– Отже, втрат вони зазнають… – підсумував Дмитро. – І немалих! Тож, треба думати, що коли-небудь настане час, коли йти далі Батий не зможе… Скільки ж воїнів у нього?

– Хто те знає! Хіба що сам Батий… Та й збирається воно докупи лише тоді, коли, виставивши перед своєю золотою юртою чорне знамено війни, Батий сам виступає в похід. Такий великий похід відбувся позаторік на Заліську Русь – джихангір, кажуть, вів тоді з собою дванадцять туменів, але частіше він посилає царевичів – своїх рідних та двоюрідних братів – і дає їм один або два, рідше три тумени.

– Скільки ж зараз війська у Менгу?

– Коли йшов на Чернігів, то мав два тумени. А зараз, може, трохи більше половини залишилося. Частина воїнів загинула у битві з Мстиславом Глібовичем під Черніговом, багато полягло під час взяття самого міста, немало розгубилося по всій Сіверській землі. Ще більше було поранених, яких разом із здобиччю та полоненими було відправлено в Орду під наглядом сторожі.

Дмитро підвів очі на синів.

– Чуєте? Їх зовсім небагато… А Чернігів усе ж упав! Чому? Мабуть, річ не в тім, що їх багато, а в тім, що нас кожного разу виявляється при зустрічі з ними менше, ніж їх. Ось де наша біда! У нас усяк за себе: Рязань сама оборонялась, Володимир теж сам. А візьміть Торжок, Козельськ, Переяслав, Чернігів, Путивль – усі покладалися тільки на власні сили. Поки князі воювали один з одним, то в цьому був смисл, бо нападаючих було не більше за тих, що оборонялися. Тепер – зовсім інше. У Батия в п’ять, у десять разів більше війська, ніж у будь-якого нашого князя, – ось він і громить нас поодинці. Жодного разу наші князі не стягнули сили в один кулак та не вдарили Батия так міцно, щоб йому не захотілося більше потикатися до нас, щоб покотився він назад, до Волги та Хвалинського моря. Отож і виходить, що не він нас перемагав, а ми самі себе губимо.

– Невже і нас не обмине ця біда? – спитав Микола.

– Те ж саме чекає і нас. Київ залишився сам, і ніхто не допоможе йому. Не приведе сюди дружин ні князь смоленський, ні галицький, ні волинський. Розпалася Русь, розлетілася в різні боки, як розв’язаний куль соломи на вітрі, і ніяка сила вже не збере її докупи! О Господи! Що сталося з нами! Що сталося!

Дмитро заплющив очі і приклав руку до чола, ніби йому враз стало недобре. Бояриня Анастасія кинулась до нього.

– Дмитрику, ну що ж це ти? Ти ж казав, що Менгу не зуміє взяти Києва, що йому не по зубах він! А тепер… Невже ти гадаєш, що Менгу переможе нас?

Дмитро важко підвів голову, відкинув назад довгі пасма темно-русого волосся, зітхнув:

– Менгу не візьме! Але що буде, коли сюди прийде Батий?

– Не думай про це. Адже у нас є князь Михайло – хай він думає. А ми будемо довечерювати.

Боярин знову взяв ложку – дістав шмат гусятини з кашею.

– А й справді, давайте довечерювати та відпочивати, бо хтозна, що готує нам наступний ранок.

Прокинувся Добриня від грюкоту в двері. «Заспав», – подумав з досадою, схоплюючись з ліжка і швидко одягаючись.

Грюкіт розлігся ще дужчий. Одночасно почувся голос:

– Боярине! Боярине, вставай! Швидше!

У Добрині обірвалося серце. Менгу оточує Київ!

На ходу застібаючи кожуха, він вийшов у сіни. Там уже стояв зі свічкою в руках боярин Дмитро і відчиняв двері. Від притоку морозяного повітря свічка заблимала, в її мерехтливому світлі вималювалася вкрита інеєм висока постать у кожусі та волохатій шапці. То був двірський Никодим.

– Що сталося? Татари? Чи горимо? – з тривогою в голосі спитав Дмитро.

– Ні, боярине, і не татари, і не горимо, – спроквола відповів двірський. – Нарочний від князя… Жде тебе біля воріт.

– Треба їхати з ним? Так рано? Ніч же! І чому?

– Князь виїздить із Києва!

Дмитро охнув. Це була приголомшлива новина.

– Як виїздить? Куди?..

– Залишає Київ… Велів тобі негайно прибути.

– Як же так? У таку хвилину, коли татари під містом!

В сінях з’явилися Микола та Степан, заспані, у довгих білих сорочках.

– Що тут? Хто грюкав?

– Одягайтеся хутко – поїдемо до князя! – кинув їм Дмитро, а Никодимові звелів сідлати трьох коней.

– Дозволь і мені з тобою, боярине, – обізвався Добриня.

Дмитро погодився.

– Іди з Никодимом – допоможеш осідлати коней. І швидше!

Невдовзі четверо верхівців виїхали з воріт і разом з княжим нарочним поскакали до Володимирового города.

Там, на майдані, між князівськими хоромами і Десятинною церквою, при світлі смолоскипів лаштувалася в дорогу кінна князівська дружина. Попереду стояло кілька закритих саней з домочадцями князя – княгинею Оленою, дочками та онуками. З хоромів виносили клунки з припасами. Князь, одягнутий по-дорожньому в чорний кожух с широким коміром та взутий у биті валянки, стояв у товаристві боярина Федора та духівника Івана і тихо розмовляв з ними.

Дмитро сплигнув з коня – віддав поводи Добрині.

– Доброго ранку, княже. Що сталося?

Михайло Всеволодович обняв тисяцького за плечі.

– Дмитре, я покликав тебе, щоб повідомити про свій від’їзд і попрощатися. Я вирішив залишити Київ…

– Залишити Київ? З дружиною? Як же можна! В такий час! – не втримався від вигуку Дмитро.

– От саме тому, що такий час, – князь з притиском вимовив слово «такий», – я і від’їжджаю. Ти спитаєш – чому? Відповім. Вранці довкола Києва стане Менгу, а в мене дружини – жменька одна. Навіть півтисячі не набереться. Як з нею відстоювати столицю? От я і вирішив поїхати у Володимир та в Галич до князя Данила просити підмогу, а якщо там не знайду, то подамся в Угорщину, до короля Бели. Там мій син Ростислав – сватається до його дочки Анни, то, гадаю, Бела не відмовить прислати військо на поміч.

– А як же ми, княже?

– Я покликав тебе не тільки для того, щоб попрощатися, а й для того, щоб наділити тебе військовою владою над киянами. Озброюй їх – захищай місто, поки сил стане. Будеш відтепер не тільки тисяцьким, а й воєводою! І хай допомагає тобі Бог!

Дмитро схилив голову. Княжі слова не втішили його, не зняли з душі тривогу.

– Дякую за ласку, княже… Але без князя… В такий час!.. Що скажуть люди?

Михайло Всеволодович нічого не відповів на ці гіркі слова, а рвучко обняв воєводу, тричі перехрестив.

– Прощай, Дмитре! Хай береже тебе Бог!.. А мені – пора!

Він поспішно сів у криті сани – торкнув візника:

– Рушай!

Тайкома від киян, без почестей, без хвали чи хули покинув князь Михайло Київ у тяжку годину. Дмитро вивів його за Білгородські ворота і довго стояв мовчки, вдивляючись, як валка саней і вершників швидко розтає в нічній імлі. Тоді зірвав з голови шапку і спересердя ударив нею об землю.

– Прокляття! Утік князь! Залишив нас напризволяще! Дбає про себе, а не про Київ! Нещасне місто! Нещасний народ наш! Нема до кого тобі прихилитися, нема у кого допомоги просити!

Добриня зіскочив з коня – підняв шапку.

– Візьми, воєводо, простудишся!

Хоча князь Михайло намагався тайкома виїхати з Києва, чутка про його від’їзд швидко поширилася по всьому місту, і воно загуло, завирувало. Стривожені кияни вибігали на вулиці.

– Це правда, що князь утік?

– Кажуть, утік.

– О Боже, що ж тепер з нами буде?

– Ви чули?

Новина обростала здогадами та вигадками.

– Всі бояри теж повтікали.

– Та невже?

– А на Подолі, на Житньому ринку, кажуть, учора бігала собака з двома головами! Одна гавкала по-собачому, а друга нявкала по-котячому! О!

– Ой лишенько! Не на добро се!

– Татари-мунгали перейшли Дніпро і вже облягають Київ!

– Свят, свят, свят! Ой людоньки!

Страх розповзався по Києву, як вогонь по сухому дереву. Всяк чинив, як умів. Один брав лука та меча і біг на міський вал, другий хапався за лопату, копав у потаємному місці ямку і приховував до кращих часів свої скарби, а третій запрягав коней у сани, забирав домочадців і мчав геть із міста, подалі від нього – в далекі села, в ліси, в занесені снігом хащі та вертепи.