Янка змарніла, пристала зовсім. Тому, коли вони під ранок натрапили на покинуте кимось пригасаюче вогнище, навколо якого лежали обгризені кінські маслаки, Добриня сказав:
– Все. Далі – ні кроку. Що буде, те й буде – зупинимось тут. Сідай до вогню – грійся, а я спробую спіймати що-небудь – байбака, степову черепаху чи овечку, що відбилася від отари. Запечемо на вогні – і трохи підкріпимося.
Він назгрібав сухого зілля – кинув на багаття, а другий оберемок підіслав Янці, яка зразу ж опустилася на нього і простягла до вогню холодні руки. Тепер вона не перечила Добрині, бо так стомилася і стільки витратила за ці дні сил, що їй уже було однаково – жити чи померти.
Добриня мовчки попростував у туманний ранковий степ. Та не відійшов і на сотню кроків, як раптом побачив на витолоченій траві залишки розчленованої на шматки кінської туші. Кращі шматки м’яса були кимось вирізані і забрані, але залишилися голова, ноги та тельбухи. Зверху лежало велике блідо-рожеве серце. Добриня притьмом кинувся до нього.
Він приніс свою здобич до багаття і кинув кілька шматків м’яса в вогонь, а сам опустився біля Янки на коліна, обняв її за плечі і крізь радісне ридання, що клекотало в його грудях, хрипко проказав:
– Ми врятовані… І на цей раз врятовані… Щаслива доля оберігає нас, Яночко!
Вони сиділи тихо і не відривали погляду від багаття, де шипіло, сичало, шкварчало, поволі обвуглюючись, кінське серце. Сиділи довго, поки воно не спеклося, а потім дістали з жару і, дмухаючи на нього, щоб швидше остудилося, накинулися на їжу.
Коли наситилися і зігрілися біля вогню, відчули, як на них накочується тепла хвиля сну. Янка підібгала під себе ноги, зіщулилася, зручніше вмостилася в своєму гніздечку і незабаром заснула. Йти далі вона не могла – їй потрібен був спочинок.
Добриня ліг біля неї і заснув теж.
Прокинулися вони одночасно, розбуджені тупотом копит, голосним кінським іржанням та гомоном багатьох людських голосів, підхопилися і завмерли від жаху. Довкола них щільним колом стояло кілька десятків озброєних вершників.
– Хто ви? – спитав по-половецькому круглолиций немолодий чоловік. – Орусути? Келари? Звідки і куди прямуєте? Втікачі?
Добриня мовчав. Хто ці люди? Які їхні наміри? Що їм відповісти?
Він зацьковано зиркав довкола, відчуваючи в серці холодну тугу від безвиході і гарячково шукаючи відповіді, яка могла б їх порятувати. Але жодна путяща думка не лізла в голову. Залишалося одно – сказати правду.
– Так, ми орусути, – глухо промовив він. – Що вам від нас треба?
Від його голосу один з верхівців, що стояв позаду, здригнувся і вигукнув:
– Добриня? Ти? Невже це ти?
Добриня підняв голову – перед ним на карому коні сидів Качир-укуле. Помолоділий, гарно зодягнений, оперезаний дорогою зброєю, він з подивом і радісною усмішкою придивлявся до обідраного, змарнілого, зарослого буйною чуприною та бородою втікача-богола.
– Качир! Качир-укуле! – стрепенувся Добриня. – От яка несподівана зустріч!
Качир-укуле зіскочив з коня, обняв його.
– Я радий, що зустрів тебе, друже! А це твій брат? – повернувся до Янки.
– Це моя жона, – усміхнувся Добриня. – Тобі я можу відкритися – це моя жона, Янка. У хизарі ми це приховували, а тепер немає потреби… Ми втекли, бо зустріли одного недруга, Домана, що ще в Києві заповзявся звести мене зі світу та й Янку знав добре. Ми боялися, що він розповість про нас ханові, і відразу втекли. Вже тиждень блукаємо в степу, охляли з голоду, мерзнемо… Думали – пропадемо…
– Ну, тепер не пропадете – поїдете з нами. Бачман буде радий бачити вас!
– Бачман? Отже, ти з ним? Займаєтесь баримтою? Я чув, чув про нього! Сподівався зустрітися з ним.
– Скоро зустрінетесь, – Качир-укуле знову обняв Добриню за плечі і гукнув до своїх товаришів: – Ці люди поїдуть з нами. Дайте їм коней та підберіть що-небудь з одягу! І швидше – нам не можна баритися!
Владний голос Качира-укуле змусив баримтачів ураз розімкнути коло. Одні почали шклубатися в своїх шкіряних хурджунах – витрушувати з них здобич і кидати під ноги Качиру-укуле. Інші помчали до табуна, що під наглядом пастухів пасся на лузі, і незабаром повернулися з парою осідланих коней.
– Тут, здається, вам що-небудь підійде, – сказав Качир-укуле, показуючи на купу одягу та взуття. – Вибирайте!
Добриня та Янка підступили ближче. Чого тільки тут не було! Кожухи, чапани, халати, гутули, шапки-борики і шапки-малахаї, штани хутряні і ткані, спідниці бавовняні та шерстяні, хустки, шарфи-пештимали, килими. Видно, баримтачі попатрали не одну кибитку і не один улус – здобич була багата.
Вибравши те, що сподобалось та підійшло по зросту, Добриня та Янка швидко одяглися, взулися в шкіряні гутули і сіли на коней.
– Вперед! – наказав Качир-укуле. – Не відставати!
Півдня загін, не зупиняючись, прямував на північ, а потім круто повернув на захід і перед вечором, заглибившись у вологі зарості осіннього пожовтілого лісу, вийшов на пологий берег великої повноводної ріки.
– Ітиль! Ітиль! – заґелґотали радісно баримтачі.
– Волга! – не менш радісно вигукнув Добриня. – Янко – Волга! Бачиш? А за нею Дон, а там і Дніпро! Батьківщина!
Янка сумно усміхнулася, зітхнула:
– О Боже, як ще далеко! Чи ж доберемося колись? Як згадаю той шлях, то аж холодно стає на серці!
Добриня не відповів: загін повернув праворуч, на широку галявину, де горіли багаття, паслися осідлані коні, вешталися люди. Це були баримтачі. Уздрівши прибулих, вони кинулися їм назустріч.
Окремо – поважно, статечно, не поспішаючи – йшов Бачман.
Добриня впізнав його відразу, хоч був він тепер одягнутий не в брудний полатаний халат, як було в неволі, а в добротний чапан, підперезаний зеленим поясом. Його хутряний борик зверху увінчувався синім оксамитовим шличком з червоною китицею, жовті гутули були розшиті різнобарвним шовком, а руків’я і піхви шаблі, прикріпленої до пояса, поблискували самоцвітами..
– Бачмане! – гукнув Добриня, зістрибуючи з коня. – Бач-мане!
Бачман на мить зупинився, придивляючись до незнайомця, а потім розкинув для обіймів руки.
– Добриня! Яким вітром? Теж утік?
– Утік. Хочу добратися на Батьківщину.
– З братом? – Бачман перевів погляд на Янку, що сиділа на коні.
– З жоною, друже.
– З жоною? – Бачман витріщив очі.
Качир-укуле зареготав, ляснув Добриню долонею по плечах.
– Він, хитрун, умудрився у нас під боком видавати свою красуню жону за брата-підлітка! Як це тобі подобається?
Добриня зніяковів.
– Не від вас приховував, браття, а боявся, що нас із Ян-кою розлучать мунгали.
Бачман подав руку Янці, допоміг злізти з коня.
– Вітаю, хатун. Перед тобою я так же зобов’язаний життям, як і перед Добринею. Всім, чим можу, допоможу, щоб ви дісталися на батьківщину, – коней дам, одягу, їжі дам. Але вирушати зараз, проти зими, в таку далеку дорогу? Не раджу. Та й ти, хатун, бачу, ждеш сина чи дочку. Як же вирушати? Скоро впаде сніг, ударять морози. Ні, перебудете у нас до весни, а тоді і в путь! Чи як? – він підвів очі на Добриню, бо зрозумів, що вирішує він. – Залишайтеся! А по теплу рушите!
Від проникливості Бачмана Янка почервоніла, мимоволі глянула на свій живіт. Добриня обняв її, пригорнув.
– Я думав про це, Бачмане. Сам розумію, що, на зиму глядячи, не слід вирушати в таку далеку дорогу. Але зараз нас двоє, а весною буде троє, як тоді з малям тікати?
– Ну, по теплу це простіше простого. Кобилиці саме ожеребляться – молочко немовляті буде. У дорозі, де захочеш, там і переночуєш. А небезпека яка трапиться – всюди заховатися можна… Ні, ні, я не відпущу вас – загинете! Перезимуєте в нашому коші, а тоді – на всі боки!
– Де ж ваш кіш? Тут?
– Ні, тут занадто близько до Бату-сарая. Кіш наш далі, в лісах, в таких місцях, куди не знаючи дороги, й добратися нелегко. Нині ми після успішних нападів на монгольські улуси та на купців вирушаємо туди. Бачиш – скільки коней, худоби та овець пригнали ми? На всю зиму вистачить, А не вистачить – знаємо, де взяти. Батий позахоплював усі наши юрти, табуни, череди, отари, тож не гріх і нам тепер трохи позичити у нього чи в його родичів! – і він показав рукою в глибину галявини. Вона справді аж рябіла від тварин, що, оточені пастухами, паслися на яскраво-зеленій луговій траві.
