’язані по десятку чоловіки – в кангах, що незугарно погойдувалися на шиях; жінки та підлітки – під наглядом кінних дозорців, що довгими гарапниками підганяли тих, хто відставав чи збочував з дороги. А ще далі – валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби… І знову – військо.

Над Києвом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався і з болем і ненавистю вигукнув:

– Ох, окаянні!

І знову – тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а під черепом забилася болісна думка: «Невже і зі мною таке буде? Невже і мою жону з дітьми гнатимуть отак, мов отару овець, у чужий далекий край – на страждання, на смерть?»

Вибравшись на гору, до Васильківського шляху, Менгу з двома сотнями баатурів та сотнею полонеників раптом повернув ліворуч, до Золотих воріт, і зупинився на майдані, а інших полонених і здобич сторожа повела вниз, до Хрещатої долини, а звідти – на Печерське, до Звіринця і далі, через Дніпро, на схід. Туди ж рушило і все монгольське військо.

Менгу підвів голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на високих стінах міста, а потім гукнув:

– Кияни! Ваш князь утік, як останній боягуз! Я зневажаю його! Не заїхав навіть у Білгород, щоб поснідати, а дременув далі, залишивши і вас, і всю свою землю напризволяще. Тепер ви самі господарі своєї долі, і я ще раз раджу вам помиритися зі мною і визнати владу Бату-хана над Києвом. Обіцяю вам мир і життя, а також прощаю вам вашу провину – побиття моїх послів. Ну? Що ви на це скажете?

Дмитро вислухав його і, не задумуючись, твердо відповів:

– Ні! Ми вільні люди і нічиєї зверхності не потерпимо і не вèзнаємо!

Менгу підскочив у сідлі, посварився на киян камчею.

– Нерозумні! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивіться, що з вами буде! Дивіться, кияни!

Він махнув рукою – баатури накинулися на пов’язаних мотуззям полонеників. Блиснули шаблі, бойові сокири та шокпари – пролунав болісний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров’ю, на білий сніг.

– Та стріляйте ж у них! Стріляйте! – вигукнула Янка, підводячи вгору лука. – Чого ж ви стоїте? Стріляйте!

Тятива її тонко бренькнула, просвистіла стріла. Ще кілька десятків стріл шугнули з валу вниз – на убивць. Але жодна не досягла цілі – всі впали за якихось двадцять чи тридцять кроків від вершників.

Менгу зареготав і знову подав знак рукою.

Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цвьохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути.

Підкоряючись його волі, баатури миттю підняли свої луки і, наклавши на них стріли, завмерли, чекаючи наказу стріляти.

Добриня застережно гукнув:

– Пригніться! Та швидше! Вони влучать у нас!

Багато хто, скоряючись його голосові, миттю пригнувся, але були й такі, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерігали, як воїни Менгу готуються до стрільби. Янка теж відкрито стояла на заборолі, витягала з тула нову стрілу.