– Ну що ж – поїдемо з вами, – погодився Добриня. – Ти правду мовиш – зараз вирушати не годиться. Та й знемогли ми дуже – і від голоду, і від холоду, і від далекої дороги.

– От і добре, – оживився Бачман. – Тоді ходім до вогню – повечеряємо, переночуємо тут, а завтра, як тільки зійде сонце, рушимо до нашого стану.

Минуло три місяці. Бачманів кіш, що розташувався в густих низинних заростях на березі одного з рукавів Ітилю, жив тихим розміреним життям кочовиків. Занесені до половини снігом гостроверхі юрти стояли на узвишші в один ряд – виходами на південь, до сонця. З їхніх відкритих шанраків вилися сизі димки, пахло свіжою сорбою. З легких кошар, зроблених нашвидкуруч із жердин та очерету, доносилося ремиґання худоби, кінське іржання та мекання овець. Там поралося кілька баримтачів, призначених Бачманом доглядати тварин, що були спільним багатством коша.

Загін баримтачів спокійно зимував тут зиму. Бо куди ж зараз кинешся? Люті морози, глибокі сніги, а головне – сліди на ньому, що могли привести до коша монгольську кінноту, змушували сидіти на місці, ждати тепла, тим більше, що запасів вистачало, щоб прогодуватися. Окрім того, полювали на звірів та ловили в тиховодних обрічках рибу.

Добриня жив із Янкою в окремій невеликій юрті. Бачман із спільних запасів коша виділив їм і одягу, і кошми, і килимів, і посуду, і пару коней, і корову, і кілька овець, і зброю – шаблю, боздугана, лука зі стрілами та бойову сокиру. Ждучи дитини, Янка більше сиділа в юрті, підтримувала в глиняній кабиці невеличке багаття, варила в казанку м’ясну та рибну юшку, а Добриня заготовляв дрова, доглядав тварин, ставив сильця на птахів та капкани на лисиць та зайців, ловив рибу. Особливо любив він рибалити, бо ще змалку звик до цього заняття на своєму рідному Ірпені.

Одного морозного сонячного дня він разом з Бачманом та Качиром-укуле взяли сокири, підсаки, лозові кошелі і вийшли на широкий зарічок. Тут ще з осені була поставлена очеретяна загата, що тепер вмерзла в лід. Біля неї збиралася риба, щоб подихати свіжим повітрям.

З обох боків загати, що стриміла вгору рівно обрізаними трубочками очерету, просвічувалися крізь тонкий лід в ополонках темна вода.

Бачман узяв до рук сокиру, поплював у долоні.

– Почнемо?

Втрьох вони швидко порубали молодий льодок, підсакою вичерпали дрібні крижинки. І зразу ж ополонка зарябіла, зашумувала: риба пішла до неї густими косяками.

– Тримайте кошелі! – зашипів Добриня, занурюючи в глиб води круглу підсаку. – Сьогодні буде багатий улов!

Багатий улов траплявся часто. Здавалося, Ітиль, ця могутня ріка, якій не було рівних, була переповнена рибою, як небо зірками. Але сьогодні чи то від задухи, чи по якійсь іншій причині її набилося до загати стільки, що Добриня, занурюючи підсаку, відчув під руками живу упругість.

Ситі сріблясті рибини жваво захлюпосталися, застрибали на яскраво-сонячному морозі.

– Ого! – вигукнув Бачман. – Одна підсака – і повний кошіль! Навіть коли б ми не мали ні корів, ні овець, ні коней, то самою рибою могли б прохарчуватися до весни!

– І весною, і літом також можна живитися рибою, – сказав Добриня.

– Ні, весною знову будемо жити баримтою! Поки моя рука має силу, щоб тримати шаблю, я не перестану мстити нашим смертельним ворогам за понищений мій народ, за моє нещасне плем’я, порубане, пригноблене, розсіяне по світу, за наш Дешт-і-Кипчак, що колись простягався від Ітилю до Дунаю, а тепер став пусткою, за моє знівечене життя! – Бачман стиснув кулаки і блиснув очима. – Тепер у мене залишилася одна мета – помста! Поки живий мій лютий ворог, мій кривдник хан Менгу, доти горітиме моя душа!

– А чому не Батий? Чому саме Менгу?

– Батия не дістати. До того ж саме хан Менгу зі своїм туменом понищив моє плем’я, моїх родичів. Він – мій особистий ворог, його я і хочу вполювати, якщо пощастить.

Добриня вивернув з підсаки рибу в кошіль, замислено промовив:

– Він мій ворог теж. Він убив Янчиного брата Іллю, його дружину і доньку. Він сплюндрував Київ, я був його рабом… У мене не менше підстав, ніж у тебе.

– От і давай разом вислідимо його і знищимо!

– Ніби це так просто!

– Взимку не просто, а весною чи влітку, коли ми сядемо на коней, а Менгу виїжджатиме на полювання…

– Він сам ніколи не виїжджає.

– Тоді треба прислідкувати в Бату-сараї! – втрутився в розмову Качир-укуле. – Можна вночі пробратися… А якщо не його самого, то улус попатраємо добре!

– У мене, крім Менгу, в Бату-сараї є ще один ворог, – сказав Добриня.

– Хто ж це?

– Мій земляк – Доман. Це потвора, яку я ненавиджу навіть більше, ніж Менгу. Ось кого я нанизав би на списа! Він хотів зжити мене зі світу, він убив уже тут, в Орді, нашого князя та його боярина. Він із задоволенням знищив би і Янку або завдав би її ханові Менгу в наругу.

– То й відомсти йому!

– А додому? Я ж хочу, як тільки сніг з землі, вирушити в путь!

– Раніш, ніж настане літо, в дорогу ви не вирушите. Та й я не пущу вас, – тож і буде час.

– Доживемо – побачимо, дай, Боже, дожити!

Бачман хотів щось відповісти, але тут раптом від селища долинув тривожний голос:

– Добрине, Добрине! Мерщій сюди! Швидше!

– Що там? Янка? Що з нею? – кинувся Добриня, хапаючи кошіль з рибою. – Ходімо! Мерщій!

Вони поспішали що було сили.

Біля Добрининої юрти товпилися жінки і кілька баримтачів. З-за пологу долинав пронизливо-болісний зойк Янки.

Добриня зблід – кинув кошіль просто в сніг.

– О Боже! Що там? Що з нею?

– Та не лякайся ти! Нічого страшного! Родить! – заспокоїв його хтось із баримтачів.

Добриня зіщулився, мов від удару. В голові загуло, серце забухкало молотом. «Родить! Родить! Родить!» – дзвеніло одне-єдине слово. Як усі байдужно ставляться до цього, ніби не розуміють, яке величне і страшне дійство відбувається зараз у юрті. Та хіба не ясно, що там вирішується доля – або буде два життя, або ні одного! Або ні одного! Боже – це ж Янчиного! Янчиного! Янчиного! Про дитину чомусь йому не думалося.

Він стиснув зуби і почав подумки молитися, заклинаючи всіх святих захистити її. «Візьміть усе, що в мене є, візьміть мою душу, моє життя, а її залиште! Я на все згоден, я все зроблю, аби вона залишилась жива! Я на все згоден! Уб’ю Менгу, уб’ю Домана, на самого Батия кинуся, себе занапащу – аби лиш вона жила! Янка! А якщо тобі треба, Боже, щоб ті дияволи в людській подобі залишились живими, то я їх не зачеплю і пальцем!»

Люди ходили, розмовляли, дехто навіть сміявся, а він мовчки стояв, утупивши безтямний погляд у темно-сірий полог юрти. Що там? Як там?

Коли пролунав особливо болісний крик Янки, такий болісний і незнайомий, що йому здалося, що то не її голос, він кинувся до юрти. Але жінки заступили йому дорогу, розкинули руки.

– Куди? Не можна! Там стара Тайдолла-хатун – досвідчена повитуха, там Акбіке та Кутуз-хатун – вони допомагають старій. Не хвилюйся – все буде гаразд!

Він покірно зупинився і в цю мить почув пронизливий крик немовляти. Це змусило його знову кинутись до юрти.

– Ну, що там? Як там?

Жінки стенули плечима.

– Ось вийде Тайдолла-хатун – скаже. Потерпи!

Через деякий час відкинувся полог – і вийшла Тайдолла-хатун. Це була стара зморшкувата половчанка, яку Бачман пригрів у загоні заради її старості, уміння шептати, замовляти кров, шукати зілля та приймати роди.

Вона примружилася від яскравого сонця, прикрила очі рукою.

– Де батько?

Добриня кинувся до неї:

– Це я… Що там?

– Син.

– Слава Богу! А Янка?

– Жде тебе.

– То можна?

– Авжеж. Заходь.

Добриня відкинув полог – зайшов. У юрті було напівтемно. Праворуч копошилися, прибираючи якесь лахміття, дві жінки, посередині, в кабиці, пригасав вогонь, а за ним, на подушках, прикрита кожухом, лежала Янка – змучена, бліда, одні великі чорні очі зоріли, як дві достиглі вишні.

– Янко! Люба! – Він кинувся до неї. – Як тобі?