Данило з досадою стукнув кулаком по столу.

– Якесь прокляття тяжіє над родом Рюриковичів! Брати, а живемо, як люті вороги! – І підвів очі на гінця. – Де ж зараз княгиня Олена?

– В Кам’янці на Случі. Князь Ярослав силою захопив також це місто.

– Ще тільки цього не вистачало! Та чи він сповна розуму? Половина Руської землі лежить у розрусі, на порозі нашої хати стоїть Батий зі своїми кривавими ордами, а він нову ко́тору56 розпочинає!

Князь охопив голову руками і так сидів довго, похитуючись з боку на бік. Потім, важко зітхнувши, поглянув на гінця, на його стомлене лице та забрьоханий весняною грязюкою одяг.

– Ти ось що, парубче: пообідай та лягай відпочивати. А я напишу листа князю Ярославу – поїдеш з моїми гінцями!

– Гаразд, княже, – вклонився молодик і вийшов з покою.

Князь Данило підійшов до високої конторки, що стояла біля вікна, розправив невеликий аркуш пергаменту, вмокнув біле гусяче перо в каламар і вивів перші слова послання: «Брате Ярославе, відпусти сестру до мене, бо Михайло обом нам зло замишляє…»

Данило не лукавив: близькі родичі, вони з Михайлом не раз сходилися в бою, як вороги, а потім мирилися і вже спільно воювали проти інших князів. Тепер же, коли б він не визволив княгиню Олену з її домочадцями і челяддю, Михайло поклав би зло не тільки на Ярослава, а й на нього. Та й взагалі – як можна не заступитися за сестру?

Написавши коротке послання, присипав його сухим піском, щоб швидше висохло, і погукав двірського. Потрібно було підібрати і спорядити в дорогу толкових гінців.

Добриня давно загубив лік дням і тижням, бо в ямі стояла безперервна ніч – холодна, волога, тривожно-жорстока. Лише раз на добу чиясь рука відтикала вгорі вузьке віконце і подавала вниз окраєць черствого хліба та глечик води. Тоді в яму заглядав блідий промінчик ранкового – найчастіше сірого, туманного – світла, і по ньому він спочатку лічив дні неволі, та згодом, збившись з ліку, перестав. Що з того, що він знатиме, скільки часу провів тут? Адже ніхто не сказав, скільки має провести. Рік? Два? Чи до самого скону?

Найбільше дошкуляли і гнітили його темрява і холод. До віконця, щоб відіткнути його і впустити трохи світла, він не міг дотягнутися. А хоч би й міг, то утримався б від такого необережного вчинку, бо інакше б зовсім тут замерз. Холод, або, швидше, якась могильна сирість, затхлість ще в першу ніч, як він сюди потрапив, забралися під його одяг, пронизали все тіло і не полишали ось уже який час.

Та найстрашнішим був розпач, що народився і виріс із безнадії. Він з’явився не відразу. Спочатку думалося, що ось-ось його витягнуть звідси. Хай на краще чи на гірше, а витягнуть, випустять, і він побачить білій світ. Але минав час – і ніхто не приходив, не випускав. Про нього, здається, просто забули. Та, власне, і знає про нього лише один чоловік – Доман. То, може, він нікому нічого про нього не сказав і полишив його тут на довічно, аж до загибелі? Може, Іванка злочинці пристукнули у пустинному завулку, щоб не було свідка, а його навмисне кинули сюди, щоб, перш ніж загинути, вдосталь намучився?

З таких думок виникла безнадія, а з неї вродився відчай, разпач.

Одного разу, коли у віконечку блиснуло світло і безмовний наглядач опустив йому на мотузці черствий окраєць хліба і глечик води, а він, переливши воду у свій посуд, сіпнув за мотузку, що, мовляв, готово, раптом здалеку долинув приглушений дівочий голос:

– Добрине! Добрине! Де ти? Добрине-е!

Від несподіванки він завмер. Хто це? Невже Янка? Ніби її голос! Він кинувся до віконця, схопився руками за холодний, осклизлий зруб і щосили загукав:

– Янко! Янко! Я тута-а!

Але було пізно. Поки він стояв, остовпілий, і думав, хто б це міг бути, поки надумав крикнути, наглядач заткнув віконце, і його розпачливий зойк завмер у темній ямі. Стало тихо і темно.

Тепер хоч кричи, хоч головою бийся в стіну – ніхто не почує.

Добриня поставив глечика в куток, зверху поклав хліб і сам опустився у знемозі на брудну холодну підлогу.

Що це було? Чий голос він чув? Невже Янчин? Чи йому примарилося?

Отже, його не забули? Його розшукують? Хто? Боярин Дмитро? Янка? Брат Іванко?.. Отже, є надія, що наступить день, коли його муки скінчаться? Брязне засув на ляді, що відгороджує його від білого світу, і він стане вільним?

Невже це може бути?..

А якщо це все мана? Якщо голос Янки лише вчувся йому, приснився наяву?

Він торкнув себе за палаючого лоба, провів долонею по худому, зарослому м’якою бородою обличчю і, згорбившись, мимоволі застогнав. Світла надія, що блиснула в його душі, як зоря, раптом потьмяніла, погасла, і в серце безшумно, як вуж, знову почав заповзати відчай.

Тисяцький Домажир із сином Івором заявилися в неділю – якраз перед обідом, коли вся сім’я ще не зібралася, а за широким і довгим столом сиділи вже боярин Дмитро з бояринею та метушилися чашники, розставляючи посуд.

Боярин Дмитро не мав на Домажира серця і не відчував образи за те, що той, з наказу князя, перейняв у нього владу в Києві. Все в цьому світі таке нестале, непостійне, мінливе, що ображатися на будь-кого за подібну зміну просто було б і нерозумно, і смішно. Вчора – я, сьогодні – ти, а завтра, дивися, хтось третій. Бо нічого немає вічного під зорями – все пливе, все минає… Однак, як людину, Домажира Дмитро недолюблював: було в ньому щось нещире, слизьке. На устах – усміх, а в душі – щось хитреньке, непевне. Зразу й не розбереш – що за людина?

Однак привітав його приязно.

– Дорогий боярине, прошу до столу!

Домажир перехрестився на образи, розгладив цупкою п’ятірнею рудого чуба і кошлату бороду.

– Хліб-сіль господині і господарю. Щастя домові сьому! – Він сів на лаву і показав Іворові, веснянкуватому парубкові, на місце поряд з собою. – Та не обідати ми завітали до тебе, боярине, а хочемо погомоніти, як я колись обіцяв, про твою доньку Янку, що, кажуть, ще привабніше розцвіла і стала окрасою Києва. Чи не могли б ми з тобою та бояринею Анастасією породичатися? Гляньте на мого парубка – чим не красень? Вже має вісімнадцять літ, після мене успадкує дім, сукновальні і млини, землі і ліси. І здоров’ям Бог не обділив, і розумом. А що трохи веснянкуватий, то з лиця води не пити…

Івор почервонів, і веснянки на носі проступили ще яскравіше. Він це знав, але нічого з собою подіяти не міг – червонів ще дужче.

– Тату! – прошепотів зніяковіло.

Та Домажир тільки махнув на нього рукою і вів далі:

– Пора вже йому обзаводитися сім’єю… От я і подумав, Дмитре, чи не гаразд нам буде поженити наших діток та й самим об’єднатися і тримати владу в Києві? Га? Вчора ти був тисяцьким, сьогодні – я, а завтра, дивись, ти знову вивернешся – і мені буде підтримка. Бо, скажу я вам, князь Володимир Рюрикович уже на ладан дише. На видужання – ніякої надії. От-от Бог прийме його душу…

– Невже такий плохий?

– Гірше бути не може… Уже й соборували… Тане, мов свічка…

– Не щастить Києву на князів, – похитав головою Дмитро. – Та ще в такий час!

– Час справді важкий і непевний, – погодився тисяцький.

– А ти заходився сина женити! – ухопився за його слова Дмитро. – Чи ж на добро се?

– Хтозна – на добро се чи на лихо. Та коли так міркувати, то й жити не захочеться, – заперечив Домажир. – Справді, нападе на нас Батий чи, може, раніше дідько його схопить – ще баба надвоє ворожила, а ми живі і про живе повинні дбати.

– Може, й так, – погодився Дмитро і звернувся до боярині:

– Тоді клич, Анастасіє, Янку та всіх наших домочадців до столу. Пообідаємо та гуртом і подумаємо. А передусім – запитаємо дочку: хоче вона заміж чи ні? Бо ж молода ще! І силувати її я не хочу… Ми з Анастасією бралися по любові, то й дочці того бажаємо…

– По любові! – хмикнув Домажир. – Яка химера! Піп обвінчає – от і полюбляться!

Бояриня вийшла і хутко повернулася з Янкою. Невдовзі за ними до горниці зайшли Микола та Степан з сім’ями. Враз стало людно і гамірно. Та як тільки Дмитро кашлянув і підвів очі, всі вмить затихли. Навіть діти.