Чорнота передав нам, що по залізниці проходять значні військові частини, які направляються на боротьбу з «петлюровскими бандами» Омеляновича-Павленка.

Під кінець лютого надбігла вістка, що між Черкасами і Смілою з’явилися в значній кількости червоні частини, які пересуваються в нашому напрямку. Відомості ті підтвердили Гриб і боровицький отаман Солонько, що приїхали до Чучупаки. Солонькові розвідчики довідалися, що більшість тих червоних частин прибула щойно з Московщини і в місцевих обставинах орієнтується зовсім слабо. Ідуть «на усмирение бандитского атамана Коцура». Коли ми, зібравшися ввечері у Чучупаки, обговорювали положення, приїхав ще лубенський отаман Пономаренко. Привіз останні відомості. Після сьогоднішньої ночівки червоні, в кількості чотирьох полків піхоти, двох полків кавалєрії і двох дивізіонів артилєрії, вирушили шляхами на Побережжя. Очевидно, йдуть на Чигирин, обминаючи наші ліси. Постановлюємо на другий день зібрати в лісі з п’ятьсот кращих боєвиків, щоби мати готове ядро на всякий випадок і, не зачіпаючи червоних, слідкувати за їх рухом.

Проект наказу арміям Південно-Західного фронту від 7 березня 1920 р. з виправленнями рукою Сталіна (уривок).

Оригінал зберігається в РДАСПІ.

Отамани, які приїхали, залишилися ночувати в Мельниках. Варту в селі підсилили. Вночі прибіг зв’язок з Медведівки: в Трушівці, за Тясмином, прийшов полк з батареєю і розташувався доночовувати. Через міст на цей бік переїжджала кінна розвідка і вернулася назад. Раненько збираю до Чучупаки з десяток ближче мешкаючих кіннотчиків. Приїхав Ханенко. Поснідавши, вибираємося всі гуртом на лісничівку Кресельці. Із-за Чигирина знову почулася гарматна стрілянина. Червоні брали Коцура в роботу з двох боків. День видався теплий і погожий. Їдемо трійками. В першій трійці Василь і Петро Чучупаки та Солонько. В другій – Семен Чучупака, Пономаренко і я. В третій – Олекса Чучупака, Гриб і Ханенко. Позаді хлопці-кіннотчики. Настрій у всіх чудовий. Всю дорогу весело жартуємо й сміємося. Отаманова анґльо-арабка Зірка, капризна й уперта, як панна-аристократка, весь час крутиться і псує нам лад. Постоявши ніч з моїм Абреком, вона відчула до нього глибоку симпатію й весь час поривається стати поруч нього. Під загальний сміх відтискаємо Солонька на самий зад «за бунчужного», і я виїжджаю у першу трійку.

Пономаренко, якому Зірка роздерла сідлом штанину, лається з отаманом.

– Казав тобі Чорнота: застріль Зірку або продай у Цвітну горшки возити, бо пропадеш через неї. Добру раду тобі давав.

Отаман ласкаво погладив свою любимицю по шиї, не передчуваючи, яку послугу вона зробить йому за пару годин.

– Я на своїй Зірці ще до Києва[124] в’їду…

На Кресельцях розташовуємося, як вдома. Небезпеки тут не може бути жадної. Звідки б не надійшов ворог, нас попередять.

Розсилаю кілька кіннотчиків сповістити сотників, щоб після обіду виводили непомітно вибраних людей до лісу. Посилаю також зібрати на Кресельці кіннотчиків з хуторів і села.

Петро Чучупака, Гриб і Солонько завели своїх коней до стайні; решту коней поставили надворі коло кошів. Дівчата принесли коням сіна. Замовляємо у лісника обід і розположуємося в хаті дожидати, поки почнуть збиратися люди. Закладаємо дві партії в підкидного дурня.

Через якийсь час прийшла із села жінка і каже, що чула, що в Медведівці повно большевиків. Чутка малоправдоподібна, бо Медведівка би нас сповістила. Отаман каже, що треба комусь поїхати до Медведівки й довідатися, чи большевики виступили з Трушівець. Рівночасно треба привезти фіру сіна з закупленого штабом у Медведівці запасу. Поїхати викликається кількох[125] охотників. Жартуючи, тягнемо жеребки, і їхати припадає мені. На всякий випадок переодягаюся в позичену «у бісової віри дитини» Гані дівочу одежу, залишаю у неї черкеску, шаблю й карабін і, заховавши в кишені два револьвери та ґранату, від’їжджаю на санях до Медведівки під веселий сміх всього гурту.

В Медведівці посилаю селянина накладати сіна, а сам йду збирати відомості. Медведівський отаман уже підготовив людей для виходу в ліс. Большевики вирушили рано з Трушівець на Чигирин, але перед моїм приїздом перебігло тясминовими плавнями кілька трушівецьких хлопців з відомістю, що в село вступила нова частина, яка відпочиває і має теж вирушати. За мостом і Тясмином, рівно ж як і за всіма[126] шляхами, пильно наглядають медведівські стежі.

Господаря сіна не було з ключем від хліва вдома. Поки його знайшли, поки наложили – пройшло з годину часу. Збираючися виїжджати назад, розмовляю з медведівським отаманом, який дав уже наказ своїм хлопцям маленькими гуртками виходити балками до Холодноярського лісу. Каже мені, що з півгодини назад за Мельниками було слабо чути якусь стрілянину і що він післав на санях чоловіка довідатися. Висловлюємо здогадки, що б це могло бути, та в цей мент підскочив верхи селянин з Мельників, блідий, схвильований:

– Скоріше на допомогу! Большевики у нас в селі. Отамана вбили. Петра й Солонька піймали живими. Підпалили Чучупакову хату і шукають по селі добрих коней. Наші хлопці збираються балкою та городами до лісу і на хутори, а ви вдарте з цього боку. Треба не випустити, вирятувати хлопців…

– Які большевики, де вони взялися?

– Чорт їх знає, звідки взялися. Кіннота, чоловік двісті. Якби ж то було знати, а то тепер поставили на вулиці кулемети – не можна й зібратися.

Отаман наказав подати тривожний дзвін. Передягаюся, і через кілька хвилин, як тільки збіглося зо дві сотні медведівчан, вирушаємо з трьома кулеметами балкою на Мельники, підсиливши сторожі в бік Трушівець. За першими хатами зустрічаємо ворожий роз’їзд, який, давши кілька пострілів, повернув чвалом назад. Бігом, розсипаючися лавою по балці і городах, поспішаємо до центру села. Добре, як ворог почне відходити на ліс – там його зустрінуть мельничани. По обох боках вздовж села високі схили балки. Дорогу на Головківку відріжуть ті, що збираються на хуторах. Та й сама Головківка зустріне вогнем. З хат вибігають і приєднуються до нас озброєні селяни.

З протилежного боку села розлягається стрілянина. З гори, з правого боку, заклекотіло два кулемети. Що це? Невже надспіли лубенці і ворог оточений?! До середини села ще з кілометр…

Серце нетерпляче рветься. Вибігаємо за поворот балки і бачимо на горі дві кулеметні тачанки, які б’ють по селі. З села до них підіймається через город зустрінутий нами роз’їзд. Піднявшися на гору, кіннотчики дали кілька стрілів у наш бік і разом з тачанками зникли за обрієм. Назустріч нам вибігає група мельничан з Чорноморцем. Ворожа кіннота, захопивши з собою полонених Петра Чучупаку та Солонька, несподівано заграла збірку і виступила з села вузенькою бічною доріжкою, що вилася через подвір’я й городи і вела на дорогу до мосту через Тясмин.

Стаємо перед загадкою: як попала ця кіннота до Мельників і заскочила так несподівано наших на Кресельцях? Чому виступила з села, не очікуючи, поки знесуть харчі і овес, які замовила селянам знести, – покинувши навіть те, що вже знесли, коли ніхто по ній не стріляв? Звідки, нарешті, довідалася, що єдиний шлях для відступу – це ця непомітна для немісцевого доріжка? Що ця доріжка веде на шлях, яким можна злучитися з своїми по той бік Тясмина? По схилі й по горі з протилежного боку бігла лава мельничан. Загинаємо крило і теж вибігаємо на гору. Далеко вже повною ходою віддалялася в напрямку моста ворожа кіннота, увозючи з собою дорогих нам невільників. Деякий час горячково стріляємо їй наздогін і стаємо безпорадні. Пішки кінноти не здоженеш… Наших кіннотчиків – хоч би і встигли зібратися – було замало. Стає гірко від думки, що ми мали час і змогу з Медведівки перерізати їй шлях. Пригноблені вертаємося до села…