– Ге-ех!

Відразу ж вирвав з падаючого тіла меча і вразив другого – сторчма в живіт. Але той упав не назад, а навалився вперед, скувавши його дії. І в ту мить Добриня відчув, як щось важке торохнуло його по голові. В очах заблимали зірки, в ушах загуло – і він провалився в глибоку темну яму…

І мариться йому, ніби лежить він горілиць на возі, на снопах запашного свіжоскошеного жита, віз їде, погойдується, поскрипують ярма, важко сопуть воли, небо синіє над головою, але дихати важко, бо його притягнуто через груди рублем, і той рубель поволі сповзає з грудей до горла і от-от задушить його. Він намагається закричати, покликати на допомогу батька, який сидить попереду з батогом у руках і не бачить, як мучиться син, та скрикнути не може, бо йому не вистачає повітря – забило віддих. Тоді він збирається з силами, піднімає руки і штовхає рубель від себе, щоб хоч раз дихнути і криком чи хоча б стогоном покликати батька…

Нарешті він приходить до тями і розплющує очі. Ні воза, ні батька, ні жита, ні волів. А лежить він горілиць на валу, біля дубового заборола, і на нього навалився проткнутий мечем баатур і своєю вагою та рукояткою меча, що стримить у ньому, здавлює йому груди і горло.

– А-а… – намагається подати голос Добриня. – А-а-а!..

Хтось нахилився над ним, стягнув набік мертвого баатура, а його схопив за чуприну, струснув і посадив під заборолом. Добриня жадібно ковтнув кілька разів холодного повітря.

Перед ним стояли два монголи. Молодший тримав у руці закривавлену шаблю, запитально дивився на старшого.

– Прикінчити?

– Якщо поранений, то користі з нього ніякої… Кінчай!

Добриня підняв голову.

– Чекайте. Я, здається, не поранений.

Вражені монголи переглянулися.

– Ти дивись – він балакає по-нашому!

А старший ногою копнув під бік, зняв з плеча волосяний аркан-жель.

– Ну, якщо не поранений, то вставай, орусутська собако!

Він миттю накинув петлю аркана Добрині на шию – потягнув до себе. Добриня підвівся.

– Іди! – штовхнув ззаду молодший.

Його звели з валу вниз, кинули в гурт таких же, як і він, бранців. Їх було не багато – сотня, не більше. Зате всюди – і на валу, і в городищі – лежали купи загиблих воїнів, дітей, стариків. На стінах і на землі – криваві плями крові. Догорали, потріскуючи і чадячи смердючим гаром, будівлі. Ревла худоба, яку арати-пастухи гарапниками виганяли через розламані ворота в поле. Ніде не видно було жінок та дівчат – їх, мабуть, переможці вже вивели з городища.

Одна тільки постать недоладно стовбичила посеред руїн, пожарищ та трупів – то був воєвода Всеслав.

Добриня здивувався, побачивши його. Як же він залишився живий? Усі сини загинули, мабуть, і Грицька вже немає на світі, онуки лежать порубані, стара воєводиха десь поряд з ними, невістки – в полоні… А він – живий! Невидющий! Нікому не потрібний. Навіть ворогам… Стоїть посеред згарищ свого городища, серед рідних і близьких йому, але мертвих людей, простягає наперед руки, щоб ухопитися за що-небудь, і не знаходить підпори… Нещасний!

Враз татари заґелґотали, захвилювалися. До городища в’їхав на баских конях гурт нойонів. Попереду на білій кобилиці сидів невисокий, прямий, щоб здаватися вищим, чоловік. Його темно-жовте непроникне обличчя було знайоме Добрині, а дорогий чекмен і багата збруя свідчили, що належить він до вищої знаті.

Добриня прикипів до нього поглядом. Менгу-хан! Двоюрідний брат і темник Батия! Недобра слава йшла про нього по Степу – жорстоким, невблаганним був він. Де скрутно, туди посилав його Батий – і лилися там ріки крові, і відрізані голови переможених встилали землю.

Перед полоненими Менгу-хан зупинився.

– Чому їх так мало?

Хтось із нойонів пояснив:

– Уперто оборонялися. Довелося майже всіх висікти!

– Так їм і треба!.. А то що за опудало стоїть? – він показав на воєводу Всеслава. – Чому не тут? Не в гурті, серед полонених?

– То старий воєвода орусутів. Він сліпий. Убити?

– Сліпий? Якщо сліпий, то не треба. Всіх нездатних до праці винищити, а його залишити! Хай бродить серед трупів та пожарищ! Дарую йому життя! – Крива усмішка промайнула по його темному обличчі. – Полоненикам – кожному! – надіти на шию канту і вивести звідси, а городище розорити дотла, щоб ніколи вже не відродилося тут життя71! Хто чинить опір великим монголам, того знищувати!

Він ще якийсь час постояв мовчки, споглядаючи на страшне діло рук своїх, і, судячи по тому, як хижо-радісно роздувалися його ніздрі, воно його тішило. Потім торкнув поводи і рушив назад. Нойони повернули за ним.

Полонених теж почали по десятку виводити за ворота і тут кожному накидали на шию канту, туго скручували сирицею. Добриня виходив з Княжої Гори останнім. Біля воріт оглянувся: сліпий воєвода, почувши гул голосів, рушив було услід, але перечепився, упав. Підвівшись застиг на місці, потім знову рушив – і знову впав…

«Нещасний!» – зітхнув Добриня і змахнув з ока сльозу.

Того ж дня Менгу-хан зі своїм туменом та валкою полонеників рушив до Канева, де була ставка Бату. Сонце ще не опустилося за небосхил, як він з’їхав на гору і побачив перед золотою юртою дев’ятихвостий туг72 джихангіра.

Кінні і піші тургауди – охоронці ханської ставки – впізнали його, схилилися перед несамовитим тайджі73 в низькому поклоні, провели до юрти, відкинули полог.

Менгу високо підняв ногу, переступив через поріг, щоб не зачепити його і цим не накликати на господаря нещастя, і вступив до розкішної юрти з золотистого шовку. Побачивши Саїн-хана, що сидів на підвищенні, опустився на одно коліно.

– Встань, брате! – промовив тихо Бату. – Підійди до мене. Я відчуваю, що ти приніс мені щасливу і приємну вістку! Сідай ось тут!

Менгу сів на оксамитовий половецький міндер74, що лежав біля правої ноги Бату, підняв очі, бо Бату був вищий за нього на цілу голову.

– Саїн-хане, брате! Княжа Гора після рішучого бою упала і більше ніколи не підніметься! Радуйся!

– Дякую, брате! Це перша перемога в нашому поході на вечірні країни – і вона віщує нам нові славні перемоги. Але це тільки початок. Твій тумен доблесних піде далі!

– Куди, брате? Під Киюв? – Хижі очі Менгу заблищали. – Я давно очікую щасливої хвилини, коли знову побачу золоті хрести його церков! О, горе йому!

Бату заперечно похитав головою.

– Ні, під столицю орусутів іти рано. Поки не візьмемо всіх городищ, – а їх тут багато, – доти на Киюв не підемо. Ми не можемо залишати у себе в тилу жодного орусутського баатура! Щоб не сталося так, як після взяття Рязані, коли не знати звідки взявся баатур Євпатій Коловрат і завдав нам дошкульного удару. Зараз мої тумени обложили Канів, Чучин, Іван-город та Витачів на Дніпрі, Дівич-гору, Корсунь, Богуславль, Торцьк, Юр’їв та Володарів на Росі. Це велика сила! Якщо ми її не знищимо і підемо на Киюв, то вона вдарить нам у спину… Ми не можемо допустити такого!

– Я згоден з тобою, Саїн-хане.

– Але це ще не все. Киюв оточив себе не тільки з півдня, а й з заходу багатьма городищами. Торік ти розвідав їх, але взяти не зміг. Треба зробити це зараз.

– Ти хочеш послати туди мене?

– Так. Твій тумен доблесних і непереможних узяв Княжу Гору. Поки інші воюватимуть на Дніпрі та Росі, ти пройдеш на Стугну та Ірпінь і візьмеш Василів, Плісенськ, Чорного-род, Звенигород, Ясногород, Мутажир та обложиш Білгород…

– Чи не забагато для одного тумена?

– Ти тільки обложи і не випускай нікого, а тобі на підмогу прийдуть інші темники. А там, де зможеш узяти, – бери! Патрай орусутські села – нам потрібно якомога більше захопити рабів, коней, скоту, хліба! Не дозволяй нікому тікати до Киюва, бо кожен втікач посилить залогу того міста. А нам його брати!

Батий говорив тихо, повільно, ніби розмовляв сам з собою, а Менгу знизу вгору дивився на двоюрідного брата і думав про дивовижну примхливість людських доль.