На другий день довідуємося від заблуканого в лісі й пійманого лубенцями кіннотчика, що кіннота та попала до нас випадково. Вона мала йти з Жаботина на Зам’ятницю – Медведівку – Чигирин, і спокійно пройшла би, якби не знайшовся в Жаботині охотник провести її ближчими полевими[135] й лісовими дорогами. Через це її не помітили з Лубенець. В цей самий день в Мельниках розійшлася чутка, що попередив і вивів з села ворогів[136] Сидір Гунявий, який, боячися помсти, втік вночі за большевиками. Тієї ж ночі в одному із заглиблень на лівому схилі Холодного Яру був прикиданий землею і камінням труп першого холодноярського зрадника. Через п’ять днів на верхівці гори Веселої гойдався на дубі Фєдька Пєсковой[137] із Жаботина.

Зажевріла надія вирятувати Петра й Солонька. Їх відставили до ЧК в Черкасах. Зв’язуємося з черкаськими своїми хлопцями і плянуємо міцною невеликою групою охотників напасти вночі на будинок ЧК і, закидавши його ґранатами, визволити своїх.

Отамана поховали на цвинтарі – на горі. Ховали увечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці без слів відчувалася велична, грізна обітниця помсти.

Час збігав в напруженому очікуванні. Вигнавши Коцура із Чигирина, червоні частини почали порядкувати в коцурівських селах, показуючи правдиве обличчя московського большевизму. Це, як і передбачував покійний отаман, відвернуло селян від Коцура, який боровся колись за большевизм. Зворот його до чорної анархії був для селян чужим і незрозумілим. Залишившися з невеликим загоном вірних людей, бувший диктатор «Чигиринської республіки» переховувався по лісах, маючи часті сутички з переслідуючими його частинами.

У Чигирині закладалася[138] вже правдива совітська влада: ревком, воєнкомат, ЧК, міліція, упродком і т. д. Для охорони її прибув караульний баталіон.

Очікуючи наступу на холодноярські села, опрацьовуємо плян операцій, за яким найменш потерпіли би села та збереглося би найбільш активних сил на весну. Місце отамана заняв його заступник Іван Деркач, старшина військового часу, син селянина із-під Жаботина.

За якийсь час одержуємо відомості, що червоні частини з-під Чигирина поспішно вирушили на південь. Для операцій проти тепер вже партизанського загону Коцура прибув із Знам’янки невеликий загін кінноти. Нашого району не зачіпали. Це не заспокоювало, а більше ще нервувало. Не можна було припустити, щоби большевики не орієнтувалися в положенні.

Повітова влада з Чигирина запроваджувала «советскую власть», дерла «развёрстку» в селах по той бік Чигирина. В наш бік виставляли міцні стежі з кулеметами, висилали часом з якимсь «невтральним» селянином (в порядку повинності) агітаційну большевицьку літературу, але ні один агітатор чи представник влади не відважувався показуватись дальше Суботова.

Вислані з літературою післанці влади, сміючися самі з своєї місії, здавали її сільським отаманам, які тепер називалися «начальниками самооборони», а ті роздавали папір селянам на кручення «собачих ніжок» з махорки. Межуючих з нами колись коцурівських сіл, які хоч і утратили свою організацію, та все-таки мали масу зброї, влада теж не зачіпала. Територіяльний вплив її в бік Херсонщини скоротив невеликий, але відважний партизанський загін Кобчика, що, з’явившись у степовій місцевости,[139] виловлював та розстрілював представників влади.

Повітова влада мала владу лише над самим Чигирином і кількома ближчими селами на південь. Оточена з трьох сторін притихнувшими ворожими селами, з яких кожне мало більше вояків, як чигиринський ґарнізон,[140] вона почувала себе далеко не спокійніше від нас.

Довідуємося, що комісарі, начальники та урядовці рідко якої ночі сплять спокійно. Не довіряючи населенню самого Чигирина, ночують озброєні в спільних помешканнях. Коло ревкому завжди стоять вартові підводи на випадок евакуації. Досить з’явитися чутці «Холодний Яр наступає», і влада вантажила на підводи свої пожитки.

Чигирин не був для нас небезпечним. Пильно стежимо за пересуванням військових частин на лінії Черкаси – Бобринська – Кам’янка.

Визволення Петра Чучупаки та Солонька з черкаської ЧК завалилося. Сильна група наших людей в Черкасах, підсилена ще кількома холодноярцями, маючи своїх людей в ЧК, пильно стежила за справою захоплених, вибираючи відповідний мент для нічного нападу на ЧК.

Несподівано кілька черкаських хлопців, які з тою групою не були зв’язані і про заміри її нічого не знали, зробили з тією ж самою[141] метою зле підготовлений напад з малими силами. Чекісти опам’яталися після вибуху кинутої в приміщення ЧК ґранати і напад відбили. Всі арештовані були негайно розстріляні.

Одної ночі Левадний, який їздив десь за Матвіївку перевіряти свої арсенали, привіз новинку: загін червоної кінноти піймав на якомусь хуторі Коцура. Колишнього вожда[142] червоних чигиринців прилюдно розстріляли червоні на стації Знам’янка. Коцурівщина скінчилася. Активніший елємент з бувших коцурівців зібрався в «Товариство козаків Вовчого Шпиля», яке мало свою базу в Суботівськім лісі і на хуторах. Почалося дратування Чигирина дрібними нічними нападами.

Між селами двох «республік» стали налагоджуватися дружні відносини. Селяни з Івковець допомогли медведівчанам піймати одного з живих ще братів Кошових, який в свій час убив холодноярця з Медведівки. Цей Кошовий був правою рукою Коцура і по його смерті переховувався на хуторах.

Після суду в Медведівці Кошового розстріляли коло хреста на верхівці гори між Медведівкою та Івківцями, з якої видно оба села.

Приглядаюся з коня тій «церемонії». Кошовий, надзвичайно гарний стрункий хлопець, в чумарці і сірій козацькій шапці, став під хрест блідий, спокійний. Навкруг юрба озброєних селян з обох сіл.

Засмучено-спокійним поглядом повів по обличчях односельчан.

– Віддаєте мене, івківчани? Не жалієте?

З-поміж івківчан вийшов сивий селянин з рушницею і, заклавши набоя, підійшов до хреста.

– Жаліємо, жаліємо, козаче… Що вас, собачих синів, разом з Коцуром у дев’ятнадцятому році не постріляли… З другого боку підійшов медведівський отаман. Два постріли – і кров’ю був підписаний союз між недавно ворожими селами.

В наших селах появилися відозви «козаків Вовчого Шпиля». Типографський друк. Товариство закликало всіх селян до об’єднання в боротьбі з червоними катами України – московськими большевиками та їх українськими наймитами. Закликало до рішучої боротьби під національним прапором.

На другім боці листка – жартівлива примітка, не гармонізуюча з солідним стилем відозви: «Друковано у власній його катівської величности «товариша» Лєніна друкарні. Москва. Кремль. Поцілуйте нас в… (ніс), червоні собаки!»

Здогадуємося, що хлопці мають у чигиринській друкарні своїх людей, які між большевицькими агітками надрукували цю відозву.

Налагоджуємо зв’язок з «Вовчим шпилем». Товариство з охотою підпорядкувалося Холодному Ярові. В складі його штабу – деякі члени колишнього коцурівського ревкому. Хлопці мають широкі зв’язки у Чигирині. Мають замір, піднявши Суботів, Новоселицю, Івківці, а з другого боку Стецівку та Семигір’я, захопити Чигирин. За порадою нашого штабу облишили цей замір як недоцільний. Така операція знову притягла би до Чигирина червоні частини в той час, як захоплення його жадної користі не давало.

Починалася весна. Селяни готовилися до оранки та сівби. Всі бурлаки були зосереджені на Мельничанських хуторах, де по більшій часті перебував і отаман.