Побачивши братів, яких воїни поклали на дощаному козиркові низького внутрішнього заборола і вони лежали, мов живі, але непорушні, юний воєводич Грицько схопився за голову і закричав на все городище:

– О мої братики! О мої найдорожчі! Горе мені!

Його почув воєвода Всеслав. Тримаючись за стіну і спотикаючись об трупи, прийшов – простягнув руки, намацав тіло одного сина, другого, третього. Потім охопив усіх разом руками, упав на них головою і беззвучно заридав.

– Сини мої! Сини! Соколи ясні! Чому ж не мене смерть забрала першим? Чому вас? О небо!

Коли сонце сіло за далекі горби, татаро-монголи відступили і розвели в полі багаття. Сьорбали70 з казанів сорбу, що пахла димом, обгризали маслаки і вкладалися тут же, побіля багать, закутавшись у кошму, спати.

Затихла і Княжа Гора. Але не до сну тут було. Догорали хатини, підпалені китатськими паперовими ракетами, начиненими порохом; плакали діти, голосили над убитими жінки, чоловіки при кривавому світлі пожарищ копали ями і складали в них загиблих.

Страх і розпач зависли над приреченим городищем. Ніхто вже не вірив, що ворога пощастить відбити. Втекти теж ніяк: довкола палають багаття, стовбичать темні постаті дозорців – куди втечеш, як пройдеш?

Добриня з Грицьком привели сліпого воєводу до хати, що чудом уціліла. Посадили на лаву, і над ним зразу ж заголосила стара воєводиха. Їй завторували дочки, невістки та онуки.

– Цитьте! – гримнув воєвода. – Не час нюні розпускати! Послухайте, що скажу!

Всі затихли. В челюстях печі заблимало жовтаве світло лучини. – Кажи, батьку, ми слухаємо, – сказав Грицько. Старий на його голос підняв свої невидющі очі.

– Я так думаю: ми не втримаємося! Будемо дивитися правді в очі – ми не втримаємося! Ще один день такого скаженого натиску – і Княжа Гора впаде. Наші сили тануть. Загинули наші сини, загинула майже половина воїнів. Втратили ми ліпших мужів наших! Завтра татари знову підуть на приступ – і хто зна, чим він закінчиться. Тому треба нам усім приготуватися до найгіршого – до смерті або полону. Плакати не треба – така доля наша. Одягніться у все найтепліше, що є у нас. Кому судилося загинути, тому однаково буде, а хто в полон потрапить, тому одяг зимовий згодиться, бо на носі – зима…

– Ой Боже наш, Боженьку! – знову заголосили жінки.

– Цитьте, кажу! Не наганяйте журби на серце собі й іншим, – підвищив голос воєвода. – Ваш плач нікому не допоможе! Слухайте далі, що скажу… Битися будемо до останнього! Скільки сил наших стачить! Чуєш, Грицьку? Ти воєвода! Тобі це кажу, щоб знав! Ні на які угоди з ворогом не йти! Безчестям життя собі не виторгувати! Битися до загину, щоб прихопити з собою на той світ якомога більше ворогів! Чуєш, Грицьку? То буде наша поміч Києву!

– Чую, батьку, – відповів син. – Так ми і чинимо!

– А як ти загинеш, воєводою стане Добриня. Така моя воля! Сьогоднішній день показав, що цей молодик – воїн сміливий, досвідчений…

– Добре, батьку, – схилив голову Грицько.

– Тепер – останнє… У нас водилися коштовності – золоті та срібні гривні, жіночі прикраси, посуд. Ніщо не повинно потрапити до рук наших убивць! Збери все, Грицьку, і закопай у такому місці, щоб вороги не знайшли, а ви всі щоб знали. Може, кому-небудь пощастить урятуватися, то пригодиться… Зрозумів?

– Зрозумів, батьку. Зроблю, як кажеш.

Грицько відібрав у жінок їхні прикраси – сережки, пер-сні, фібули, дістав із судника кілька золотих чар та срібних тарілок, а зі скрині – торбинку з гривнями, склав усе це в велику череп’яну макітру і накрив її плоскою череп’яною покришкою.

– Де ж закопати? Під валом? Чи під грушею?

– Тут, у хатині, і закопуй, – відповів старий воєвода. – Біля печі… Вал обсунеться, груша згорить, а піч свою ви відшукаєте і через двадцять літ… Закопуй біля печі, і щоб усі бачили – дорослі й малі!

– А… А Добриня? – Грицько зніяковів.

– Я вийду, – підхопився Добриня.

– Не треба виходити, сину, – простягнув до нього руку Всеслав. – Ховаємо від ворогів, а не від своїх людей… Копай, Грицьку!

Грицько взяв копаницю – з розмаху ввігнав у тверду, мазану червоною глиною долівку біля припічка. Викопав яму глибиною в коліно, поставив туди макітру, засипав, притоптав.

Поки він працював, ніхто не промовив ні словечка, тільки по жіночих лицях текли сльози, а в дитячих очах стояв жах, змішаний з цікавістю. Закінчивши, Грицько витер шапкою спітніле чоло і глухо промовив:

– Запам’ятайте це місце… Кому пощастить вижити – хай той і володіє цим скарбом! Дай Бог, щоб кому-небудь пощастило!..

Останні його слова потонули в голосному жіночому риданні та дитячому лементі.

Ранок був сонячний, але прохолодний. З-за Дніпра потягнуло сіверком, що сповіщав про наближення осені. По лісах та по ярах палахкотіли кетяги червоної калини.

Добриня стояв на валу і дивувався: тихо, вже сонце підбилося височенько, а татари мовчать. Відійшли в поле, грюкають там сокирами, щось лаштують, а що – звідси не розбереш. Це непокоїло Добриню, бо він добре знав підступність і хитрість супротивника. Що ж він готує? Відповіді не було.

Лише опівдні орда заворушилася. В полі пролунало глухо і грізно:

– Кху! Кху!

І тоді зі всіх боків до Княжої Гори зрушили з місця щільні ряди баатурів і, прискорюючи ходу, помчали до городища з драбинами в руках. Стріли русичів не зупинили їх. Падав один баатур – на його місце ставав другий, підхоплював драбину і разом з усіма кричав:

– Кху! Кху! Гурракх!

Драбини упали на вали. І не просто упали, а залізними гаками, прив’язаними до верхніх щаблів, міцно зачепилися за дерев’яні заборола. Теперь їх не відіпхнеш назад, не посунеш набік.

«Так ось яку хитрість застосували татари, – подумав Добриня, відкидаючи непотрібні вила-дворіжки і беручись за меча. – Попруть на вал, мов сарана, – не відіб’єшся!»

Бій, страшний рукопашний бій розпочався одночасно на всьому обводі городища. Навіть там, де вал тягнувся понад самим урвищем, татари ціною нелюдських зусиль зуміли підняти вгору драбини і вже лізли на забороло. Тріск, брязкіт, крики, стогін, прокляття – все змішалося в один громоподібний рев. Коротко і пронизливо цвьохали стріли, свистіли, розтинаючи холодне осіннє повітря і людські черепи, прямі мечі та криві монгольські шаблі, з глухим хряскотом репалися під булавами та татарськими шокпарами голови. І кров бризкала на всі боки, щедро обагрюючи старе дерево заборол, і трупи захаращували вузькі проходи, і вогненні стріли та начинені горючим китатським зіллям паперові ракети летіли на вцілілі після вчорашнього приступу дахи будівель і підпалювали їх. І ядучий дим здіймався над городищем і виїдав очі.

Добриня не знав, чи живий молодий воєводич Грицько, чи вже поліг, як полягли сотні захисників городища. Не чути було його голосу, та й самого не видно було. Тому, збивши біля себе купку воїнів, Добриня відчайдушно захищав надбрамну вежу.

– Тримаймося, хлопці! Тримаймося! – заохочував він своїх товаришів, що билися поруч. – Перемогти не переможемо, зате дорого життя продамо! А що може бути почеснішим для воїна, як усвідомлювати, що загинув ти не задарма, що прихопив з собою на той світ одного, двох, а то й десятьох ворогів! Та й б’ємося ми за рідну землю, за своїх людей, за правеє діло!

Його довгий двосічний меч разив ворогів безпощадно: відбивав ворожі шаблі, протикав горлянки, розтинав голови навпіл чи залишав криваву мітку на обличчі.

Однак сила силу ломить. Вже в багатьох місцях татари захопили забороло. Під могутніми ударами пороків упали ворота, і густий натовп озвірілих від крові ординців – у заячих, рисячих, вовчих малахаях, баранячих кожухах – увірвався в городище і накинувся на беззахисних жінок, дітей та стариків. Виск, плач, зойк струснули землю. На валах ще тривала січа, а в городищі почалася кривава розправа переможців над беззахисними людьми.

З надбрамної вежі Добрині добре видно, що робиться внизу, і він зрозумів, що це кінець. І тут його охопив божевільний шал. Він рикнув, мов буйвол, і одним ударом, в який уклав усю свою силу, розчахнув навпіл баатура, що підвернувся якраз під руку.