Дізнавшись про це, Дмитро звелів зачинити всі ворота і нікого не випускати. Тільки впускати! Щоб кожен, хто хоче, знайшов за валами захисток. А потім розіслав глашатаїв у всі кінці, щоб заспокоїти людей і заклèкати зі зброєю на заборола.

Коли зійшло сонце, Дмитро з синами та Добринею поїхали до Мстиславового города42 і піднялися на вал. Унизу білів приметений снігом Дніпро, вдалині темніли Дарницькі бори, а з-за них поволі випливало денне світило, забарвлюючи всю східну частину голубого неба в холодний малиновий колір.

Дмитро приклав руку козирком до лоба.

– Дивіться, хлопці! Не видно? Дивіться!

Всі розуміли, що воєводу цікавить військо Менгу, і пильно вдивлялися в далину.

– Ідуть! – вигукнув раптом Степан. – Погляньте – йдуть!

– Де?

– Ген там, вирушають!

Тепер усі побачили рухомі темні цятки на білій рівнині Дніпра. Монголо-татари почали переправу через замерзлу річку, пішки, ведучи коней за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторі і швидко наближалися до київського берега.

– Боже, яка сила! – прошепотів Дмитро. – Лізуть, мов комашня!

Дозорці, що сиділи на дзвіницях, теж помітили ворога і вдарили на сполох. Їх підтримали подільські церкви – і густе, тривожне калатання дзвонів підняло на ноги весь Київ. Люди вибігали на вулиці, мчали до своїх сотень і займали місця на валу.

Тим часом ординці вже досягли київського берега, гуртувалися в загони і, розділившись на дві частини, почали охоплювати Київ – одні через Дорогожичі і Глибочицю з півночі, а другі – Перевісищем та Хрещатицьким яром, мимо Лядських воріт, з півдня. Зімкнутися вони мали десь біля Золотих воріт.

– Поїдемо туди, – сказав, спускаючись вниз, воєвода. – Щоб обступити весь Київ, сил у Менгу малувато. Тут нам нічого робити. Тут він на нас не нападе. Якщо буде приступ, то лише на Золоті, Лядські або Білгородські ворота. Їдьмо! Швидше!

На Золотих воротях і на валах люди напружено чекали. Вже три роки монголо-татари плюндрували Русь, і кияни знали, який це страшний і безпощадний ворог. Знали – і готувалися до найгіршого.

Дмитро у супроводі синів та Добрині по скрипучих дубових сходах піднявся на вал і зупинився на оглядовому майданчику над Золотими ворітьми. Тут уже стояло кілька бояр та ліпших мужів.

– Ну, що? Не видно ще?

– Не видно, але вже чути, як стугонить під кінськими копитами мерзла земля, – відповів один із бояр, огрядний чоловік з великим, сизим від морозу носом.

– Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось і вони! – Дмитро перехилився через забороло надбрамної вежі і глянув у бік Хрещатої долини. – Надійшла і наша черга! Наш час, друзі!

З яру почали виринати передові сотні монголів. Вони швидко вихопилися нагору і з глухим, грізним квоктанням – кху-кху! – ринули до Золотих воріт. Майже одночасно від Кудрявця, розлогого яру, порослого густим чорноліссям, долинули такі ж самі вигуки. Київ був оточений з півдня і з півночі. Монголів прибувало все більше і більше. Кожен загін ставав під своїм бунчуком на широкому засніженому майдані і завмирав.

Мовчать київські вали, мовчить і Золота брама. Кияни пильно і не без страху розглядають чужинців, що міцно, мов улиті, сидять на кошлатих, але, видно, витривалих конях і хижо зирять на киян. Всі вони одягнуті в чудернацькі кожухи вовною назовні (кияни ще не знали, що вони подвійні і що спідня овчина повернута вовною до тіла), на головах – хутряні шапки, при боці – крива шабля та булава, за спиною – сагайдак з луком та стрілами, а ззаду, біля сідла, – туго скручений жель та шкіряний хурджун – торба для здобичі.

Перед військо, у коло, утворене передньою сотнею, що стояла якраз насупроти воріт, в’їхали кілька вершників, перед якими всі розступилися, і, піднявши голови, почали роздивлятися вал і киян на ньому.

– Менгу-хан, – прошепотів Добриня. – Це він!

– Котрий? – спитав Дмитро.

– Отой, що на вороному коні.

Менгу, ніби відчувши, що про нього йде мова, раптом підняв руку і посварився.

– Кияни, ви побили моїх послів, і я прийшов щоб покарати вас!

Якийсь половець відразу ж переклав його слова.

– Але я прощу всіх, якщо ви відчините ворота і зустрінете мене за вашим звичаєм з хлібом-сіллю!

– Ми не відчинимо воріт! – гукнув Дмитро.

– Ти хто? Мені вже відомо, що ваш князь утік. А ти хто?

– Я воєвода Дмитро.

– Ти великий зухвалець, воєводо! Я зараз помчу по свіжих слідах князя Михайла, наздожену його – і він відчинить ворота міста. І тоді я тебе першого повішу на цій брамі! Це буде завтра або післязавтра. Отже, у тебе є час одуматися. Здача Киюва – життя, відмова – смерть!

З цими словами, не ждучи відповіді, Менгу здибив коня і помчав геть – до Білгородського шляху, по якому поїхав князь Михайло. За ним рушили, дотримуючись суворого порядку, його сотні. Спочатку поволі, а потім усе швидше і швидше, мов підстьобуване невидимим батогом, помчало все військо хана Менгу з гори в долину, до Либеді, де пролягала бита дорога на захід.

Вражені кияни ще довго стояли на валах, аж поки останній вершник зник за далекими засніженими горбами, і не знали – радіти з того чи ждати ще більшої біди.

У боярських хоромах було натоплено, пахло свіжим хлібом і смаженою на олії цибулею. Правда, час для обіду давно минув, – сонце вже опускалося за далекі приірпінські бори, але стіл стояв накритий.

Біля столу сиділа лише жіноча половина сім’ї.

Коли Дмитро ввійшов до покою, бояриня кинулася йому назустріч і, заплакавши, припала до плеча.

– Ну, що там? Кажуть, Менгу взяв Білгород?.. Люди бачили, як у тому краї щось горіло… Та ще кажуть, що спіймали князя. Невже це правда?

– Не вір бабським чуткам, – відповів боярин, одною рукою пригортаючи жону, а другою показуючи хлопцям, що йшли вслід за ним, щоб сідали до столу. – Менгу справді погнався за князем, але не думаю, щоб він наздогнав його, а тим більше взяв Білгород.

Він сів на своє місце і відрізав собі шмат вареної телятини.

До нього нахилилася Янка.

– А якщо Менгу таки полонив князя і змусить його відчинити ворота Києва? Що тоді? Невже нам усім кінець? Я не хочу помирати!

Вона вимовила останні слова зовсім тихо, але з таким болем і відчаєм у голосі, що всі враз перестали жувати. Це ж уперше тут була висловлена думка про смерть, і тому, що вона належала веселій, непосидючій, життєрадісній Янці, до того ж наймолодшій серед присутніх, якій ще жити б та й жити, болюче вразила кожного.

Добрині шмат застряв у горлі. Йому уявилася ця тендітна дівчина з мотузком або кангою на шиї у засніженому степу, уявив, як тягне її який-небудь бузувір-баатур до своєї кибитки чи до юрти, а там – кидає на смердючу кошму, зриває з неї одяг, заломлює білі руки і, прикрившись зверху шкарубким, пропахлим кінським потом і гірким димом кожухом, накидається на неї, як звір… Бр-р-р!

Скільки разів бачив він таке!

А хіба всі тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хіба не глумилися над дівочою та жіночою честю тут же, серед пожарищ і трупів, на очах у старих матерів та малих дітей?

Він зціпив зуби і зблід, бо уявляв ці жахи краще, ніж будь-хто інший. Однак промовчав, щоб не завдавати страху і смутку Янці та всім присутнім.

А Дмитро почав утішати дочку. Простягнувши руку, погладив її по голові.

– Не бійся, голубонько, я не дозволю відчинити ворота, хоч би князь благав зробити це. Він залишив нас у таку важку годину – тож хай сам тепер дбає про себе! А ми будемо захищатися скільки сил наших стане і, дасть Бог, відіб’ємося від песиголовців!

– А якщо не відіб’єтесь?.. Я живою в руки не дамся – кинуся з валу або з дзвіниці вниз головою! Краще зразу смерть, ніж мунгальський полон, ніж довічна наруга і неволя!

Всі знову заніміли, вражені ще сильнішим вибухом почуттів дівчини. Потім схлипнула бояриня, обняла дочку і притиснула її голову собі до грудей. Заголосили невістки, похнюпилися Микола та Степан.