Зв’яжешся з Телепином, де начальником міліції Калиниченко[118] – наша людина.

Бурлаків своїх добре поінструктуй, хто що має казати оточенню в Кам’янці, звідки приїхав і що робив до того. З грушківськими хлопцями я вже розмовляв. У кого нема відповідних документів, то в манастирі, у Бондаренка в коморі, є ціла скринька різних документів існувавших колись на світі «товаришів» – вибереш, які підійдуть. Що будете робити дальше в Кам’янці – покаже час. а поки що сповнюйте «поліційні» обов’язки якнайкраще і тісніше тримайте зв’язок з нами. Ми, Андрію, рішили послати тебе, бо потрібний чоловік з зимною кров’ю, міцними нервами, гострим оком, довгим вухом і коротким язиком. Ми переконані, що ти легко справишся з цим ділом.

Андрій почухав бриту голову.

– От уже ніколи не думав, що доведеться в житті у поліцмайстра бавитися. Ну, та лихо його бери – спробуєм… Тільки ти, Гриб, не попадайся мені тоді в руки. Посажу на два тижні в холодну за те, що сідло у манастирі взяв та не привіз. Василь Чучупака встав із-за столу і підійшов до старенької Чучупачихи, яка під час наради смажила пампушки. На її доброму дрібному личку в цей час неначе було написано: «Не розберу я, дітки, що воно на світі діється, про що це балакаєте, та й не моє це бабське діло…» Отаман ніжно обняв стару за плечі.

– Ну, мамуню, тепер слово за вами…

– Зараз-зараз, дітки… Дам вам їсти. Господи, коли вже той спокій буде? Загинув вже один, а як, не дай Боже, ще котрого з вас уб’ють, то я вже й не переживу…

Старий Чучупака, який сидів на лежанці, задоволено погладжуючи довгу сиву бороду, неначе думав: «А то вже, дітки, вам видніше… Ви розумніші від мене старого… На те я вас бідував – а вчив… Робіть як знаєте – аби добре було, бо на вас всі села надію покладають…» Встав і, сходивши до комори, поставив на стіл пляшки з слив’яним самогоном. Стара почала подавати на стіл страву.

До хати зайшла дружина Петра Чучупаки, Ганна Ерестівна, з шестилітньою дочкою Лідою і, привітавшися, стала помагати матері. Ця надзвичайно симпатична інтеліґентна жінка була по батькові німка, по матері полька, виросла між українцями і тепер була щирою, відданою справі націоналісткою-українкою.

Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей. Почувши, що мене називають в розмові Залізняком, деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:

– Батьку, це Залізняк?

– Залізняк, дочко.

– А чому він такий молодий?

– А який же він має бути?

– А скільки ж йому років було, як він на Умань ходив?

Це запитання, задане надзвичайно серіозним тоном, розвеселило всіх. Петро поставив дочку на лавку.

– Це вона з мамою «Кобзаря» начиталася… Ану, дочко, вжар нам що-небудь з «Кобзаря»!

– Ну то «Холодний Яр», добре?

– Дуже добре.

Мала, відважно жестикулюючи, продеклямувала вивчений за мамою вірш майже без помилок, замінивши тільки Нерона у Мирона. Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила:

cлухачі улаштували їй правдиву овацію.

Після вечері майже вся компанія поїхала на виставу до Медведівки, край якої зливався з краєм Мельників. У вищій початковій школі була улаштована вечірка. Ставили «Степового гостя».

При вході до школи стояла варта з кулеметом. Мужчини у залі всі з зброєю. Перед виставою добре співав хор, відкривши вечір українським гимном. Потім деклямували учні. Маленький хлопчина в козацькому строю дуже добре продеклямував «Суботів» Шевченка.

Було якось дивно, що цей Богданів Суботів з «церквоюдомовиною» – отут, в кількох кілометрах, і що саме через це перед дверима школи стоїть звернений у його бік наладований максім, щоби вечірки несподівано не заскочили коцурівці.

Ночували ми всі, розположившись на засланій соломою долівці, у місцевої інтеліґентної дівчини, яка відступила нам свою досить велику кімнату.

На другий день по повороті до манастиря Чорнота, забравши своїх «міліціонерів», відійшов до Грушківки, а ми стали готуватися до евакуації Мотриного манастиря.

В наступні дні військове майно було вивезене, й уся залога – на радість ігумені й на смуток декому з черниць – покинула манастир і розбрелася по хуторах і по селах. Усі передягнулися в свитки й киреї. Села теж змінили вигляд. Кулемети й рушниці з хат зникли. На вулицях більше з рушницями не ходили, але під верхньою одежею мирно ховалися обрізи, револьвери, ґранати. У багатьох хлопців були дубельтові пістолі з двома курками, які стріляли рушничними набоями – досить добрий виріб місцевого майстра-слюсаря.

Та у Медведівці на ярмарку по-старому торгували зброєю. Продавали селяни з дальших сіл, холодноярці лише купували. Радянських грошей ніхто не брав, а українські гривні цінилися високо. За п’ятьсот гривень я купив на ярмарку майже сотню набоїв до обох своїх револьверів, кольта й парабеллюма, яких не міг дістати досить в армії, а за тисячу двісті гривень купив ще й великого німецького мавзера й сімдесять набоїв.

Червоні в наших околицях не з’являлися. Поза Тясмином перейшов їх полк в напрямку Чигирина, але після невдачного бою з Коцуром вернувся на Черкаси. Із-за Чигирина стала іноді доноситися гарматня[119] стрілянина. «Товариші» мацали Чигирин з боку степу.

Наближався кінець зими. Положення не змінювалося. Незначні відділи червоних приборкували села за Чигирином, за Дніпром, по той бік залізниці, коло Черкас, випомповуючи хліб і зброю. Одначе ці акції не були широкими і значного успіху не мали. Доносилися чутки, що якесь село замісць хліба давало «товаришам» по шапці і його облишали в спокою. Щодо нашого району, то большевики, здавалося, забули про його існування. Обі «республіки» – тепер вже чорний Чигирин і жовто-блакитний Холодний Яр – залагоджували свої внутрішні справи, перевіряли розподіл землі, видавали ліс на побудови. Зносини між селами обох орієнтацій по-старому залишилися гостро перерваними, але якихось активних ворожих виступів не було.

Селянин з Михайлівки привіз до Мельників новину, що на власні очі бачив у Кам’янці кількох холодноярців з Чорнотою, які розганяли базар і відбирали вивезені селянами на продаж продукти. Це його не на жарт налякало, бо ж ті «міліціонери» знали, що він в Холодному Яру був. Дядько трохи переборщив, оповідаючи, що вони навіть ловили його і що він насилу утік. Чутка про те, що кількох[120] улюблених хлопців утекли до большевиків, викликала страшне обурення селян. Хитріші здогадувалися, що тут щось не так, та своїх здогадок не висловлювали вголос.

Що два-три дні приїжджав до Чучупаки вночі зв’язок від Чорноти. Наша «міліція» була на висоті свого завдання. Андрій вже вспів отримати нагороду від комісаря[121] залізниці за те, що немилосердно приборкував на стації озброєні банди матросів-спекулянтів, які возили з Одеси сіль до Москви і Петрограда.[122] Ці «купці», обвішані револьверами і бомбами, хозяйнували[123] на залізниці, розганяючи відділи ЧК по «борьбе с спекуляцией». Але в Кам’янці несподівано натрафили на «міліцію», яка замісць того, щоби розбігатися, як жидики-чекісти, перед піднесеною бомбою, гатила по «братішках» сальвами.

У хлопців свербіли руки на братішек-матросів, які всюди вихвалювалися тим, що вони «посадили на престол» Лєніна і Троцького… Совітське начальство, яке тремтіло перед тими матросами, було дуже задоволене, що має таку «надійну» і відважну міліцію, а відібрані револьвери і ґранати (часом і сіль) потихеньку були перепачковувані до Холодного Яру.