– Давайте казани! Ошпарте песиголовців! – гукнув воєвода. – Бо наші стріли їх не беруть!

На забороло принесли кілька чорних від сажі казанів – линули вниз окропом. Ошпарені дико закричали і, вискочивши з-під своїх хворостяних щитів, що захищали їх від стріл, та не змогли захистити від окропу, кинулися тікати в поле. Їм навздогін свиснули з валу стріли і враз поклали кількох. Інші припустили ще дужче.

– Га-га-га! – зареготали на валу. – Припекло?

Добриня суворо обірвав сміхунів.

– Не радійте передчасно! Вони не забаряться повернутися!

Татари справді не забарилися. До покинутих пороків підступили нові загони. Свої щити вони понакривали сирими кінськими шкурами – і тепер ніякий окріп їм був не страшний.

І знову загупали важкі тарани, знову на Княжу Гору полетіло каміння, а горщики з палаючими ґнотами падали на сухі очеретяні дахи, там з гуркотом лопалися і підпалювали їх.

Тим часом зі всіх боків, де тільки можна було підійти до городища, навіть від Дніпра та Росі, поволі наближалися мовчазні ворожі загони на чолі з десятниками. Кожен десяток ніс довгу штурмову драбину.

На валах запанувала тиша.

– От і починається справжнє діло! – сказав Добриня. – Здається, вони задумали прикінчити нас одним ударом!

Всеслав повернув у поле своє єдине око.

– Схоже на це! Сміливо йдуть! Але ж ми теж, хлопці, не ликом шиті! Будемо триматися! Головне – не дати їм здертися на вал! Ідіть на свої місця і – з Богом!..

Добриня залишився біля воріт. Вибравши з купи дерев’яних вил-дворіжок найдебеліші, поставив їх біля себе і виглянув із-за потемнілого від часу заборола в поле. Татари сунули до городища. Вже добре видно їхні жовто-бронзові худі обличчя, жилаві руки, що обвисли під вагою драбин, блискучі шкіряні шапки-шоломи на круглих головах. Позаду кожного десятка йшов десятник з міцною довгою жердиною, призначеною для того, щоб підняти драбину на вал. Він криком понукав своїх воїнів іти швидше:

– Гурракх! Гурракх!

Добриня прикинув відстань і взяв лука. Вибрав стрілу, подивився, чи рівна, і прицілився. Тятива бренькнула голосно, мов струна, і тонка білопера стріла, лунко просвистівши в холодному осінньому повітрі, вп’ялася в горло десятникові. Той змахнув руками, випустив жердину і впав навзнак без єдиного скрику.

Влучний постріл Добрині став сигналом: з Княжої Гори посипався град стріл. Татари закрилися щитами і прискорили ходу, але все ж то тут, то там хтось із них падав під ноги своїм співплемінникам.

Тоді із глибини монгольського війська, що кількома лавами йшло услід за своїми штурмовими загонами, почувся чийсь різкий владний окрик:

– Лучники – вперед!

Сотні воїнів другої лави враз побігли вперед, підняли луки – і хмара стріл затьмила небо. Тепер уже на валу хтось упав, хтось закричав від болю.

– Обережно! Не висовуйте носа без потреби! – гукнув воєвода в один бік, а потім у другий – до синів, до своїх родичів та співплемінників.

І тут же сам скрикнув голосно:

– Ой лихо!

Добриня кинувся до нього. На батьків скрик прибігли сини.

Воєвода схопився рукою за своє єдине око, і у нього з-під пальців по щоці зазміїлася кривава стрічка.

– Батьку! Ти поранений?

Воєвода відняв руку від лиця – і всі, хто був поблизу, вжахнулися: замість ока у старого зяяла рана. Стріла пішла поковзом – вусиком вістря чи оперенням зачепила по ньому і вирвала з орбіти.

– Я нічого не бачу! – гукнув він. – Боже! Я нічого не бачу! Я осліп! Як же я воюватиму?!

Йому ніхто не відповів. Усі з жахом дивилися на червону вирву, з якої поволі стікала кров, змішана з сукровицею.

Сини шматиною м’якого відбіленого полотна перев’язали старого.

– Батьку, ходімо додому! Там тобі буде спокійніше! Ляжеш…

Та воєвода заперечно похитав головою.

– Нікуди я звідси не піду! Хочу тут померти як воїн!

– Але ж ти нічого не бачиш! Як керуватимеш боєм незрячий?

– А я тепер і не керуватиму… Куди вже мені? Вважайте, що відвоювався…

– Хто ж буде воєводою?

– Всі ви – по черзі. Спочатку Іванцьо. Загине або зазнає поранення Іванцьо – воєводою стане Петрусь, потім Дмитрик і Грицько. А всіх вас не стане, тоді хтось знайдеться… Та про це не думайте! Головне зараз – ворога відбити!

Іванцьо торкнув батька за плече.

– Якщо ти мене призначив воєводою, то й сам повинен слухатись. А моя воля така: йди вниз, до хати! Ти незрячий, тяжко поранений! Тільки заважатимеш нам тут!

Воєвода розсердився, тупнув ногою.

– І знову за рибу гроші! І що я робитиму в хаті? Лежатиму, як немічна баба?

– А тут тебе влучить перша ж стріла! Загинеш!

– Так, може ж, я того й хочу, Іванцю! Як ви всі не розумієте цього? І досить теревенити! Не гайтеся – йдіть на свої місця, бо зараз тут нам стане жарко!

Останні слова воєводи змусили всіх протверезіти і глянути через забороло вниз. Татари вже впритул наблизилися до валу і зводили вгору штурмові драбини. Стрілянина посилилася – з татарського боку.

Іванцьо вилаявся:

– Прокляття! Нам справді зараз стане жарко! До бою, браття! До бою! Не пустимо ворога на вал!

Всі кинулися до своїх місць.

Добриня схопив дворіжки, підчепив ними верхній щабель драбини і зі всієї сили уперся, щоб підважити її.

– Браття, допоможіть мені!

Йому на допомогу кинулося кілька молодиків, штовхнули драбину так, що вона спочатку сковзнула по валу вбік, до воріт, а потім з грюкотом упала на пороки, що враз перестали гупати.

Це була невеличка перемога, але молоді воїни щиро зраділи, дивлячись, як вовтузяться нападники, намагаючись підняти драбину знову.

Та радість була недовгою: в багатьох місцях татарам пощастило здертися на вал і зав’язати рукопашний бій. Добриня перший оцінив небезпеку, що нависла над городищем. Він видобув меча і, пориваючи за собою всіх, хто був поряд, кинувся на допомогу Іванцю, що ледве стримував зі своїми людьми шалений натиск татар.

– Браття, за мною!

Тут було по-справжньому жарко. Нападаючі лізли вгору, мов сарана, і вже тіснили русичів до внутрішнього заборола. Блискали криві татарські шаблі і прямі двосічні мечі захисників Княжої Гори. Зовсім перестали співати пісню смерті тонкі стріли степовиків. Але кров лилася, як водиця, і падали, падали вбиті та поранені з обох боків, загромаджуючи вузький прохід, де й без того було тісно.

Кілька десятків воїнів, приведених Добринею, стримали натиск татар і відкинули їх назад, до зовнішнього заборола. Добриня рубався люто. Він знав, що важко вразити татарина в груди чи живіт, захищені цупким кожухом, на який було нашито металеві або шкіряні пластинки, а також в голову, прикриту шкіряним шоломом-шапкою, тому разив ворогів прямо в лице або в шию вістрям меча, не вбиваючи їх, а наносячи болючі криваві рани.

– Натиснімо, хлопці! Дужче! Ось так! – вигукував він, завдаючи удару черговому нападникові, що підвернувся під руку.

Не чуючи голосу воєводи Іванця, він підбадьорював не тільки своїх воїнів, а й Іванцьових, а ті, оговтавшись від першого оглушливого удару, тепер самі перейшли в наступ і вирубували супротивника до ноги.

– Підважмо драбину, друзі! Скинемо її з валу!

Добриня вхопився за драбину. Йому на поміч кинулись інші – і їхні спільні зусилля увінчалися успіхом, драбина ковзнула по стіні і під вагою багатьох монголів, що лізли вгору, посунулася набік, трощачи своєю вагою кістки нападників.

З тими, що залишилися оточені, було покінчено відразу – їх перестріляли з луків. Відбили нападників і на інших ділянках валу.

– Де ж воєвода? Де Іванцьо? – спитав Добриня. – Іванцьо!

Іванцьо не відгукувався. Його знайшли серед купи мертвих тіл з розкраяною головою. Мовчки зняли шапки.

– Розшукайте Петра! Або Дмитра!

Обох середульших братів теж ледве знайшли. Петрусь лежав поверх підстаркуватого монгола, вчепірившись ворогові руками в горлянку, і тут його настигла раптова смерть: йому було завдано удару ножем у спину, якраз під ліву лопатку – в саме серце. А Дмитрик конав у невимовних муках – стріла пронизала йому живіт наскрізь. Незабаром він помер.