– Йди до Михайла, скажи йому: як посмів він повелінням моїм знехтувати? Чому богам моїм не вклонився? Тепер хай вибирає одно з двох: або богам моїм поклониться – і тоді залишиться живий та отримає княжіння, або ж, якщо не поклониться богам моїм, злою смертю помре! Іди!

Єлдеча у супроводі джагуна, товмача Домана та десятка своїх туленгітів рушив до князя чернігівського, що стояв перед багаттям незворушно, мов укопаний, – ні кроку з місця!

– Князь Михайло, ось тобі останній наказ Саїн-каана: або ти поклонишся нашим богам та пройдеш крізь вогонь, або ж умреш лютою смертю! – об’явив Єлдеча.

Михайло зблід, але відповів твердо:

– Царю татарському Батию поклонюсь, тому що Бог доручив йому владарювати на цьому світі. А ідолам і кущеві – не поклонюсь!

– Ідоли – наші боги, а кущ – це душа великого Чінгісхана і сина його Джучі, батька Бату-каана. Як же ти їм не поклонишся?

– Їм, живим, поклонився б, а бездушній деревині не поклонюсь! Така моя відповідь!

– Дідусю! – вигукнув злякано Борис, кидаючись князеві на груди і обіймаючи його. – Поклонись! Мій господине і батьку, прошу тебе від нашого роду всього – поклонись! Вони уб’ють тебе!

Загомоніли бояри:

– Поклонись, княже! Ми всі і зі всіма людьми своїми приймемо єпітимію – відбудемо кару за вчинок твій богопротивний! Тільки поклонись!

Наперед виступив Доман – зняв шапку.

– Княже, ти не впізнаєш мене?!

Михайло протер очі.

– Ні, – і повернувся до своїх, ніби просячи підказки. – Дивіться – мунгал, а добре балакає по-нашому…

Доман спересердя махнув рукою.

– Та ні ж! Доман я! Доман! Невже забув? Путивльський тіун, якого ти кинув у поруб, де я замалим не врізав дуба!

– Шкода, що не врізав, – відповів князь. – Було б одним негідником менше серед народу нашого! Бо бач як вирядився в чужинський одяг! Ще й шаблю мунгальську причепив до бока – став справжнім бусурменом! Згинь з очей моїх, поганцю!

Доман побуряковів, налився люттю.

– Даремно, князю, ображаєш мене. Я хотів тобі добра… Пройди крізь вогонь, поклонися кущу та ідолам татарським – і житимеш! Інакше за твоє життя я не дам і півногати!

– Киш, недолюдку! Відстань від князя! – втрутився в розмову боярин Федір. – Не намовляй нас на богопротивне діло! Не схиляй до відступництва!

Єлдеча, що пильно слідкував за цією розмовою, спитав Домана:

– Що каже коназ Михайло? Що сказав його темник?

Доман криво усміхнувся.

– Відмовляються обидва підкоритися Саїн-ханові. Зневажають віру монгольську і богів монгольських. Не хочуть чиститися вогнем, хочуть завдати шкоди найяснішому ханові Бату – наслати хворобу якусь!

– Так смерть же клятому орусутові! – заревів Єлдеча і вдарив Михайла Всеволодовича кулаком у лице. – Бийте його!

Туленгіти накинулись на князя зі всіх боків. Хтось зірвав з нього корзно і золоте ожерелля. Двоє схопили за руки – розтягнули їх, щоб він не міг захищатися, а інші почали бити в груди – по серцю та печінці.

Князь Борис з плачем припав до ніг Єлдечі, заволав:

– Не бийте старого! Бийте мене – молодого!

Та Єлдеча відштовхнув його чоботом.

– Геть, орусутський собако!

Тим часом у князя з рота пішла кров, його звалили на землю і почали бити ногами. Доман прилучився до вбивць теж і все виважував, щоб ударити його в найболючіше місце – в обличчя чи в живіт. Спочатку князь здригався після кожного удару, стогнав, а потім затих.

Але його, обм’яклого, закривавленого, били ще довго. Лише засапавшись, розступилися, відійшли. І тоді всі побачили зігнуте бездиханне тіло князя. Живий він чи мертвий?

Народ мовчав. Доман і туленгіти, що брали участь у катуванні, важко дихали і з подивом дивилися на діло рук своїх – на розтерзане тіло старого чоловіка.

Ось воно здригнулося – раз і вдруге. Легко здригнулося, але все ж помітно.

Таки тліє в ньому якась іскра! Не хоче помирати великий князь! Невже жива душа його ще не вилетіла з нього?

– Домане, на мою шаблю, відрубай йому голову! – наказав Єлдеча. – Цим засвідчиш свою щиру відданість Саїк-каанові! Ну! Не вагайся!

Доман розмахнувся і вдарив князя по шиї. Голова відкотилася вбік. Він узяв її за сріблясте волосся, підняв високо перед собою, щоб усім було видно, а потім жбурнув у гурт собак, що віддалеки вовтузилися в дорожній пилюці довкола якогось маслака.

– Готовий! – об’явив Доман.

– А цей – другий, князів боярин? Запитай, чи згоден він поклонитися нашим богам? – спитав Єлдеча. – Якщо згоден, стане князем!

– Ні, княжіння вашого я не хочу, – відповів Федір. – І богам вашим не поклонюсь, а хочу постраждати за Христа, як і князь мій!

– Ну, то вмирай! Туди тобі й дорога! – І гукнув Єлдеча воїнам своїм: – Бийте його!

Федора мучили довго, били так само люто, як і князя, в серце, в печінку, в живіт, аж поки він не впав на землю. Тоді відрізали йому голову і викинули геть.

– Трупи хай лежать! – наказав Єлдеча. – Хай зжеруть їх собаки! Щоб усі бачили, що роблять з неслухняними, і жахалися!

Як тільки закінчилося це криваво-огидне видовище, Добриня схопив Янку за руку і потягнув з натовпу.

– Швидше!! Боюся, що Доман не забув про нас. Особливо про тебе. Цей мерзенний убивця, щоб вислужитися, ладен на все – особливо на підлість. Поки на волі, ми повинні тікати!

– Тікати? Куди?

– Хоч світ за очі, аби не в лапи Домана! В степи, в ліси – там якось проживемо!

– Але ж я в такому… такому стані.

– Ну й що? Дитина народиться не скоро, а Доман з’явиться в хизар сьогодні або завтра. І хтозна, що тоді буде з нами. Ні, нам треба негайно тікати! В цьому наш порятунок.

– А одяг? Залишимо в хизарі? Скоро ж наступлять холоди… А Милана? А Айджу? Це ж дякуючи їм ми на свободі… Що їм буде?

– Айджу нічого не буде. А з Милани що візьмуть – вона жінка. Та й Айджу її захистить… Не сумнівайся, я все обдумав. Порятунок для нас один – втеча. І якщо ми не зробимо цього сьогодні, завтра може бути пізно.

– Гаразд, любий. Роби як знаєш, – погодилася Янка.

Вони довго блукали по запилених вулицях Бату-сарая, щоб діждатися вечора. А коли стемніло, вийшли за його околиці – в степ.

Попростували манівцями, бо не хотіли зустрічатися з припізнілими подорожніми, спочатку на північ, де на безмісячному небі, опустивши вниз зламаного дишля, котився Великий Віз, а десь опівночі повернули на захід, до Ітилю.

…Добриня схопив Янку за руку і потягнув з натовпу.

– Швидше!! Боюся, що Доман не забув про нас. Особливо про тебе. Цей мерзенний убивця, щоб вислужитися, ладен на все – особливо на підлість. Поки на волі, ми повинні тікати!

Ніч була по-осінньому свіжа, прохолодна, але швидка хода зігрівала їх. Гірше стало під ранок, коли випали холодні роси, – ноги по коліна змокріли, захололи, і йти стало важко. Янка зовсім пристала, почала мерзнути.

– Ну, ще трохи, люба! Потримайся! Скоро зійде сонце – і ми зігріємось, обсохнемо і спочинемо, бо вдень іти небезпечно. Знайдемо затишне місце і там перебудемо до вечора, – підбадьорював її Добриня.

Зі сходом сонця степ ожив, загомонів тисячами голосів. То степове птаство, що гуртувалося до перельоту в теплі краї, гучним ґелґотом, криком та співом вітало прихід нового дня.

Виднокруг світлішав, ширшав. Вдалині – то в одному кінці, то в іншому – мріли отари овець та косяки коней. Там десь були пастухи і могли помітити ранніх подорожніх.

Добриня звернув до степового озера.

– Переднюємо тута, в заростях.

Опівдні, коли припекло сонце, вони зігрілися та обсохли. Але почав дошкуляти голод. Довкола – і в заростях, і на озері копошилося багато птаства, після літа ситого, обважнілого. Та як його спіймаєш? Голими руками? І як запечеш чи звариш? Ні вогню, ні посуду.

Так вони йшли три доби – вдень спали, а вночі, прокладаючи шлях по зорях, поволі, бо зовсім, знесиліли від голоду, просувалися на північній захід – до Волги, до Чорного лісу, де Добриня сподівався знайти якийсь притулок і захисток.