Дмитро нахмурився ще більше – гримнув:

– Ну, годі вам! Годі! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Київ – не Рязань, не Переяслав і навіть не Чернігів! Вали тут вищі, заборола міцніші, ворота обковані залізом, а мужності киянам не позичати! Відіб’ємося! – І повернувся до Добрині. – А ти як гадаєш? Ти багато бачив, знаєш – скажи!

Щоб заспокоїти жінок, Добриня відповів твердо:

– Вистоїмо! Ворога в Київ не пустимо! Та й навряд чи Менгу наважиться брати приступом місто: замало в нього сил. А якщо так, то, гадаю, і не затримається він довго під Києвом… А от довколишнім селам – біда! Там зараз ллється кров, умирають люди, горять хижі та повіті. І нiкому захистити нещасних, нiкому допомогти.

Він згадав своє село, своїх рідних – і замовк. Гіркий клубок підкотився до горла – перехопив дихання, а на очах мимоволі закаламутилися сльози… Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу.

…Десь опівночі Добриня прокинувся від того, що його хтось легенько термосив за плече.

– Хто тут? Уже ранок? – спитав голосно, підводячись на лікоть.

– Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! – почувся голос Янки. – Це я! Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пізно.

Украй здивований, він підвівся і сів на ліжку.

– Що сталося?

– Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе… – Янка завагалася і сіла теж.

– Про що?

– Страшно мені. Лягла спати – не спиться. Перед очима постають жахи – один страшніший іншого. Все ввижається, як мунгали вриваються в Київ – палять, хапають, убивають… Словом, я зрозуміла, що треба готуватися до найгіршого – до смерті. А я не впевнена, що зможу накласти на себе руки. Уявила, як я кидаюся з дзвіниці вниз, як рязанська княгиня Євпраксія, і відчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я і прийшла до тебе…

– Ну?

– Якщо будеш живий, допоможи мені в останню хвилину розпрощатися з життям! Щоб я не потрапила в полон! У наругу до поганина!

Добриня вигукнув:

– Ти збожеволіла, бояришне! Про віщо мовиш? Як же я наважуся укоротити тобі віку? І чому обрала мене для цього?

– Ну, не просити ж батька чи братів… Хто ж із них погодиться?

– А я?

– Ти чужий. І я для тебе чужа. Тобі зробити це простіше.

– Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину, швидше сам накладу на себе руки, ніж підніму на тебе… на таку… на таку…

– Яку?

Добрині раптом забракло слів і мужності, ніби йому було не двадцять п’ять літ, а п’ятнадцять. Язик задерев’янів, думки в голові сплуталися. Ну, навіщо він бовкнув – «на таку»? Справді, такої, як Янка, такої чистої, ніжної, гарної і разом з тим своєвільної і недоступної дівчини він ніколи в житті не зустрічав. Та що з того? Для нього вона – як зоря на небі: прекрасна, але недосяжна! Ну, навіщо він бовкнув оте дурне слово – «на таку»?

Він мовчав. А вона знову – з притиском – запитала:

– Ну ж – яку?

Він опустив руку на ліжко і при цьому не помітив, бо був схвильований, як його рука лягла на її руку, прикриту складками ковдри.

– Ну, на таку… гарну, ніжну… таку юну… таку незвичайну! – Він говорив тихо, хрипко, уривчасто і, розуміючи, що говорить не те, що треба, швидко замовк.

Янка відсахнулась. Навіть у темряві було видно, як злякано і гнівно блиснули її очі.

– Боже, що мовить сей смерд! – вигукнула вона і раптом, вирвавши свою руку з-під його руки, навідліг ударила його долонею по щоці. – Що ти говориш? Як посмів сказати мені таке? Як міг подумати про мене так? Я бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб уберіг мене від ганьби, неслави і мук, а ти…

Вона схопилася на ноги.

Добриня сторопів.

– Янко, за що ж ти мене так?.. – І потер щоку, терпнучи від думки, що дівчина здійме крик і хто-небудь сюди зайде.

Але вона не крикнула, а гордо відрубала:

– Щоб знав своє місце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене. Ти – смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти – старий дідуган! Ось ти хто!

Останні її слова про старого дідугана розсмішили Добриню. Так по-дитячому могла сказати тільки зовсім юна і чиста Янка. Однак відповів він серйозно:

– Янко, ти даремно мене ображаєш. Я знаю своє місце. Я знаю, що я смерд, а не боярин, що я був половецьким невільником, мунгальським рабом. І я ніколи не забуваю про це… Але мені дивно, що ти вважаєш мене за старого дідугана. Я зовсім не дід! І маю очі, щоб відрізнити гарне від бридкого, молоде від старого, чисте від брудного. Чим же я завинив перед тобою? Чи тобі було б приємніше, коли б я сказав, що ти бридка та потворна?

– Ти насміхаєшся з мене!

– Та ні ж – не насміхаюся! Ти ще дитина, Янко! Неврівноважена, примхлива дитина, якій у цьому домі все дозволяється і все прощається!

– Ти знову ображаєш мене!

– Ну, як би я смів?.. Я безмежно вдячний твоєму батькові, бояринові Дмитру, за те, що надав мені, смердові, мунгальському конюхові, притулок у своїй господі. Він і всі його домочадці – то святі для мене люди! Як би я посмів насміхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого?

– І все ж ти відмовляєшся допомогти мені розпрощатися з білим світом, якщо для всіх нас прийде край?

– Відмовляюся! – відрізав Добриня. – На тебе рук я не здійму!

Янка помовчала трохи, потім зітхнула.

– Всі ви боягузи! Ти теж боягуз!.. Один князь рязанський Федір Юрійович був сміливцем! Один він…

– Федір Юрійович? Я не чув про такого.

– Про нього вже вся Русь знає… А ти – не чув…

– Русь знає, а я був серед половців та мунгалів, тому й не чув… Чим же прославився князь Федір, чим вразив тебе? Розкажи – знатиму і я.

– Ти хочеш знати?

– Хочу.

– Тоді слухай… Два роки тому рушив безбожний Батий з багатьма воїнами своїми на Заліську Русь і став на річці Воронежі, поблизу землі Рязанської. І прислав послів до великого князя рязанського Юрія Інгваровича, щоб той дав йому десятину всього: і князів, і людей, і добра всякого. Почув це князь Юрій і зразу ж послав гінців у Володимир до великого князя Юрія Всеволодовича, щоб допоміг відбити Батия. Але той допомоги не дав – задумав сам зійтися в бою з Батиєм. Почув таку відповідь Юрій Інгварович і закликав собі на допомогу своїх братів – князів Давида Муромського, Гліба Коломенського, Олега Красного, Всеволода Пронського, а сина свого, князя Федора Юрійовича, послав з дарами до безбожного Батия… І прибув князь Федір Юрійович до Батия, дари йому приніс і просив не йти війною на землю Рязанську. А той дари прийняв і став, брехливий і безбожний, у рязанських князів дочок і сестер собі на ложе просити. А хтось із вельмож рязанських по заздрості доніс Батиєві, що має князь Федір Юрійович жону-княгиню із царського візантійського роду – ліпотою і тілом красна бе зело, краща за всіх. Лукавий і немилостивий Батий розпалився в похоті своїй і сказав князю Федору: «Дай мені, княже, звідати красу жони твоєї, тоді не піду я на Рязань!» А князь Федір засміявся в лице Батиєві і відповів: «Не годиться нам, князям руським, водити до тебе, нечестивого, жон своїх на блуд. Коли нас одолієш, тоді і жонами нашими володітимеш!» Безбожний Батий розлютився і зразу ж повелів убити князя Федора Юрійовича, а тіло його кинути на розтерзання звірам і птицям. Інших воїнів ліпших теж повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя Федора, по імені Апониця. Заховався він і гірко плакав, дивлячись на свого мертвого господаря. А вночі, побачивши, що ніхто його не стереже, таємно поховав його і поспішив у Рязань до княгині Євпраксії і розповів, як і за що нечестивий цар Батий убив її мужа, благовірного князя Федора. Княгиня Євпраксія стояла в цей час у високому теремі з любим чадом своїм – князем Іваном Федоровичем. Почувши ці смертоносні слова, сповнені туги, вона притьмом кинулась з превисокого терема разом із сином, князем Іваном, прямо на землю і розбилась на смерть… – Янка зітхнула ще важче і, трохи помовчавши, тихим голосом закінчила свою оповідь: – Так розповідали втікачі… Таким був князь Федір Юрійович, ось так учинила княгиня Євпраксія… Чому ж я не можу вчинити так само? Хіба я слабша за неї?