Ми обігнали валку і поїхали до манастиря. Залога сумна готовилася до зустрічі свого любленого веселого сотника, що повертав з прогульки на Побережжя. Між двома церквами, поруч чиїхсь старовинних могил з посадженими коло них – тепер вже велетенськими – деревами, була вже готова глибока хата для нього. На манастирській кухні готовився заупокійний обід.

Нарешті процесія увійшла в манастир, і відкриту домовину поставили на землю коло ями. Дівчата, що несли покришку, побачивши яму, тихо заплакали. Чорнота, з яким ми стояли коло ями, глянувши на обличчя мертвого товариша, сердито мазнув себе кулаком по очах.

– Ах, чортів син, чортів син! – зітхнув[47] він і, коли старенький манастирський священик почав читати заупокійні молитви, став зосереджено молитися. Був він людиною глибоко реліґійною.

Коли із тисяч грудей понеслося понуро-величаве «Вічная пам’ять», серед дівчат почулися глухі ридання. Нарешті забита домовина спущена на зв’язаних рушниках до ями. За нею полетіли рушники, вінки, дівочі хустини…

Почотом для сальви командував Йосип Оробко, та[48] грізна хвиля пострілів із десятка тисяч рушниць покрила і його дужий голос, і сальву залоги. За валами важко вибухнули три міни, пущені з міномета.

Синьо-жовтий прапор полку гайдамаків Холодного Яру. Копію люб'язно надав Михайло Ковальчук.

Оригінал зберігається в ЦМЗС Росії.

Малюнок чорного прапора Холодного Яру з журнального видання («Рік в Холодному Яру», лютий 1933 р.).

Уривок із зведення розвідки тилу військ Київської області ЗСПР про повстанців південного сходу Київщини (кінець 1919 р.). Знайдено Михайлом Ковальчуком.

Оригінал зберігається в ЦДВА Росії.

«Як умру, то поховайте…» – затягнув сильним басом немолодий селянин, що, спершися на рушницю, стояв у першому ряді. Могутні, величні хвилі пісні понеслися над лісами, відкликаючись луною по ярах:

Юрба, скінчивши пісню, грізно загула. Почулися викрики:

«На Чигирин!», «Доки їм терпіти?!», «Смерть коцурівцям!». Отаман став на лавку коло могили і підняв руку з рушницею. Юрба стихла.

– Брати-громадяни! Ворог вирвав із наших лав одного з найкращих борців, але не піддавайтесь справедливій жадобі помсти! Хай пам’ять про Івана Компанійця вічно живе в наших серцях, та залишім мертвого мертвим, а живе діло – для живих! Скільки разів терпіла Україна поразку і страшну руїну через те, що сини її билися між собою в час, коли на неї насувався ворог ззовні! Про це стара гетьманська столиця, на яку ви збираєтеся, могла би найбільше оповісти… Тепер на Україну насунувся страшний ворог, який руйнує

і обдирає наш край, безправно вбиває тисячі і тисячі наших людей там, де нарід не вмів і не хотів боротися, щоби рятувати себе, поки ще був час. Але з очей селян падає полуда, і Україна буде боротися, щоби повернути те, що так нерозумно віддала. Ми зможемо перемогти тільки єдністю, дружним вдаром на ворога! А коцурівщина сама загине, бо вона не має під собою ґрунту! Селяни Суботова чи Стецівки[49] підуть разом з нами, коли вийдуть з-під впливу купи авантюрників, коли побачать, що це один шлях до рятунку. Не з ними засліпленими нам боротися, щоби тішити цим ворога!

Розходьтеся спокійно по домах! Готуйте і бережіть зброю! Будьте готові кожної хвилини стати під сумний чорний прапор[50] Холодного Яру на захист своїх прав і України! Мусимо вернути їй радість і славу!

Зірвалося і довго не змовкало могутнє «Слава». Коли люди вже замовкли, його ще деякий час повторювали яри.

«А-а-а-а-а!» – донеслася остання протяжна луна десь здалека.

– Холодний Яр обізвався… – з якоюсь містичною повагою звернувся до мене Чорнота.

– Хіба не це він? – показав я на глибокий яр, над яким одною стороною стояв манастир.

– Ні, це старе русло річки Косарки, з якою зв’язана леґенда про те, що коло тисячі років тому назад якась княгиня Мотрона перетворила свій укріплений замок на манастир, бо в дійсности це манастир Св. Тройці, а не Мотрони. Ось у цей бік до Жаботина гори Весела і Червона, на яких стояв гайдамацький табор. Он там – Скарбовий Яр, в якому була гайдамацька скарбниця. А там пішли Кривенків Яр, Чорний Яр, Попенків Яр, Гадючий Яр, а Холодний Яр у цей бік, верстви півтори-дві звідціль. Починається від Мельничанських хуторів і тягнеться верстов із сорок, десь аж за Лебедин. Він найглибший з усіх, його схили в деяких місцях мають з вісімсот метрів висоти.

Для нас тепер Холодний Яр має те саме значення,[51] що й всі останні яри. Дорогий той вогонь, який заховався в серцях людей кругом нього…

Юрба заспокоїлася. Почався обід. Зготовленого в манастирі, звичайно, не старчило би для всіх, але жінки і дівчата всі мали з собою страву. В монастирській трапезній, в келіях, на дворі – день якраз видався теплий – живилися гуртками селяни і залога. Бурлаків запрошували від гуртка до гуртка. Вже вечоріло, коли народ групами став розходитися.

Після похоронів Компанійця життя у манастирі пішло звичайною ходою. Хлопці старанно перечищували та перевіряли зброю, хоч ніхто не заставляв.[52] Однорукий начальник кулеметів Левадний ревно стежив, щоб кулемети були чисті, «як рибляче око», і працювали, як новий годинник. Три десятки лубенців, одягнених у першорядне анґлійське обмундуровання, з новенькими одинадцятинабійними анґлійськими рушницями, щодня робили військові вправи, командуючи по черзі (всі ж були старшини!) Користаючи з французького підручника, якого дістали десь у денікінському штабі, вони вивчали останнє досягнення військової науки – тактику групового бою. На тлі холодноярського лісу, між чорними жупанами, киреями, дубленими кожухами, було якось дивно бачити цю групу вояків ультраевропейського вигляду.

З сіл приходили богомольці. Селяни привозили харч для козаків і коней.

Приходили гуртки озброєних хлопців, які називали себе не інакше як козаками, запрошували наших в села і на хутори на вечорниці.

З боку Черкас і Смілої іноді доносилася гарматна стрілянина. Одержали відомості, що Запорізька група, дійшовши до Золотоноші, знову вернулася на правий берег[53] Дніпра. Я почав подумувати про те, як би прилучитися до своїх, та, з другого боку, чомусь не хотілось вже розлучатися з цією «Січчю».[54]

Одного дня богомольці, які прийшли із села Грушківки, оповіли, що вчора ночував там[55] полк Чорних запоріжців. Кажу Чорноті, що поїду доганяти.

– Нікуди не поїдеш! Як маєш зайву голову, то і тут для неї колись куля знайдеться, а гонятися[56] за вітром в полі, щоб до большевиків у руки попасти, не пущу.

Побачивши, що тон його відповіді зробив на мене неприємне вражіння, обняв за плече:

– Знаєш… я сам від революції був в українській армії та надивився, як наші українці «жваво беруться» до боротьби за незалежність, плюнув і став додому на Кубань пробиратися. Аж от попав по дорозі до Холодного Яру і чую, що вже мене до смерти ніхто звідси не вижене. Під ним, мабуть, якийсь маґнет в землі лежить… Між цими озброєними хліборобами до мене знову вернулася надія, що ми таки досягнемо своєї мети. Побудеш тут трохи – сам не схочеш покидати…