Вона усміхнулася безсило-вимушеною усмішкою, опустила повіки, даючи зрозуміти, що все гаразд.

– А… Дмитрик?

Вони давно домовились, що коли буде син, то назвуть його Дмитром – на честь діда.

Янка відхилила кожуха. У неї біля грудей лежало щось маленьке, невиразне, закутане у якесь ганчір’я. Воно випиналося, морщилося, а потім заверещало:

– А-а-у-у!.. А-а-у-у!..

Янка щасливо усміхнулася, прошепотіла:

– Твій син… Дмитрик… Дмитрусь… Ти радий?

Добриня присів біля неї, погладив розкидані по подушці скуйовджені коси, поцілував у гарячий лоб.

– Любі мої, дорогі мої!

Голос його здригнувся, і, щоб стримати сльози, він приліг поряд і обережно обняв обох – Янку і сина. – Ви єдина моя надія, єдина радість і втіха у цьому холодному, жорстокому світі!

Весна видалася затяжна – з хуртовинами, з холодними дощами. Худобу та овець баримтачі поїли, а коней, схудлих, вилинялих, берегли, бо який же баримтача без коня?

Лише у травні настало тепло, і з землі пругко шугнула до сонця молода трава. Люди повеселіли, кобилиці почали жеребитися, а огирі – набиратися тілистості.

Добриня готувався до від’їзду: лагодив збрую, взуття та одяг, обрізав коням копита.

Бачман охолодив його.

– Куди? Невже забув, що ми домовилися пополохати Бату-сарай? Через тиждень вирушаємо – мені кожен джигіт дорогий! Зробимо наїзд, відомстимо своїм кривдникам, а тоді – будь здоров! Їдь!

Добриня зніяковів.

– Та ні – не забув я. І зараз бачу, як Доман б’є князя Михайла п’ятою під груди, мерзотник. І зараз перед очима киплячий казан, куди туленгіт кидає немовля – доньку боярина Іллі. Як таке забути? А ще ж хочеться випустити з хизарів наших товаришів. Хто захоче тікати – нехай тікає. Може, комусь пощастить урятуватися…

Бачман прояснів на лиці.

– Молодець! А я думав, ти хочеш покинути нас.

– Готуюся. Прийде час – покину. Тягне додому. Особливо – Янку… Та й нелегко їй, бідній, тут з дитиною.

– А там хто її жде?

– Більше всього, що ніхто. Але все ж – батьківщина, свої люди. Гадаю, не всіх же Батий винищив…

– А мені й тікати нікуди, – сумно похилив голову Бачман. – Голий степ залишився. Із родичів хто в землі лежить, хто травою проріс непохований, а хто в неволі знемагає… Пропало моє плем’я кипчацьке, навіки пропало… За це мщу і мститиму, поки й житиму!

Добриня обняв його.

– Я з тобою, Бачмане! У мене теж душа палає помстою!

Але минуло ще два тижні, перш ніж Бачман вирішив виступати. Лише наприкінці травня, діждавшись, коли місяць зник з небесного овиду і ночі стали темні, він у коші залишив тих декілько жінок, що прижилися в загоні, та двох підстаркуватих баримтачів і зі сходом сонця вирушив у путь.

Поки виходили з лісу, їхали вдень, а далі, в степу, де на пишних травах нагулювали весняний жир табуни коней, череди худоби та отари овець, яких доглядали чабани, тільки вночі. Бачман боявся, щоб хтось не доскочив до Бату-сарая раніш за нього і не попередив монголів про напад баримтачів. Усіх, хто траплявся по дорозі, знищував без жалю.

На четвертий день підійшли до Бату-сарая. До вечора пересиділи в густих заростях на березі степового озера, пасли коней, гризли суху бастарму та в’ялену рибу, відпочивали. А коли стемніло, Бачман сказав:

– В Бату-сарай в’їдемо тихо – без шуму і галасу. Кутуз із своїм десятком поверне до хизарів, зніме сторожу і випустить на волю наших братів по нещастю – боголів. Качир-укуле з першою півсотнею погромить майдан-хан. Ти, Добрине, сам знаєш, де шукати свого ворога. Даю тобі на допомогу п’ятьох джигітів. А я з другою півсотнею спробую пробитися до становища хана Менгу… Бийте і паліть! Не милуйте нікого! Чим більше грому-погрому, чим більше галасу і крику, вогню і крові, тим більше страху наженемо на ворога! За цим ми і їхали… У бій з військом Батия не ув’язуватись! Головне – пополохати бузувірів і без втрат повернутися назад. Відступати будемо окремими загонами – по десятку, по півдесятка. Відступати різними шляхами, щоб збити переслідувачів зі сліду. По дорозі хапайте з табунів свіжих коней і мчіть додому якомога швидше!.. А тепер – у путь! І хай вам щастить!

До самого міста їхали поволі. Поодинокі подорожні у темряві приймали їх за ханський військовий загін і не звертали на нього ніякої уваги.

Але при в’їзді дорогу їм перегородив караул – десяток нукерів.

– Гар-гар! Хто такі?

– Рубайте їх – і вперед! – гукнув Бачман.

В нічній темряві гостро блиснули криві шаблі – хтось охнув, хтось крикнув, хтось упав у дорожню пилюку. Двоє кинулись до хатини-мазанки – підперли зсередини двері. До них не стали добиватися, а вдарили коней – чвалом помчали по безлюдних вулицях заснулого міста.

Біля майдан-хану розділилися. Кожен загін повернув у свій бік.

Хоча ніч була безмісячна, але зорі густо висіялися на голубому небі, і Добриня безпомилково знайшов шлях до пригірка, на якому одиноко бовваніла Доманова юрта. Там зупинилися.

– Жінок і дітей не чіпати – мені потрібен лише господар, – попередив Добриня. – З ним я хотів би побалакати наодинці!

Він шарпнув полог юрти і гукнув у темний отвір:

– Домане, виходь!

Зсередини почувся стривожений голос:

– Хто там?

– Виходь – це не надовго! Сім’я хай спить, а ми перекинемося кількома словами!

Доман запідозрив щось лихе. Чи то голос видався йому знайомим, чи серце завішувало небезпеку, але він раптом схопив шаблю, пропоров гострим лезом задню стінку юрти і вискочив у ніч. На його нещастя, на високому пригірку ніде було сховатися: на тлі зоряного неба яскраво вимальовувалася його темна постать.

– Він там! Він тікає! – скрикнули баримтачі.

Добриня кинувся услід за ним. Та тут же почув, як над його вухом щось тонко цьвохнуло. Доман враз спіткнувся, замахав руками і впав лицем у землю.

Добриня підбіг до нього. Доман лежав непорушно – в його спині стирчала довга монгольська стріла, випущена вправною рукою половця-баримтачі.

– Ах, шкода! – забідкався Добриня. – Вбили ви його, хлопці! А я ж так хотів з ним по душах поговорити!

– То, може, увесь виводок прикінчити?

– Ні, ні, не треба! Чим завинили жінки та діти? Ми своє зробили, а тепер – гайда звідси! – І Добриня скочив на коня. – За мною!

Тим часом Бату-сарай закипів, завирував. Раптовий і нежданий напад баримтачів, що з громом мчали вулицями і зносили голови тим, хто зустрічався на шляху, розбудив усе місто. Пролунали розпачливі крики, спалахнули пожежі, розривалися від гавкоту собаки.

Добриня з товаришами щасливо вибрався з розбурканого міста і помчав у темний нічний степ.

Бачман прибув у кіш з кількома баримтачами останнім. Вид його був стомлений, заклопотаний. Кинувши поводи коня джурі, він підійшов до гурту.

– Ну, що, браття, загиблих немає?

– Немає. Всі живі й здорові.

– Це добре. Але погано те, що за нами женуться.

– Як? Хто женеться? – стривожилися баримтачі.

– Не знаю, хто женеться. Може, сам Менгу, бо ми попатрали його людей, як хотіли, а може, хтось інший. Та не має значення, хто женеться. Важливо, що за нами йде слідом тисяча, якщо не більше, воїнів. Нас вони не помітили, але йдуть сюди.

– Що ж робити? Їх тисяча, а нас сотня якась.

– Тікати! І негайно!

– Куди?

– На той бік Ітилю – в Чорний ліс.

– Отже, все майно кидати?

– Все кидати! Беріть лише коней, зброю, трохи їжі та пузирі для переправи! Ідіть – збирайтеся!

Всі кинулись до юрт та до коней. Добриня підійшов до Бачмана.

– А як же мені? Як переправити на той бік Янку з дитиною?

Бачман на коротку мить задумався. Потім витяг з кишені срібну пластинку – поклав собі на долоню, простягнув Добрині.

– Іншого часу, може, не буде, – візьми тепер. Це – пайцза. Я відібрав її в одного ханського посланця. Мені тепер вона ні до чого, а тобі з Янкою, може, пригодиться. Хто її має, той знаходиться під ханським захистом. Всі зобов’язані допомагати йому в дорозі – давати притулок, їжу, коней.