Боярин підняв чашу.

– Дорогі мої, до нас у гості завітав тисяцький Домажир Бориславич із сином Івором. Побажаємо ж їм доброго здоров’я та смачного обіду!

Всі піднесли чаші.

– Дякую, боярине! – сказав Домажир і перший приклався до духмяної сити.

Горниця враз сповнилася гамором, розмовами, брязкотом посуду та дитячим сміхом. Одна Янка сиділа мовчки. Лице її зблідло, а в очах зачаївся страх. «Це ж по мою душу прибули вони сюди, – кольнуло її в серце. – По мою душу!.. Бач, старий шкарбан і сина притягнув на розглядини! А той витріщив баньки, мов теля, придивляється! Не придивляйся – не купиш! Аби тільки батько силою не змусив…»

Дмитро помітив її настрій, прочитав страх в очах – і підбадьорливо усміхнувся, ніби хотів викликати усміх і на її устах. Але Янка не усміхнулася у відповідь. Останнім часом, як зник Добриня і вони з батьком не змогли його розшукати, бо Домажир сказав, що ні він, ні його люди нічого про парубка не знають, вона замкнулася в собі і усміхалася дуже рідко, хіба що до маленьких племінників, з якими любила бавитися.

Взагалі в її душі робилося щось таке, чого вона й сама не розуміла і про що ні з ким порадитися не сміла. Несподівана зустріч з Добринею перевернула її життя. До того вона була дитина, підліток, отроковиця, безтурботно жила собі в сповненому достатком батьківському домі, ні про що серйозне не думала, а втішалася новизною всього, що оточувало її, – сонцем, місяцем, зимовими віхолами, весняними воркітливими струмочками, співом жайворонків та п’янким запахом молодого зела, літніми бурхливими грозами та янтарним наливом садів, осінніми зграями чорного вороння, що зліталося до Києва з навколишніх лісів, а в сім’ї – незмінною увагою та любов’ю як до найменшої.

І раптом все потускніло, померкло. Життя розділилося навпіл: те, що було до зустрічі з Добринею, і те, що настало тепер. Цей незвичайний смерд, половецький пастух, татарський невільник чомусь, як вихор, ввірвався в її життя і в її юне серце. Чи вона знайшла в ньому щось особливе? Так, він був не такий, як інші, кого вона бачила в Києві, в боярських хоромах. Він прийшов із чужого їй світу, незнаного степу, від смердючих половецьких багать та залитих руською і татарською кров’ю сплюндрованих міст, від нього віяло напівдикою силою степового коня і разом з тим досвідом і розумом людини, набагато старшої за неї, людини, що не тільки бачила смерть довкола себе, а ніби, як здалося їй, і сама вирвалася з її чіпких пазурів.

На ньому не було вишуканого одягу з дорогих тканин, що виробляли київські чи заморські умільці, не було і позолоченої зброї, як у київських молодих боярчуків; у першу зустріч, коли вона побачила його у батьківській горниці за трапезним столом, він їй здався просто дикуном – зарослим, бородатим, розпатланим, в одязі з чужого плеча, в чому він сам зразу ж признався, з почервонілим від морозних вітрів обличчям і міцними, потрісканими до крові кулаками. Але які в нього були очі! Їй здалося, що він поглянув на неї так, як вона дивилася, бувало, на перший весняний ряст – зачудовано і ніжно. Так на неї не дивився ніхто – і від того серце її здригнулося і завмерло від солодкого щему.

Хіба можна забути ту мить?

Звичайно, вона знала, що він не князь, не боярин, не купець і навіть не ремісник, а простий смерд. Правда – вільний! Не раб, не закуп, а вільний! І все ж – смерд! Та коли поглянула в його чисті і чесні очі, а особливо коли побачила його постриженим, поголеним, на багато років помолоділим, то геть відігнала думки про те, що він смерд, і сповна віддалася своєму першому дівочому поривові, своєму блискавично розквітлому почуттю.

Як це з нею трапилося, вона не розуміла. Та й не дуже дошукувалася причини. Знала одне – вона раптово стала іншою. Була дитиною – стала дорослою. Була безтурботною, а тут відчула, як щось незвичне і незвичайне, таємниче невидимими сітями обплутало її серце і прив’язало до однієї тепер для неї на світі милої людини – Добрині. Як це трапилося, було для неї незбагненною таємницею. Але – трапилося. І чим більше часу минало, тим сильніше розгоралося полум’я в її юному палкому серці. Їй хотілося бачити Добриню, розмовляти з ним, а вона не мала такої змоги, і це мучило її, дратувало, так що вона швидко відчула, що кохання – це не тільки радість, а й невгасиме горе. А коли дізналася від Іванка, що Добриня загадково зник, вона втратила спокій і сон, хоча нікому ні словом не обмовилася про це і думала, що жодна душа в світі не здогадується про її почуття болю й розпачу.

Так вона думала, молодесенька і недосвідчена.

Так вона думала.

А насправді батько, боярин Дмитро, давно помітив, що з дочкою щось сталося. Його пильне око відразу, ще по від’їзді Добрині, побачило зажуру в очах Янки, а потім, коли парубок зник, глибокий біль і душевну муку. І він зрозумів усе. І в ту ж ніч поділився своїм здогадом з бояринею Анастасією.

– Цей смерд не повинен бувати в нашій господі! – сказала твердо бояриня. – Янка ще дитина і встигне знайти собі достойну пару! Зник – от і добре! Мине місяць, півроку – і Янка забуде його ім’я!

– А якщо це справжнє кохання?

– Ну, то й що? Хіба ти погодишся мати зятем смерда? Нас увесь Київ засміє! Ти не повинен шукати його!

Дмитро промовчав. Звичайно, Київ буде здивований. Але ж і Янку, свою єдину доньку-пестунку, жалко. І перед тим парубком, Добринею, совісно… У боярина були свої погляди на життя і на порядність – і він таки розшукував Добриню, хоча безуспішно. Хлопець як у воду впав.

Не знала Янка, що тут, за столом, є ще одна людина, хитра й не менш досвідчена, умудрена життям, як її батько, яка ще в покоях хворого князя розгадала душевне сум’яття дівчини. Це був тисяцький Домажир. Зіставивши зникнення смерда, про якого він справді нічого не знав, з заступництвом за нього боярина Дмитра і з незвичайною схвильованістю його дочки, він зразу здогадався, які почуття привели юну бояришню до князя. Правда, великого значення він цьому не надав, бо не міг навіть уявити, щоб Дмитро з Анастасією віддали доньку за смерда. Але, розгадавши цю загадку, і пальцем не ворухнув, щоб розшукати якогось там Добриню, якого, він не сумнівався, хтось із його людей або вже відправив на той світ, або заховав так, що і вдень зі свічкою не знайдеш. Він навіть допускав, що смерд сидить у князівському порубі, бо якщо його схопила княжа сторожа, то запроторила тільки туди. Ну, й що? Хай сидить!

Янка мляво жувала якийсь несмачний кусок, що не ліз їй у горло, і думала про те, як відкараскатися від несподіваної напасті, і не могла дати ради своїм думкам. Все сплуталося в її голові, все здавалося таким складним і нерозв’язним – зимовий наскок татар, Добриня, його зникнення, тисяцький Домажир, його син… І чому вона така нещасна? Чого всі лиха світу разом упали на її голову?

Перебуваючи в задумі, вона не прислухалася до розмов, що, в міру того, як наїдків та напоїв зменшувалося на столі, все посилювалися. Тому, коли почула своє ім’я, вимовлене гучним Домажировим голосом, здригнулася і підвела очі.

– Що?

– Про тебе тут мова, Янко, – сказав батько, зрозумівши, що дочка так була заглиблена в свої думки, що нічого не чула. – Боярин Домажир хоче женити Івора, свого сина.

– То й хай женить, – байдужим голосом відповіла Янка.

Брати Микола та Степан голосно зареготали, а бояриня Анастасія, осудливо глянувши на них, так що вони враз замовкли, твердо промовила:

– Янко, ти не зрозуміла. Боярин Домажир просить для сина Івора твоєї руки!

– Що? – стрепенулася Янка. – Моєї руки? Для Івора?

Вона зблідла.

– Так! – з притиском сказала мати. – І ти повинна погодитися!

– Ніколи! – вигукнула дівчина, схоплюючись на ноги. – Чуєте – ніколи!!! Я ще не хочу йти заміж! Не хочу! Навіщо ж ви мене проганяєте з дому?

– Янко, ну хто ж тебе проганяє? Опам’ятайся! – лагідно промовив боярин Дмитро. – І в думці у нас такого не було! Та й ніхто тебе не змушує зараз, сьогодні, йти заміж. Це ж тільки заручини. А до заміжжя далеко – півроку, рік або й два… Коли ти скажеш…