Бояри нашорошили вуха.

– Кажи!

– Як це завжди бувало у нас, після похорону князя князь-наступник, спадкоємець обов’язково перетрушує поруб. Хто там сидить? За віщо? За провину? Чи без провини?.. Та оскільки князя у нас немає і невідомо, коли буде, ми повинні зробити це самі!

– Правильно! Правильно! – загули бояри, раді хоч у цьому незначному ділі проявити одностайність. – Відчинити поруб і випустити безвинних! Та й тих, хто свою провину спокутував! Ходімо туди! Ходімо!

– Не поспішайте! Це можна зробити і завтра! – намагався перекричати бояр тисяцький Домажир.

Та його не захотіли слухати. Мало хто вірив, що новий князь настановить хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрібне слухатися його.

– Ні, ні! Ходімо зараз!

Натовп вивалив із гридниці і з галасом рушив до порубу.

– Де сторожа? Відкривайте ями! Випускайте в’язнів!

Збіглися сторожі – відчинили двері, ляди, поставили драбини.

– Гей, ви там – вилазьте!

З ям почали з’являтися в’язні. Не люди – привиди. В кожухах, свитках. Худющі, зарослі, жовті, брудні, з почервонілими очима, що жмурилися від яскравого світла. З надривним бухиканням та стогоном.

Коли виліз Добриня, Дмитро ледве впізнав його.

– Ти?.. Тут?.. А ми скільки шукали тебе! – І суворо глянув на Домажира. – Як же це розуміти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут немає! Га?

Той витріщився на молодого в’язня, що рукою закривав очі від сонця.

– Але, їй-богу, боярине, я нічого не знав про нього!

– Хто ж його сюди запроторив?

– Не знаю…

Дмитро поклав руку на плече Добрині.

– Хто тебе посадив у поруб?

– Доман… Він був старшим міської сторожі.

– Доман? – вигукнув Домажир. – Він справді був старшим, але мені про тебе нічого не сказав! Я спитаю в нього! Я дізнаюся! Обов’язково!

Тисяцькому було соромно перед Дмитром, і він щиро обурювався, хоча, коли б хотів, давно б міг заглянути в ями і пересвідчитися – сидить тут Добриня чи ні.

– Доман… Це той, що намовляв нас добровільно піддатися татарам!

– Так, – відповів Добриня.

– Отже, він тебе зустрів, упізнав і кинув у яму, щоб розквитатися за сутичку на майдані?

– Так.

– Мерзенний негідник! Мені пам’ятається, князь Михайло його самого був посадив у поруб… Як же він опинився серед сторожі князя Володимира Рюриковича?

– А князь Володимир, коли сів у Києві після князя Михайла Всеволодовича, випустив його, як оце ми зараз випускаємо, і, знаючи його з давніх часів, взяв до себе на службу, – відповів Домажир.

– Ось як! Варто було б з цим Доманом побесідувати та дізнатися, що він за птиця! – з погрозою в голосі сказав боярин Дмитро. – Ну, це ми можемо зробити й пізніше. А зараз, Добрине, поїдемо до мене! Хай бояри самі тут розбираються…

Прибувши додому, Дмитро передусім повів Добриню в челядницьку, велику присадкувату будівлю, де знаходилися боярські служби та жила челядь. З кухні дихнуло гострим запахом хліба, що загнічувався в печі, та різної їжі, що готувалася для боярського столу. У Добрині затремтіли ніздрі і зашуміло в голові від тих запахів. І йому коштувало чималих зусиль, щоб стримати себе і не попросити чого-небудь по-поїсти.

Дмитро не посадив його відразу до столу, а розсудив інакше.

– Горпино, – звернувся він до немолодої вже жінки-кухарки. – Ти бачиш цього парубка Добриню?

– Бачу. На ньому лиця немає. Та й нужа, видно, заїла. Звідки він?

– Щойно з порубу.

– З порубу! Ой лишенько! Нещасний! Скільки намучився, настраждався!

– Не мало! Вода гаряча є?

– Чому б не було!

– Тоді скажи Никодиму, щоб наносив у лазню. Хай постриже та покупає цього хлопця… А ти знайди для нього що-небудь з одягу. Та не недоносків, а ліпшого! І щоб був по ньому! Степанів, здається, якраз підійде… А як покупається та одягнеться – нагодуй добре! Зрозуміла?

– Чому б не зрозуміти? Хутко все зробимо!

Дмитро схвально хитнув головою і глянув на Добриню.

– Зайдеш потім до мене!

– Дякую, боярине.

Вийшовши після обіду на просторий боярський двір, Добриня побачив біля хоромів, в оточенні матері та батьків, Янку. Вона стояла спиною до нього і не помічала його. Всі були чимось схвильовані і впівголоса жваво розмовляли.

Ніхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши з дверей і спускаючись на сходах вниз, не загукав:

– Швидше, хлопче, швидше! Діло спішне! Ходи сюди!

Добриня прискорив крок, відчуваючи, як сильніше забилося серце.

Та й як воно могло не забитися, коли Янка, швидко повернувшись до нього, раптом з несподіванки скрикнула і почала бліднути. Тіло її напружилося, по-дитячому ніжна шийка витягнулася, а тонкі руки в білих бебряних59 рукавах стрепенулися, мов лебедині крила. Здавалося, вона от-от кинеться йому навстріч.

Це помітили всі. Бояриня Анастасія почала червоніти від гніву, очі її округлилися, стали злими. Микола і Степан переглянулися: для них це була новина. Вони не вірили своїм очам. Янка, їхня сестриця-коза, закохалася? І в кого – в смерда? Вони лупали очима, але мовчали.

Дмитро заховав усмішку у вусах.

– Що? Не чекали гостя? Я й сам, признатися, не чекав. Та трапилося сьогодні чудо: упізнав його серед князівських в’язнів, яких ми випустили з порубу. А вам не сказав, щоб потішити несподіванкою.

– Міг би й сказати, – буркнула невдоволено бояриня і поглядом показала на Янку, що все ще не могла отямитися від потрясіння. – Міг би й сказати!

Добриня зупинився, мовби хтось штовхнув його в груди. Він не сподівався такої зустрічі. Він гадав, що ніхто не здогадується про ті взаємини, що склалися між молоденькою бояришнею і ним, про їхні почуття, ще не висказані і неясні для них самих. А виходить, бояриня все помітила, все знає. Невже Янка їй сама розповіла? Чи нині мимовільно викрила себе, побачивши його?

Під серцем у нього похололо. Він розумів, яка прірва лежить між ним і Янкою, смердом і донькою боярина. Тут не тільки можна знову потрапити в яму, а й голови позбутися!

Як же йому повестися? Що сказати?

Всі дивилися на нього, і він не міг далі мовчати. Тому, схиливши у поклоні голову, хрипко промовив:

– День добрий вам! Я радий всіх вас бачити при здоров’ї!

І, випроставшись, проникливо глянув спочатку на Янку, а потім на бояриню. Стояв перед ними схудлий, змарнілий і не відав, що від того виглядів і стрункішим, і молодшим, ніби мав не двадцять п’ять літ, а дев’ятнадцять чи двадцять. Йому до лиця був Степанів одяг, у який нарядила його кухарка, і в ньому він нічим не відрізнявся від боярських синів. Навпаки, – вигравав у порівнянні з ними, бо був тонший у стані і ширший у плечах, а обличчя мав виразне, різко окреслене, мужнє, на якому особливо чітко виділялися під чорними розкриленими бровами розумні, людяно-добрі, проникливі очі. Їх погляду не витримала навіть бояриня Анастасія і з досадою опустила голову.

Він хотів також подякувати бояринові за доброту, яку той проявив до нього, забравши з порубу на княжому дворі і надавши змогу прибрати пристойної людської подоби. Але тут на Софії ударив гучний урочистий благовіст, і Дмитро рушив до воріт.

– Ходімо вже! Ходімо! Бо й так запізнилися – не протовпимося наперед!

Всі заспішили за ним.

– Щось трапилося? – звернувся Добриня до Миколи, що опинився поряд.

– Щойно нас повідомили, що в місто в’їхав з дружиною новий князь – Ростислав Мстиславич Смоленський. Для всіх це така несподіванка! Адже його ніхто не кликав і не ждав!

– Мабуть, таки хтось повідомив, що старий князь помер? От і приїхав!

– Не без того.

На майдані, перед собором, вже копошився багатотисячний людський мурашник. Тут можна було побачити і чоловіків, і жінок, і старих, і малих, бояр в оксамитових каптанах і старців у лахах, з торбинами через плечі, ремісників у шкіряних фартухах і ченців у довгих чорних рясах, товстих червонощоких купчих у рясних спідницях і нестрижених смердів у плоскінних штанях та личаках.