До королівського замку в Естергомі вони під’їхали опівдні в супроводі боярина Федора та конюшого. Їх ніхто не ждав. Ворота були зачинені.

– От бачиш – тебе зустрічають так само, як і мене, – сказав Ростислав зі злістю. – Плюнув би я на все та повернув голоблі назад!

– Не гарячкуй, все зараз з’ясується, – заспокоював його князь, але було видно, як він помітно зблід, бо не чекав такого безчестя. – Може, ми рано прибули?

Конюший кілька разів стукнув залізним кільцем у ворота. Ні звуку. Ніби за́мок вимер.

– Що ж сталося? Невже ми переплутали щось? – дивувався боярин Федір. – Так ні ж – королівський посол ясно сказав: бути до обіду. Тут щось не те!

Нарешті, коли терпець їм увірвався і вони вже лагодилися сідати на коней, щоб їхати назад, ворота розчинилися, і в них показався в супроводі кількох охоронців сам Бела Четвертий. Це був сухорлявий чоловік з сіро-матовим, половецького типу обличчям, чорним волоссям, що спадало йому на плечі, і карими, теж половецькими, очима. Він приязно усміхнувся і розкинув руки для обіймів.

– Пробач, брате, що запізнився. Важливі діла затримали мене, – сказав, обнімаючи князя. – Їх завжди у правителів – хоч відбавляй! Сам знаєш… А тим часом – прошу до за́мку!

В невеликій кімнаті з високою склепінчастою стелею і двома високими вузькими вікнами уже був накритий стіл – для трьох осіб – для короля, князя і княжича. Товмач, молодий чорнявий русин з Підкарпатської Русі, сидів збоку і пильно пантрував за кожним порухом короля.

Меткий мовчазний чашник наповнив келихи вином і нечутно вийшов з кімнати.

– За твій приїзд, брате, – підняв свого келиха король. – За твоє здоров’я, за здоров’я твого сина Ростислава і всієї родини!

Князь чекав, що король скаже «мого мойбутнього зятя», та він обмежився сухими словами «твого сина Ростислава». Це неприємно вразило Михайла Всеволодовича. Коли випили й трохи закусили, він відразу ж пішов навпростець:

– Брате, я приїхав сюди здалеку, з самого Києва, щоб просити у тебе для сина Ростислава руки твоєї доньки Анки та військової допомоги проти Батия. Не приховаю, що далеко по світу рознеслася слава про незрівнянну красу королівни, її розум та дівочу цнотливість, а про твою військову силу начуваний кожен на Русі.

– Дякую, брате, за добрі слова, – відповів Бела. – Шкода, що королева і моя донька Анна зараз відсутні і не можуть їх чути, а то б вони дуже втішилися ними. Однак я їм передам їх, щоб вони знали, як високо шанують у світі угорську королівну. Їм буде приємно це знати.

– Гаразд, брате. Тепер ми хотіли б почути твою відповідь. – Відчуваючи внутрішнім чуттям нещирість короля, князь Михайло вирішив не церемонитися і піти напролом. – Що ти нам скажеш? Чи буде твоя згода на шлюб княжича Ростислава з королівною Анною?

Бела випростався, примружився, ніби збирався з думками, а потім тихо сказав:

– Княже, ти знаєш, що я прийняв у мою землю хана Котяна з ордою, мого дядька по матері?

– Знаю.

– Але ти не знаєш, якого лиха накликав я цим самим на себе і на свій народ. Батий вимагає, щоб я вигнав половців геть…

– При чому тут хан Котян, брате? Я питаю про королівну Анну!

– Е-е, зв’язок тут прямий… Ось і ти приїхав не так по мою дочку, як шукати союзу проти Батия… Я це знаю… Та щоб ти зрозумів, послухай, що пише клятий язичник. – Король щось шепнув товмачеві – той подав червону теку, що лежала на високій конторці біля вікна. Король вийняв з неї два пергаментні аркуші і один з них, розправивши, притиснув лівою рукою. – Ось той лист, написаний язичницькими літерами татарською мовою. Брат Ордену проповідників Юліан ходив у Велику Угорщину55 і, повертаючись назад через землю Суздальську, одержав його від князя суздальського, а той відібрав його від ханських послів, що їхали до мене. Отож послухай, що пише Батий: «Я, хан, посол Царя Небесного, якому він дав владу над землею підносити тих, хто підкоряється мені, і придушувати тих, хто противиться мені, дивуюся тобі, королю угорський. Хоча я втридцяте посилаю до тебе послів, ти чомусь ні одного з них не повернув до мене назад, та й своїх послів ані листів не шлеш. Знаю, що ти король багатий і могутній, і що много у тебе воїнів, і один ти правиш великим королівством. Тому-то тобі важко по добрій волі мені підкоритися. А це було б краще і корисніше для тебе, коли б ти підкорився мені добровільно. Дізнався я зверх того, що рабів моїх, куманів, ти тримаєш під своїм захистом. Я наказую тобі надалі не тримати їх у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше тікати, ніж тобі, оскільки вони, кочуючи в шатрах, можливо, і в змозі тікати. Ти ж, живучи в будинках, маєш замки і міста: як же тобі уникнути руки моєї?»

Король замовк і підвів очі на Михайла Всеволодовича.

– Ну й що? – спитав князь. – Так він погрожує всім.

– Я не хочу ще одної погрози із-за шлюбу моєї доньки з київським княжичем. Зрозумій мене, брате, так, як я тебе розумію. Ти хочеш військового союзу зі мною, щоб спільно стати проти Батия, бо він уже підійшов під твої стіни. А я не хочу, щоб він взагалі потикався в Угорщину. Досить мені й того, що Котян зі своїми половцями навів його на мій слід. А тепер ще й ти хочеш підбурити Батия до нападу на мою землю!

Михайло Всеволодович розвів руками.

– Ну, от – усі ми так: моя хата скраю! Брате, ти робиш велику помилку! Чи так, чи інак, а Батий коли-небудь добереться і до тебе. Згадаєш мої слова! Згадаєш, та буде пізно! Якщо ми – ти, я, князь Данило, польські князі – не об’єднаємося та не зупинимо Батия, тоді вже ніхто його не зупинить!

– Може, він далі і не піде, якщо його не дражнити?

– Мала на це надія! – вигукнув роздратовано князь Михайло. – Він хоче підкорити весь світ! Такий, кажуть, заповіт своїм синам та онукам дав, умираючи, Чінгісхан.

Бела опустив голову, довго думав. Потім, зітхнувши, відповів:

– Коли б же, брате, я сам правив Угорщиною! Так де там! Наплодилося стільки своїх королев’ят-можновладців, бояр-банів, що не знаю, як їх і приборкати. Не я їм, а вони мені кажуть, що робити і що чинити! Мало не зіпхнули мене з трону, коли дізналися, що я дав притулок хану Котяну… Ось так, княже! Ні, не можу я піти на союз з тобою – ні на шлюбний, ні на воєнний, бо страшно мені не тільки Батия, а й ворога домашнього!

– Це твоє останнє слово?

– Так, це моє останнє слово!

Київські князі переглянулися і рвучко підвелися – вийшли з-за столу. Михайло Всеволодович, зблідлий, враз постарілий, скрушно похитав сивою головою. Він мало не плакав: в одну мить розбилися, розлетілися всі його надії. З ким же рятувати Київ? З одним Данилом Галицьким? Але з ним вони вже виступали проти татар на Калці – і що з того сталося?

– Ех, королю, королю! – зітхнув важко. – Нерозумно чиниш! І нас залишаєш на поталу, і себе підставляєш під удар! Та що вдієш? Залишайся здоровий, а ми рушимо до князів польських… Може, у них знайдемо те, що шукаємо.

По від’їзді князя Михайла з Галича минув тиждень. Потім минув другий. Данило Романович не знаходив собі місця. Де ж поділася сестра, княгиня київська? Вже давно пора їй бути тут! Навіть не поспішаючи, можна було дістатися сюди за сім днів. Хай за десять. Але ж минуло п’ятнадцять! Де ж вона?

Тепер кожен новий день він починав з одного і того ж запитання:

– Чи прибула княгиня Олена?

– Немає, княже, – винувато відповідав двірський Вавило.

– Щось трапилося! Щось трапилося з нею в дорозі! – зітхав Данило.

Але що? І як про те дізнатися?

Він посилав гінців різними шляхами, по яких могла їхати сестра, однак ті поверталися ні з чим. Не їхала. Ніхто не бачив.

Нарешті одного дня в Галич прискакав гонець із Кам’янця-Болохівського, що на Случі, подав князеві цидулку, написану поспіхом.

«Брате, – писала княгиня, – порятуй! Поспішаючи в Угри, князь Михайло залишив мене у Звиждені, і я поволі їхала до тебе. А в Болохівській землі, в Колодяжені, напав князь Ярослав Інгварович і захопив разом з домочадцями, дружиною невеликою та челяддю. Згадав стару свару з князем Михайлом і тримає у себе як полонеників…»