Всі мовчали. Давній звичай не велів вставати із-за столу раніше господаря. Та й відчувалося, що він хоче сказати щось важливе.

Боярин розгладив рукою пергамен, глянув на синів.

– Тут ось лист до князя Данила. Я пишу: «Наш благодійнику, княже Даниле Романовичу! Аще одержиш це послання, то знай: князь Великий київський Володимир Рюрикович помер, а його стіл посів князь смоленський Ростислав Мстиславич, онук Давидів, четвероюрідний брат твій. Але ти, княже, старший за нього в роді княжому – і стіл київський по праву належить тобі. Прийди і сядь на ньому! І захисти нас від богопротивних мунгалів, нарекомих татарами, від царя їхнього Батия! А писав це в літо 6749 Дмитро, боярин київський». Ось так… Цього листа треба відвезти в Галич – і якомога швидше! – Він знову глянув на синів, що сиділи по другий бік столу. – Доведеться їхати комусь одному з вас, бо лист дуже важливий. Якщо його перехоплять люди князя Ростислава, то не зносити мені голови. Та й гінцеві теж. Отож вибирайте з-поміж себе – хто поїде? Ти, Степане? Чи ти, Миколо?

Сини, переглянувшись, мовчали. Видно, нікому з них їхати в таку несподівану і небезпечну дорогу не хотілося. Бояриня Анастасія, збліднувши, скрикнула:

– Дмитрику, а може, якось обійдеться без листа? Може, хай уже залишається в Києві князь Ростислав?

Дмитро сумно усміхнувся.

– Ні, мати, не обійдеться! Листа треба допровадити в Галич і передати у власні руки князеві Данилу! Отже, їхати хтось мусить!

– Тоді дозволь мені, боярине, – тихо промовив Добриня, який упродовж усього сніданку жодним словом не встрявав у розмову і навіть намагався не зустрітися поглядом ні з Ян-кою, ні з бояринею Анастасією.

– Тобі? – здивувався Дмитро. – Та чи ти розумієш, що береш на себе?

– А чому ж не розумію? – Добриня сумно усміхнувся. – Шлях далекий, небезпечний і важкий. Але не сумнівайся в мені, боярине, я звик до всього. Доберуся і до Галича! Дозволь!

Анастасія стрепенулася, очі її блиснули радістю.

– А чому б і ні, Дмитре? Хлопець звик до незгод! Хай їде! Йому навіть безпечніше, бо його ніхто не знає, а Миколу та Степана знає увесь Київ…

– Воно-то так, – вагався Дмитро. – Але…

Тут втрутилася Янка.

– Тату, дозволь Добрині поїхати – він добереться до Галича і щасливо повернеться назад. Чує моє серце!

Дмитро переглянувся з бояринею і засміявся.

– Ну, якщо чує твоє серце, тоді я згоден. Хай їде Добриня! Зараз я накажу приготувати все потрібне для дороги – і в путь!

– Дякую, боярине, – підвівся Добриня. – Я радий, що можу прислужитися тобі. А ще радий тому, що сьогодні надвечір доберуся додому, в Калиновий Кут. Там, мабуть, мене вже і не ждуть…

Минув місяць. Одного літнього дня, в післяобідню пору, по битому шляху з Білгорода до Києва поспішала кінна дружина галичан.

Довкола шляху стояв ліс. Пахло суницями.

Попереду їхало двоє – князь Данило та Добриня. Хоча їх ніхто не міг підслухати, розмова велася впівголоса, бо була серйозна і важила багато.

– Вже скоро Київ. Як же безперешкодно в’їхати в нього? – спитав князь. – Якщо дозорці Ростислава здалеку помітять нас, то зачинять ворота. А тоді що? Брати місто приступом?

Добриня заперечив:

– Приступом не візьмемо, князю. У Ростислава Мстиславича дружина невелика, зате міські вали могутні. Як їх узяти? Менгу мав значно більше війська, ніж у тебе, та й то відступив… Ні, треба придумати щось інше!

– Що ж?

– Не знаю… Мабуть, мені варто поїхати попереду до боярина Дмитра, а він уже щось придумає.

– Згоден з тобою. А як же ми?

– Поки дорога йде лісом, дружину з Києва ніхто не побачить, а на підході до міста, біля Кудрявця, заховайтеся в заростях і ждіть мого знаку – я двічі ударю в дзвін. Тоді чимдуж мчіть до воріт…

Князь задоволено оглянув ставну постать свого співрозмовника, похвалив:

– А ти молодець! Розумно намислив! Зробимо так, як ти кажеш, – їдь до боярина Дмитра! Я ждатиму твого знаку.

Добриня приклав руку до грудей, мовчки вклонився і вдарив ногами коня.

Широка дорога незабаром розгалузилася на дві – одна повела вгору, до Білгородських воріт, а друга повернула праворуч – низом, понад Либіддю, до Золотих. Добриня поїхав прямо, піднявся на гору, поминув ремісницький посад, густо забудований і чималими будинками, і халупами, і різними майстернями, і опинився на майдані перед Білгородськими ворітьми. Тут було людно. Одні входили в місто, інші виходили. Немолодий рудобородий страж преспокійно дрімав собі, сидячи проти сонця на лаві під стіною. З вежі звисала йому до колін вірьовка: смикни – і вдарить на сполох дзвін. При боці – меч, а щит і спис лежали просто на землі.

Добриня скочив з коня – наблизився. Чому така безпечність? Чому лише один страж біля воріт? Інші сплять у сторожці чи гайнули кудись?

Він зазирнув у сторожку – ніде нікого. Дивно!

Глянув на Іудейські ворота, до яких вела пряма широка вулиця, – відчинені. І теж жодного стража не видно.

Вийшов знову на майдан – вартовий, як і раніш, посопував носом, вряди-годи, не розплющуючи очей, відмахувався від мух, що роїлися біля заслиненого рота. Ледь помітний подих вітерцю доніс від нього сильний запах пива.

Так от воно що! Мабуть, варта набуха́лася і розійшлася хто куди, а цей залишився на чатах…

Добриня замислився. Що робити? Їхати до боярина Дмитра чи самому впоратися з цим сплюхою? Їхати до боярина – згайнувати дорогий час. І хтозна, що буде потім. А тут така слушна нагода!

Він сів поряд зі стражем, обняв його попід руки – легенько струснув. Той буркнув спросоння:

– Це ти, Саво? – Але очей не розплющив.

– Я, – глухо відповів Добриня. – Може, подрімаєш у сторожці? А я тим часом посиджу замість тебе.

– Умгу, посидь…

– То тримайся за мене! Вставай! От-так! Ходімо!

Страж ледве плутав ногами. Добриня перекинув його руку собі через плечі і так дотягнув до дерев’яної сторожки, що приліпилася біля внутрішнього боку міського валу. Там поклав на низький піл для спання, засланий якоюсь кожушиною, зачинив двері і взяв їх зовні на засув.

Ну, от – півділа зроблено. Тепер треба подати сигнал князеві і дочекатися, поки він з дружиною вступить у Київ. Тільки б якась випадковість не стала на перешкоді!

Добриня повернувся на майдан, сів на лаву і, ніби ненароком, двічі сіпнув за вірьовку. Протяжно, басовито загув дзвін.

Люди оглянулися на всі боки, підвели голови вгору, але всюди було спокійно. Страж дрімав собі, повісивши голову, вірьовка лежала на його плечі. Отже, сп’яну, мабуть, – так можна було подумати. І кожен поспішив по своєму ділу.

Та незабаром загула земля – із долини на гору, де кінчалося передмістя, виринув загін вершників. Він мчав щодуху – і перехожі сипонули врозтіч з-поперед кінських копит. А гул наростає, наближається – вже видно, як має червоне корзно князя Данила. Вже чути, як хропуть, як важко дишуть зморені коні.

Тоді Добриня схопився з лави і скочив у сідло. Приєднався до галичан.

– Шлях вільний, князю! Вперед!

Вони без перешкод промчали Білгородські, Іудейські, Софійські ворота і ввірвалися на Бабин торжок – оточили великокнязівський двір. Приголомшені несподіваним нападом, дружинники смоленського князя не вчинили ніякого опору – здалися відразу.

– Де ж князь Ростислав? Знайдіть його! Приведіть сюди! – гукнув Данило.

Гридні метнулися в терем – невдовзі вивели на майдан переляканого князя Ростислава, і він покірно схилив голову перед переможцем.

– Пробач, брате Даниле, зайняв я Київ не по старшинству. Тепер прийшов з повинною – здаюся на твою милість.

Закам’яніле Данилове обличчя трохи розпогодилося, але голос прозвучав суворо:

– Ну, що ж – повинну голову і меч не січе… Відведіть князя в терем до пори до часу!

Не гаючись ні хвилини, Добриня притьмом помчав до боярина Дмитра. На стукіт в оглядове віконце виглянув дворецький Никодим.

– Добриня! – вигукнув зраділо і відчинив ворота. – Де ти стільки пропадав? Боярин уже питав – чи не заявлявся? Для чогось ти йому дуже потрібен. Казав: прибуде – відразу до мене! Та й моя стара зрадіє: полюбили ми тебе, мов сина!