– Оце моє село! – глухо промовив Добриня і рушив греблею до нього.

Біля Рокитного озера знайшов свій город, купу перетлілої золи на ньому, де стояла рідна хатина, сплигнув з коня і став посеред колишнього двору на коліна. Витер сльози, перехрестився.

Довго стояв, похиливши голову, аж поки Кирик сіпнув за рукав.

– Їдьмо, боярине! Чим тут зарадиш і кому?

Поїхали прямо на захід сонця, до Вовчого яру, де, як казав воєвода, поселилися ті, хто врятувався в судний день Калинового Кута.

Знову попереду їхав Добриня. Вовчий яр він знав з дитинства. Могутній, широко розгалужений, особливо у верхів’ї, порослий лісом, він манив дітей таємничістю, рясними полуницями та горіхами, воркітливим струмком, що жебонів у густих заростях берегового зела. Тут водилися дикі кози, олені, лосі, борсуки та вовки, від яких і назву дістав. Хлопчаки відчували страх перед тими небезпеками, що таїлися в його темних проваллях та ізворах, але цікавість перемагала і вела їх все далі в його незвідані глибини.

Тому Добриня й не здивувався, коли почув, що його земляки ховалися від ворогів саме там, в диких урвищах Вовчого яру, і поселилися в ньому після відходу завойовників.

І тут у Добрині раптом лунко забухало серце: прямо перед ним, понад рівчаком, ішла молодиця в довгій білій сорочці, перев’язаній у стані шнурком. Через плече – коромисло, на коромислі – дерев’яні цеберця з водою, в якій хлюпосталися сонячні зайчики.

Ганночка!

Він її впізнав відразу. Крикнув:

– Сестронько! Ганночко!

Молодиця зупинилася, глянула на вершника, що мчав узвозом з гори. Потім зойкнула, змахнула руками. Коромисло з цеберцями полетіло додолу.

– Добрику! Братоньку-у! – і, мов біла чайка, метнулася назустріч.

Говорити вони не могли. І радість, і біль заткнули їм горло. Дивилися одне на одного, обнімалися, усміхалися, а в очах каламутилися, сивіли сльози.

Під’їхали челядники.

– Це моя сестра, – коротко пояснив їм Добриня, а їй: – А це мої товариші.

– То ходімо ж до нас, – поспішила Ганночка. – Там Кузьма… Там діти…

І вона показала на обійстя, що приліпилося тут же, під горою, при дорозі. Було воно обнесене плотом. З-під гори, врізана в неї наполовину, визирала одним віконцем напівземлянка, вкрита дерном. Таким же був і хлів для худоби. Внизу, на бережині, стояло два стіжки сіна.

Убогі будівлі. Убоге господарство, змайстроване нашвидкуруч, аби був якийсь захисток на зиму. Посеред двору, над багаттям, у великому череп’яному горшку булькало якесь вариво. Кузьма помішував його довгою дерев’яною кописткою, а біля його ніг вешталося двійко малят-безштаньків. Третє маля, зовсім немовля, попискувало в лозовій колисці, що висіла на вервечках під грушею-дичкою.

Побачивши Добриню, що в супроводі Ганночки заходив до двору, Кузьма кинув копистку і широко розставив руки.

– Добрине! Брате! Живий!

Він був великий, чорний, лахматий, мов ведмідь. На голові не чуб, а справжнє вороняче гніздо. І голос його гучний рокотав на всю долину. І сила в нього була ведмежа – її відразу відчув Добриня, як тільки Кузьмині руки торкнулися його пліч.

Вони почоломкалися тричі – навхрест.

І перший рушив до вогню.

Хлоп’ята сторожко зирили спідлоба на чужинців.

Добриня присів перед старшим, притягнув до себе. Меланин? Василів?

– Ти впізнав мене, Добрику?

– Впізнав, – тихо відповіло хлоп’я.

– А хто ж я?

– Вуйко Доблиня!

– А маму ж твою як звати?

– Ганночкою, – ще тихше відповів хлопчик.

Вражений Добриня глянув на сестру. Та приклала пальця до вуст, а вголос сказала:

– Так краще. Щоб усі рівні були! Виростуть однакові, мов брати!

– Боже, коли б вона, бідна, знала, що її синок живий! Яка б рада була! Яка щаслива! – прошепотів Добриня.

Тепер стрепенулася Ганночка.

– То вона жива?

– Жива. В неволі. Має там сім’ю, дитину… А за цим тужить-тужить!..

– Бідна, бідна!.. – схлипнула Ганночка. – Яка доля!

– А як же ти врятувала цих горобенят? – кивнув на хлоп’ят Добриня. – Як вони вижили?

– Коли це сталося, ми з Кузьмою були в лісі. Нам пощастило, а всі наші…

– Я знаю. А як же діти? Їх не зачепили?

– Вони тікали і провалилися в наш старий погріб, прикиданий листям та всіляким галуззям… Це їх і врятувало… А вранці ми з Кузьмою прийшли на пожарище і почули дитячий плач. Заглянули в яму – наші Добрики сидять, притулившись один до одного. Яка радість була!

– Чому ж ви не поселилися в нашому Калиновому Куті?

– Де ж там селитися? Одні головешки та трупи… От ми й перебралися всі, хто врятувався, сюди. Нашвидкуруч викопали землянки для тепла, перенесли з пожарищ усе, що годилося для життя, знайшли в лісах кілька корівчин та коней, що вирвалися з того пекла, – ось так і живемо…

– Скільки ж вас урятувалося?

– Та вже тут дванадцять землянок, і в кожній дві, три, а то й чотири душі… Сім’ї, звичайно, розрушилися. Єдналися, як хто хотів… Чужих дітей брали…

Добриня схвально похитав головою.

– Це добре… І як же ви назвали це нове село?

– А так, як ти й сказав, – Новосілками.

– І це добре, – погодився Добриня. – Хоча Калиновий Кут – краще.

Тут почувся голос Кузьми:

– До вечері! До вечері, дорогі гості!

Юшка була справді смачна, всі довго смакували нею, вели неквапливу бесіду, розповідали, що пережили, що бачили, і незчулися, як смеркло.

– Е-е, – завважив Кузьма, – та вже пізно! І спати пора! Де ж ми гостей покладемо, Ганночко? У землянку й запрошувати незручно…

Він безпорадно шкріб своє вороняче гніздо.

Добриня ударив його по плечу.

– Та не турбуйся ти! Де спати? Спитай краще, де я спав останні роки? Що може бути краще для спання, як копиця сіна під зоряним небом! Та ще й на березі рідного Ірпеня! Якщо дозволиш, звичайно…

– А чому б ні? – зрадів Кузьма. – Он там, за стогом, у закутку, ніщо вам не заважатиме – спіть хоч до півдня! Постеліть сіна та й вкладайтеся!

Сіно було м’яке, пахуче, ніч тепла, зоряна, – ось так, під жаб’яче квакання, що глухо долітало з річки, хлопці й поснули.

Прокинулися від тривожного жіночого крику:

– Рятуйте! Рятуйте!

То був голос Ганночки. В ньому бриніли розпука та жах.

Був уже пізній ранок, сонце щедро поливало своїм золотом буйну зелень Вовчого яру. Що ж там могло статися?

Добриня схопив меча і притьмом кинувся з-за стогу на подвір’я.

Те, що він побачив, страшенно вразило й обурило його. На дорозі, біля броду через рівчак, стояла велика монгольська гарба, наповнена всіляким добром – лантухами з зерном, вичиненими шкурами хутряних звірів та домашнім скарбом. Четверо монголів порядкували в дворі: один за налигача тягнув до воріт корову, а другий – Ганночку, що, відбиваючись, кричала «рятуйте!». А ще двоє з шаблями наголо насідали на Кузьму, який відбивався від них кочергою, але поволі задкував до землянки, з дверей якої визирали перелякані діти.

До Ганночки було найближче, і Добриня метнувся туди – сторчма всадив меча в спину нападникові. Той випустив з рук здобич і з глухим стогоном завалився набік.

Тут же тонко свиснули три стріли – і кожна знайшла свою жертву. Всі чотири степові розбійники так і не зрозуміли, звідки звалилася на них біда, полягли, мов підкошена трава.

Все це трапилося так швидко і так несподівано, що й Добриня зі своїми товаришами, і Кузьма з Ганночкою застигли, вражені, там, де стояли, і спантеличено, розгублено дивилися на діло рук своїх – на полеглих чужинців.

До них із сусідніх дворів бігли люди. Теж завмирали у страсі великому.

Що ж тепер буде? Якась жінка почала хлипати, голосити.

Першим опам’ятався Добриня.

– Годі! Не голосіть! – гримнув. – За нашими людьми ніхто з них не голосив, зате вбивали і старого, і малого! Тож туди їм і дорога!.. А тепер слухайте, що я скажу! Трупи відтягніть у глибину яру і закопайте поглибше, щоб звірі не розрили. Коней, якщо не тавровані, можете забрати собі – пустіть на пасовисько. А гарбу порубайте і спаліть, щоб і сліду не залишилося! І останнє – ви нікого не бачили, нічого не чули і нічого не знаєте! Второпали?