Хан запросив до обіду.

– Що, княже, маємо, тим і вітаємо. Зараз ми зовсім збідніли. І ледве вислизнули із Батиєвого зашморга. Ти запитав мене, чому я не в Половецькій землі, а в Угорській…

Котян запив шматок баранини кумисом і подав другу чашку князеві. Вони поволі жували їжу своїми старими, з’їденими зубами і тихо бесідували. Товмач їм був не потрібен: Котян добре розмовляв мовою своїх сусідів.

– Коли б ти був тут сам, хане, або з невеликим почтом, як я, то я подумав би, що ти теж їдеш до короля Бели шукати союзника у війні з Батиєм. Але ж ти тут з цілою ордою. Це мене здивувало, – сказав князь.

– Не дивуйся, княже. Торік усе літо Батиєві тумени гасали по наших степах за нами, У передгір’ях Обезьких52 гір винищили майже всіх половців, на Кубані – теж. А хто лишився живий, того перетворили на своїх конюхів. Потім пішли на донських та придніпровських половців. Пощади до нас вони не мали. Охоплять кілька родів, зженуть в одне місце – і вирубують. Охоплять інших – і теж шаблями та соїлами по черепку! Увесь степ вкрився половецькими трупами. Галич так розкормилася на дармових харчах, що й злетіти в небо вже не мала сили… Хто міг, той тікав світ за очі – у Крим, за Обезькі гори, на Русь, у Польщу та Литву. По всьому світу розсіявся мій народ. Полонених потягнув Батий на ріку Волгу, а по ній – аж у булгарську землю, на ріку Каму, воювати булгарів… Після багатьох кривавих сутичок з татарами я зрозумів, що не відіб’юся, що загине рід мій, плем’я моє, а з ним і я загину. Тоді я зняв усіх з насиджених місць і повів в Угорську землю. Я сподівався, що король Бела прийме нас, бо ж його мати – половчанка, наша княжна…

– Ну і як він вас прийняв?

– Як родичів. Сам виїхав нам назустріч, на пограниччя, привітав мене, як брата, і надав вільні землі для кочування. Там і відбулася наша розмова, там ми уклали угоду…

– Про що?

Котян обсмоктав кістку, рушником витер вуса і руки.

– Зі мною прийшло сорок тисяч кибиток! Як бачиш, сила не мала! Бела це оцінив і поставив переді мною дві вимоги: прийняти католицьку віру, похрестити всіх, а друге – служити йому військовою силою у домашніх війнах з можновладцями-банами, які самі хочуть стати королями.

– Ну і що?

– Я погодився. А що мав робити? Нам нікуди було діватися… Мене першого похрестили, а потім і народ мій. Тепер я, великий хан, колишній вільний степовий орел, став данником короля Бели. Він дав нам притулок, землю, а за це ми слугуємо йому нашими шаблями… Ось так, княже! А ти? Чого ти тут?

Князь Михайло зітхнув.

– Та того ж, хане, що й ти. Тільки я не став чекати нападу Менгу-хана, а вирішив шукати союзу, щоб спільно із сусідами стати супроти Батия! Передусім – привернути короля Белу до цього союзу, князя Данила, польських князів… Тепер бачу, що й ти будеш з нами… Сила зібралася б не мала! Коли б ми разом стали супроти Батия, то…

– Дай, Боже, нашому теляткові та вовка з’їсти! – зітхнув Котян. – Але створити такий союз – ой як важко!

– Хочу просити у Бели доньку для свого сина Ростислава. Син уже там, а я ось – їду…

– Їдь, княже, їдь!.. А я буду молитися своїм новим і старим богам, щоб твоя поїздка була успішною! Бо від Батия – нам усім смерть!

Іванко так і не знайшов подвір’я боярина Дмитра. Стемніло, Києва він не знав, двоє чи троє запізнілих перехожих на його запитання, де живе боярин, непевно махнули кудись рукою – там! Він посмикався туди-сюди по вузьких вулицях, аж поки не опинився в якомусь глухому завулку, де й розвернутися з двома підводами у темряві було ніяк. Постукав в одні ворота – мовчанка, в другі – у відповідь собачий гавкіт. Тоді він заклав у рептухи коням вівса та сіна, сам погриз хліба з салом, тугіше закутався в кожуха, підняв баранячого коміра і заходився бігати довкола саней, щоб зігрітися.

Скрипів під ногами сніг, форкали, здригаючись від холоду, коні, а він усе бігав і ходив, ходив і бігав – усю ніч, аж поки зійшло сонце і на київських вулицях загомонів люд.

Перший же прохожий вивів його з тупика, куди він необачно заїхав у темряві, і показав на простору садибу, обнесену високим частоколом, за яким виднівся боярський терем, якісь інші просторі будівлі, гіллясті груші та яблуні в білому сніговому вбранні.

– Боярина, парубче, шукай там!

Він постукав у важкі дубові ворота. Відчинив молодий гостроносий сторож-челядник. Дізнавшись, що смерд привіз крицю, впустив його з підводами в двір.

– Вези туди, до кузні!

Ковалі, що вже роздували вугілля в горні, допомогли Іванкові розвантажити його поклажу, і він, полегшено зітхнувши, що виконав наказ Добрині, під’їхав до ґанку.

– Чого тобі? – знову спитав челядник.

– Хочу бачити боярина.

– Чоловіче, невже ти гадаєш, що бояринові нiчого робити, а тільки розмовляти з кожним смердом, що привозить сюди що-небудь?

Іванко був злий, бо цілу ніч мерз, був голодний, його душили сльози за брата, якого князівські посіпаки хтозна-куди запроторили, тому відповів різко:

– А ти хіба не смерд? Я смерд, але вільний! А ти смерд боярський! Я не поїду звідси, поки не побачу боярина Дмитра!

– Та я тебе витурю зараз у шию – аж засвистиш звідси! – вигукнув той люто і замахнувся кулаком. – Поганець!

Іванко був не з полохливих. Відступивши крок назад, висмикнув з саней рожна.

– Тільки зачепи!

На їхній крик розчинилися двері терема – і на ґанок вийшла дівчина. Побачивши челядника з піднятими кулаками, а незнайомця з рожном у руці, метнулася, як була – без хустки чи шапки, без кожушка, в одному червоному платті – до них.

– Що тут? Ану, припиніть бійку!

Челядник опустив руки, вклонився.

– Бояришне, цей смерд…

Але Янка не дозволила йому закінчити.

– Іди геть, Демко! – І повернулася до зблідлого незнайомця, який в одній руці все ще тримав рожна, а другою цупив з голови шапку.

– Ти хто? Що тобі треба?

– Я Іванко, брат Добрині… Ми привезли бояринові крицю…

Янка аж кинулася.

– Добринин брат? А де ж сам Добриня?

– Його вчора схопили князівські гридні і повели – не знаю куди.

– О Боже!.. Так чого ж ти стоїш? Ходімо мерщій до боярина!

– Я й хотів до боярина, дак цей… Демко…

Янка вже не слухала – потупотіла підкованими чобітками на ґанок. Іванко поколивав за нею.

У просторій горниці, залитій сонячним світлом, сиділа після сніданку вся бояринова сім’я. Янка ввірвалася сюди, як вихор, ще з порога вигукнула:

– Татусю, Добриня з братом Іванком привіз тобі крицю, а князівська варта схопила його вчора, мов татя, і невідомо де поділа! Врятуй його!

Всі повернулися до молодого смерда, що, знявши шапку, низько вклонився.

– Хто схопив Добриню? – спитав Боярин.

– Не відаю, – відповів Іванко. – Вже посутеніло, було темно… Якісь вершники… Старший кричав на Добриню, а потім наказав забрати… Його й потягли…

– Це князівська нічна сторожа – більше нiкому! – вигукнула Янка. – Ми повинні його виручити, татусю! Ходімо!

Дівчина була схвильована, щоки її порожевіли, очі блищали.

Бояриня переглянулася з боярином і з синами, підвелася і взяла Янку за руку, намагаючись посадити на стілець.

– Заспокойся, доню, сядь! Я певна, з Добринею нічого лихого не сталося, якщо він теж не вчинив нічого поганого. Тато поговорить з князем чи з тисяцьким Домажиром – і його випустять…

– А якщо не випустять? Я хочу піти з татусем!

Бояриня почервоніла, підвищила голос:

– Янко! На що це буде схоже? Як пояснити князеві, чому ти заступаєшся за якогось смерда?

Янка висмикнула руку з материної руки, гнівно притупнула ногою.

– Той смерд урятував мене від смерті! Ось що я скажу князеві! Той смерд повівся як лицар, коли застеріг киян від лестощів татарських, хоча добре знав, що важить головою! А ти думаєш, що я… що я…

З її очей бризнули сльози.

Підвівся боярин Дмитро, кивнув боярині, щоб сіла, а сам обняв дочку за плечі, що здригалися від плачу, приголубив.