Люди все прибували і прибували, і кожному хотілося пробитися наперед, щоб на власні очі уздріти нового князя і його почет.

Князь стояв на паперті в оточенні своїх бояр, а також і тих київських, які чи то мешкали поблизу, чи були попереджені про його прибуття загодя і встигли зайняти почесні місця біля самого собору. За ними виднілася сторожа в повному військовому обладунку, а кінна дружина, що вишикувалася в бічних вулицях та по обидва боки майдану, теж була напоготові по першому знаку ринутися князеві на підмогу. Він сторожко зиркав на киян. Мабуть, зважував – чи приймуть? Чи доведеться тікати? Бо ж прибув, вважай, самозванцем, якщо не врахувати поспіхом написаної цидулки тисяцького Домажира з вісткою про смерть Володимира Рюриковича і запрошенням на Київський стіл. Та інших підписів, окрім Домажирового, на цидулці не було, тому Ізяслав не без підстав почував себе самозванцем, а самозванця, як це нерідко бувало, кияни могли і не прийняти. Його бояри і ліпші мужі теж відчували себе невпевнено і трималися один побіля одного, ніби готувалися до відбиття нападу: на головах – шоломи, правиці – на держаках мечів.

Щоб не штовхатися в тисняві, Дмитро зупинився.

– Стіймо тута. Що треба, побачимо і почуємо звідси.

Дзвони на дзвіниці раптово обірвали своє урочисто-веселе гучання, і тоді на майдані поволі почав улягатися людський гомін.

Князь ступив кілька кроків наперед, піднявся на якесь невидиме здалеку підвищення, підняв руку і почекав, поки настане тиша.

Був він худий, гостроносий. Довга руда борода закривала половину грудей і передню частину золотого ожерелля, що було знаком приналежності до князівського роду, а в бою, надіте поверх кольчуги, захищало горло і шию.

Коли всі затихли, він голосно – на весь майдан – вигукнув:

– Доброчесні кияни і киянки! Бояри київські, ліпші мужі, купці і весь люд київський! Предостойний єпископе і весь клір! Князь великий київський Володимир Рюрикович в бозі упокоївся. Київ осиротів, і я прибув сюди, щоб посісти Золотий Київський стіл і стати вашим князем!

Кияни мовчали. В інший час, може, знявся б галас, хтось би ремствував, протестував, хтось би підтримував криком. Але сьогодні, нажахані страшною загрозою Батиєвого нападу, ніхто й рота не відкрив. І не тому, що довкола стояла князівська дружина і її хтось боявся, а тому, що ця – хай і невелика – дружина могла пригодитися для захисту Києва.

Ростислав розцінив мовчання як згоду.

– Дякую вам, кияни, за честь! Обіцяю всім захист від ворога, добробут і справедливий суд!

Хтось попереду гукнув:

– Слава князеві Ростиславу!

Наперед виступив тисяцький Домажир і підніс князеві на золотому блюді хліб-сіль, а єпископ дав поцілувати великого срібного хреста.

В цей час дзвонар на дзвіниці знову вдарив у дзвони, і князь у супроводі бояр, єпископа та кліру рушив до широко розчинених дверей собору – відправляти урочистий молебень.

Того ж дня, ввечері, боярин Дмитро сидів у своїй кімнаті за столом. Перед ним лежав невеликий аркуш пергамену, стояв каламар з чорнилом, а в руках він тримав біле гусяче перо.

Ввійшла бояриня Анастасія і сіла насупроти – на ліжку. Була вона, незважаючи на літа, моложава, гарна і горда жінка, з пишними чорними косами, в яких ще не зацвіла сивина, і темними глибокими очима. Знаючи, що боярин кохає її, як і в молодості, і любить, як дбайливу матір його дітей, користувалася іноді своїми чарами і своїм впливом, щоб домогтися свого.

З цим і прийшла.

– Дмитрику, – почала лагідно, – невже ти хочеш занапастити нашу єдину доньку?

Дмитро поклав перо і здивовано підняв на неї очі.

– Не говори загадками, люба. Що ти маєш на увазі? Кажи!

Анастасія нахмурила брови.

– Хіба ти не бачиш, що Янка загубила голову через цього зайду-смерда, якого ти не знати з якої причини пригрів біля серця?

– Через Добриню?

– Так.

– Ну, вже й загубила! Вона ще дитина! Може, й закохалася. То й що? Через півроку чи рік це кохання розвіється, як дим!

– А якщо не розвіється? Янка, сам знаєш, дівчина незвичайна – гаряча, як вогонь, що візьме собі в голову, того й клином не виб’єш. Та й довірлива дуже. А він може скористатися з цього і… Ой, боюся я! Нерівня він їй – смерд! Та й старший на цілих десять літ!

– Я теж старший за тебе на десять літ, та й нічого, живемо, слава Богу! – усміхнувся Дмитро.

– Ти боярин, а він смерд! Чому ти не хочеш зрозуміти цього? До Янки сватається молодий Домажирич – ось хто їй до пари! Боярин, єдиний син, усі статки-маєтки залишаться йому! А Янка, як остання дурепа, гарбуза йому піднесла! І через кого? Через половецького конюха, татарського раба, простого смерда! Ганьба яка!

Дмитро підійшов до жони, сів поряд, обняв за плечі.

– Настуню, про що ти мовиш? Коли б ти тільки знала, в який час ми живемо, яка розпука і тривога кожного дня холодить моє серце! Які грозові хмари збираються над нами! Коли б ти тільки знала це, то не затівала б цієї розмови!

Анастасія підвела на нього очі. Злякано кинулася.

– Що ж трапилося? Що з тобою?

– Зі мною нічого. А з нами всіма, з Києвом, з народом усім як не сьогодні, то завтра скоїться біда! Хіба ти не відчуваєш, що ми стоїмо на краю прірви, страшної прірви? Якщо ми в неї впадемо, то вже не виберемося! Хіба у тебе немає відчуття, що кожної миті наше життя може обірватися.

– Боже! Про що ти говориш! – сплеснула руками бояриня.

– Степ заворушився, мила, гуде, двиготить! Щось там робиться таке, що нагонить на мене жах. Чорні клобуки з Росі і наші люди з Княжої Гори60 та Дівиці61 повідомляють, що вже майже всіх половців татари перебили або взяли в полон. Тепер між Батиєм і нами ніхто не стоїть! Отже, надходить наша черга! А ти сушиш голову примарними страхами! Доччиним коханням!.. Та, може, і ми, і вона приймемо завтра мученицьку смерть! Може, Янці судилося стати рабою чи наложницею поганина-степовика! Ось про що я думаю щодня і щогодини! І в таку хвилину ти примушуєш мене власною рукою вирвати з Янчиних грудей святий вогонь кохання і затоптати його!.. Я теж не сліпий і бачу все. Спочатку хотів було вчинити так, як ти радиш. Та, подумавши і уявивши, що нас чекає, зупинився. Жаль мені стало дівчинки нашої – ще й життя не бачила, тільки почала розквітати, а вже над її головою збираються грозові хмари. Навіщо ж іще і я завдаватиму їй горя? Тож хай буде те, що має бути! Хай наше любе зернятко-доцюнятко не зазнає від нас лиха, а живе своїм життям і своїми почуттями, бо інших радощів їй, може, не судилося зазнати.

– Дмитре! Мені страшно! Що ти мовиш?

– Я вже подумую про те, щоб відіслати тебе з Янкою, невістками та онуками з Києва. Десь у тихе далеке місце, куди б не дісталися татари. Але – куди? У Новгород, Полоцьк чи Галич?

Анастасія з жахом дивилася на чоловіка.

– Ми нікуди не поїдемо з Києва! І Янки не пущу, і внуків! Якщо помирати, то разом! Ні, ні, не поїдемо ми нікуди! І – що Бог дасть! Хоч і смерть!.. Ні, ні – з Києва ні кроку! Де ще є вищі і міцніші вали та більше людей? Якщо Київ не вистоїть, то яке ж місто вистоїть?

Дмитро поцілував її в голову.

– Будемо сподіватися на це, люба. От тільки наш новий князь – не та людина, що потрібна зараз Києву. Я знаю його – не зуміє він захистити нас. Як тільки запахне смаленим – накиває він п’ятами з Києва і залишить нас напризволяще, як і князь Михайло Всеволодович.

– Що ж нам робити?

– Пишу в Галич князеві Данилу Романовичу – хай візьме Київський стіл. Він єдиний, хто має силу військову і військове уміння. Більше нікого не бачу… Ти йди – спи, а я трохи ще посиджу, бо час не жде – треба поспішати.

Анастасія прихилила голову до Дмитрових грудей – тихо заплакала, а потім, поцілувавши боярина в голову, мовчки вийшла з покою.

…Другого дня, вранці, коли сім’я поснідала, Дмитро вийняв з-за пазухи невеличкий аркушик пергамену і поклав перед собою.