В дверях зіткнувся з двома молодими черницями, що несли мені ковдру.
– Добридень, пане Чорнота! Болящих відвідуєте?
– Проходь, проходь… Не скаль зуби, бо в рай не попадеш.
Черниці, видно, вже були призвичаєні до його тону. Обі були молоді, миловидні, одна з серіозним, трохи сумним обличчям. Накривши мене, стали оглядати кімнату.
– Це ж твоя келія була, Катю? – звернулася веселіша до поважнішої. Потім затримала погляд на моїм білім башлику і шапці, які висіли на стіні:
– У вас все біле, а у наших козаків чорне…
– Бо ваші козаки коло вас ченцями поробилися.
– Лихо мені з такими ченцями! Часом чоло болить від поклонів.
– Від яких поклонів?
– Ну, бо йдеш по дворі, а який-небудь бурлака підморгне смішно. Хіба втримаєшся, щоб не усміхнутись?! А мати ігуменя в вікно побачить – і бий поклони! На тім тижні за Чорноморця триста поклонів казала вдарити, а що я там проступила такого? Він мені за ковнір снігу насипав, а я йому віддала…
– Не личить сестрі в сніжки гратися, – наставницьким тоном одізвалася сестра Катя.
– Розумна ти яка! Добре, що тебе ні разу з твоїм Павликом не запримітила…
Сестра Катя зачервонілася.
– Видумаєш таке… Чоловік подумає, справді…
Мені стало весело, дивлячись на їх молоді, повні життя личка, так не гармонуючі з темним одягом.
– Слухайте, дівчата, яка вас лиха година у черниці погнала? Йшли б уже під старість, як така охота до раю попасти.
– Ми сироти. Нас старі сестри виховали у своїм притулку. Ходім, а то як би поклони не довелося[38] бити…
Під двома ковдрами не на жарт стало горяче. Повернувся на бік і став дивитися через вікно на двір, де люди із двох світів ходили кожний у своїй справі.
Через двір бігла з дійницею в руках молода черниця. Навздогін їй полетіла сніжка, пущена молодим поставним хлопцем в уніформі австрійської кавалєрії і шапці січових стрільців. Черниця, оглянувшися на вікна, загребла снігу і пустила ним в «напасника».
Не поможуть поклони… Молодість свого не хоче дарувати, і коли ігуменю молоде палке кохання загнало до манастиря, то воно ж, мабуть, не одну дівчину, що виросла тут, вижене із нього.
На другий день маю весь час гостей. Заходять старшинилубенці. Бачу Чорноморця – гарний хлопець, вартий триста поклонів… Скінчив духовну семінарію в Полтаві і пішов «козакувати». Заходять два хлопці в австрійських куртках, як виявляється, січові стрільці: Йосип Оробко та Микола Гуцуляк. Усі розпитують про фронт, про партизанський похід. Стара сестра Маланя тричі на день натирає і поїть своїм зіллям. На четвертий день горячка зникла. Нога теж трохи стухла і не докучає так. Хочу піти побачитися з Абреком, та моя лікарка поки що не дозволяє. Кажу Івасеві, який весь час розглядає мою зброю, щоб привів під вікно. Кінь, вичищений і, видно, не голодний, вибрикує, тягаючи за собою малого козака.
Підвечір заходить Чорнота і надзвичайно схвильований сідає[39] коло мене.
– Ех, чортів син, чортів син! Лялька чортова! Не казав я йому, що так буде?! Спідничник задріпаний!
Здогадуюся, що річ про Компанійця.
– А що сталося, Андрію?
– Що… Нічого… Вбили дурня, та й все. Козак вирвався, а його так коло вдовички і приглушили коцурівці із Чигирина. І тачанка з кулеметом пропала, і Іван ні за цапову душу загинув… Колись поїду і вкину ту вдовичку в Дніпро к трьом бісам. Ти ж тільки подумай, із-за якоїсь задріпаної спідниці такий хлопець загинув. Думаєш, багато Україна таких Компанійців має? Яке він мав право так по-дурному[40] загинути? Пику б йому за це побити треба було…
– Негоже, Андрію, покійника так величати… Моя заувага[41] трохи охолоджує його.
– Любив я його сильно, хлопець же який був – орел! Привезли до церкви у Мельниках, завтра в манастирі ховати будем. От уже «дівоче царство» сліз напроливає! Вони ж з усіх довколишних[42] сіл бігали до манастиря молитися до його чорних брів. Уже б і вішався тут якій на шию, так ні – вдовичка, чорт зна звідки, його причарувала!
На другий день рішаємо з Чорнотою поїхати до Мельників. Одягаюся і взуваю на хвору ногу невеликий, м’який[43] валянок, принесений звідкись Андрієм. Андрій відноситься до мене чомусь приязно, і зауважую, що зо мною не такий брутальний, як з другими. Загадка трохи роз’яснюється, коли сідлаєм коней.
– Як у чоловіка добра зброя і добрий кінь, то значить, що добрий чоловік.[44]
Говорить він тоном, що не допускав заперечення. Зближає нас те, що, як виявилося, ми оба почали військову службу в кавказькій кавалєрії під командою князів хана Нахічеванського та Султан-Гірея і оба хапнули магометанської воєнної етики.
З’їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму херсонцеві важко поспішати за моїм горбоносим довгоногим Абреком, купленим за дві кулі у татарина-денікінця під Білою Церквою.
Проїжджаємо Кресельці. Заглядаю у знайомий двір, чи не видно «бісової віри дитини». Чорнота це зауважує.
– Чи ти не Ганю тут бачив? Гляди, бо підеш за Компанійцем чортам кози пасти…
Петро Чучупак, студент або випускник Київської консерваторії (1910-і рр.).
Василь Чучупак, прапорщик російської армії (1916–1918). Копії люб'язно надав Роман Боровик.
Все село залите народом, що зійшовся з околиці на похорон Компанійця. Зібралося коло десяти тисяч озброєних мужчин. З жіноцтва переважають[45] дівчата з горшками в хустинах і вінками із засушених квітів. Настрій юрби поважний. Мужчини гуртками щось гаряче[46] обсуджують. Зустрічаємо отамана Василя Чучупаку з старшим братом Петром – начальником штабу – і ще з трьома братами. Найменший, молодий хлопчина, майже одного росту з своєю рушницею. З ними високий дідуган з довгою сивою бородою, з добре вичищеною рушницею з настромленим багнетом. Це старий Чучупака – отаманів батько. Чорнота представляє мене. Отаман звертається до нього:
– Андрію! Тебе іноді слухають скоріше, як мене. Ми підем до церкви, а ти походи між народом… Настрій у всіх такий, щоб, поховавши Компанійця, йти наступати на Чигирин. Це неможливо… Як заведемося з Коцуром, большевики з другого боку дадуть нам перцю.
До церкви протиснутися нелегко, але товпа мовчки розступається перед отаманом.
Компанієць лежить в простій дубовій труні. Очі відкриті і, відбиваючи світло свічок, здаються живими. На обличчі застиг якийсь лагідний вираз. Над правою бровою чорна ямка – слід від кулі. По обличчі і на руках розкидані темні сліди ударів – видно, боровся. А все-таки він і мертвий був чудово гарний.
«Вернуся післязавтра…» – мимоволі спімнулася мені зустріч з ним у лісі.
По короткій відправі на рушниках виносять тіло з церкви. Постановлено нести на руках аж до манастиря. Нестимуть парубки і дівчата на зміну.
Щонайменш п’ятнадцятитисячна процесія розтягнулася через село і ліс. Озброєні йшли сотнями, по селам, жінки і дівчата – окремими групами. Сум і суворість лежали на всіх обличчях. Було якось трохи незрозуміло, чому ці всі люди приймають так близько до серця смерть цього немісцевого, чужого бурлаки, який забрів сюди минулого року з степів Херсонщини.
Чорнота наче вгадав мою думку:
– Тут в минулому році ховали своїх вбитих хлопців по кільканадцять на день, але ні один не мав такого похорону… Любило населення Івана, бо й він для нього своєї голови не шкодував. Зрештою, вбиті в боях – це річ звичайна. Не так зворушує…
