– Не плач, доню, підемо разом… Іди – вдягайся! – І повернувся до боярині: – Все буде гаразд. Може, це й на краще, що Янка піде зі мною. Справді, вона розумно пояснює, чому вступається за Добриню. Мені навіть було б важче зробити це… А Іванка погодуйте – і хай відпочиває скільки захоче – адже не спав цілу ніч… І дорога йому ще далека…

Князь Володимир Рюрикович раптово занедужав. Боліла голова, ломило поперек, холодило ноги. Він лежав на тисовому ліжку, вкритий периною. Від обкладеної світло-зеленими кахлями груби йшов теплий дух. Він пив гаряче молоко з медом, але йому все ж було холодно. Однак він уважно слухав, що говорив тисяцький Домажир, що сидів у дерев’яному кріслі під протилежною стіною.

А той розповідав про важливі речі.

– Вірні люди, княже, доносять, що з Рязані, Володимира, Суздаля, з Москви багато втікачів, рятуючись від татарського насилля, поселяються на Волині та в Галичині. Князь Данило охоче приймає їх, дає землю, луги, ліси, щоб залишалися у нього назавжди…

– Ще б пак! Данило знає, що робить! – промовив, закашлявшись, Володимир Рюрикович. – Більше людей – більша сила держави! А Київ, бач, ті втікачі з Низовських земель53 обминають, хоча простору у нас більше, ніж у Галичині…

– Налякані люди – бояться, що Батий от-от нападе на Київ… До нас хлинули цілі натовпи половців – просять захисту…

– Хай селяться по Росі між чорними клобуками. Вони ж родичі – з одного кореня пішли. Якщо Батий і вдарить на Київ, то, гадаю, спочатку мусить напасти на поршан54. Тож хай половці зміцнюють залоги міст на Пороссі!

– Слухаюсь, княже, так і зроблю…

– А що чути про хана Котяна? Він не загинув?

– Кажуть, забрав своє плем’я і подався до племінника, до короля Бели.

– Боже, залишається Київ сам на сам з Батиєм, – прошепотів князь, заплющуючи в знемозі очі. – Чи ж ви-стоїть? Та ще й немає згоди серед київського боярства: одні – за мене, другі – за Михайла, треті – за Данила, а четверті згодні закликати Ростислава Мстиславича Смоленського.

– Більшість, княже, за тебе, бо ти – наш князь давній, ще з Калки, де загинув великий князь Мстислав Романович…

– А як боярин Дмитро? Не має серця на мене за те, що я не його, а тебе, поставив тисяцьким? До нього багато хто прислухається…

– За різними клопотами не бачив його, княже… Але маю я одну думку – породичатися з Дмитром. У мене – син Івор, а в нього – дочка Янка…

– Це було б добре, – промовив князь, пригладжуючи на голові рідке сиве волосся. – Поговори з ним…

– Після посту зашлю сватів.

– Довго ждати… Домовитися можна й зараз – це ж не весілля!

– Гаразд, княже.

Тут прочинилися двері, і княжий покладник, просунувши голову, сказав:

– Княже, до тебе проситься боярин Дмитро з дочкою. Що йому відповісти?

Князь переглянувся з Домажиром.

– Проси сюди! – А коли покладник зник, здивовано розвів руками. – Треба ж таке: на ловця і звір біжить! Цікаво, з чим він прийшов?

– Може, мені вийти?

– Сиди! Зараз і про твоє діло поговоримо. Я буду за свата…

До покою зайшли Дмитро з Янкою. Побачивши князя в постелі, Дмитро збентежено вклонився, зніяковів.

– Коли б знав, княже, що ти такий хворий…

– Нічого, нічого, сідай!.. А це твоя донька?

– Анна… Янка…

– Гарна дівчина. Уже на виданні…

– Ще молода, княже.

– Ну, ми ще про Янку поговоримо. А зараз кажи – чого прийшов? Гадаю, Домажир нам не заважатиме?

– Ні, княже. Діло наше просте. Вчора ввечері твоя нічна сторожа схопила мого смерда Добриню, який віз мені з Калинового Кута крицю. Я прийшов просити за нього, щоб випустив.

– А чому з дочкою прийшов?

– Той смерд врятував її від смерті – затулив собою від татарської стріли. Ось чому вона тут. І ми разом просимо відпустити його.

– А може, він у чомусь провинився?

– Його брат, що їхав разом з ним, клянеться, що ні. Та й я того хлопця знаю. Не віриться, щоб він, їдучи до мене, учинив яке-небудь зло. Тут якесь непорозуміння.

Князь рушником витер змарніле обличчя, облизнув сухі губи.

– Мені про нього нічого не відомо. – І глянув на Дома-жира. – А тобі?

– І я нічого не знаю.

– Але ж, княже!.. – вигукнула Янка, підхоплюючись на ноги. – Як же так? Зникає людина – і нікому нічого не відомо! Треба шукати!

Її запальність розвеселила князя. Переборюючи ломоту в тілі і біль в голові, він усміхнувся і глянув на тисяцького.

– Що, Домажире, гарна дівчина? Я чув, у тебе є парубок. Чом би тобі не породичатися з боярином Дмитром? Я згоден бути посадженим батьком.

Домажир розплився в усмішці і крякнув від задоволення. Як ловко князь повернув розмову!

– Я давно, княже, думав про це і навіть натякав бояринові. Так що все тепер залежить від Дмитра. Як, боярине? Віддаси Янку за мого Івора?

Дмитро ніяк не сподівався такого повороту подій і тепер сидів зовсім збентежений і схвильований. Його й без того рум’яні щоки тепер просто паленіли малиновим жаром, а широкі груди високо здіймалися від прискореного дихання.

Однак він швидко взяв себе в руки.

– Княже, я йшов сюди, на Володимирів двір, щоб розв’язати одну загадку, а ти раптом загадав зовсім іншу. Та ще таку, яку не так просто розв’язати. Потрібна згода боярині Анастасії, а найперше – самої Янки…

– Якщо батьки дійдуть згоди, дівку не питають, – сказав князь.

Тут знову схопилася Янка, притупнула ніжкою.

– Як це – не питають? Та, може, я того Івора і в вічі не хочу бачити! А ви – заміж! Краще я на себе руки накладу, ніж піду за нелюба заміж! Так і знайте!

Домажир перестав усміхатися і розвів руками. Дмитро почав бліднути, почувши, на що наважилася дочка, бо знав її краще, ніж будь-хто інший, і не сумнівався, що її погрози зовсім не пусті слова. Він силоміць змусив її сісти побіля себе, обняв за плечі.

– Янко, заспокойся! Ти ж іще не стаєш під вінець! А говорити можна про все – навіть про твоє весілля. До того ж Івор, син боярина Домажира, гарний хлопець, і кожна дівчина в Києві мала б за честь вийти за нього заміж. Та ще коли великий князь сам бажає бути посадженим батьком…

– А я не бажаю! Чуєш? Не бажаю! А коли я не бажаю, то навіть сам великий князь не змусить мене ні за кого вийти заміж! – Вона знову схопилася і вибігла, грюкнувши дверима, з княжого покою.

Три немолоді чоловіки мовчки переглянулися. Домажир почервонів з досади та сорому, бо ніяк не сподівався, що якесь там дівчисько, хай навіть дочка самого боярина Дмитра, викине такого коника – піднесе його синові, та де там синові – по суті, йому, тисяцькому, гарбуза! Боярин Дмитро розвів руками, намагаючись згладити неприємне враження від вибрику Янки, а князь засміявся, зморщивши носа і витираючи сльози з очей.

– А хай йому грець, яка дівчина! Га? З перцем! Цікаво, чи вона відмовила б і моєму синові – княжичу? Ха-ха!

Він чхнув і почав витиратися рушником.

Дмитро підвівся.

– Пробач, княже, що так сталося. Головне – видужуй, а про сватання ми ще, сподіваюся, поговоримо. Дивись, і Янка до того часу передумає. Вона справді молода. Дитина ще!

– Гаразд, почекаємо, – кволо махнув рукою князь, бо ця розмова стомила його. – А про того смерда, якого ти розшукуєш, Домажир дізнається і сповістить тебе. Іди!

Боярин мовчки вклонився і вийшов.

На зустріч з королем Белою князь Михайло взяв з собою сина Ростислава, хоча княжич і опирався.

– Король не хоче родичатися з нами, батьку, – за ці кілька місяців, що я тут, ні разу не запросив до себе, ніби я не син великого князя київського, а простий купець. Тільки й того, що на Різдво та на Новий рік присилав вина та кошіль винограду. Це ж пряма образа! А королівну Анну я ще і в вічі не бачив. Може, вона сліпа або кульгава…

– Не верзи казна-чого! – розсердився князь. – Я повинен висватати її за тебе! Вона, кажуть, красуня, а твій шлюб з нею зміцнить нас військовою підтримкою угорського короля! Самі проти Батия ми не вистоїмо!