– Що там у триліській волості чувати, товаріщ воєнком? – звернувся Чучупака до Козаченка.
– У нас, товаріщ отаман, усе мовчить – «бо благодєнствує»… Дядьки развйорстку дають, аж чуби тріщать! ЧК недалеко, як що не так – «под стенку» зараз… Доніс хтось, що в минулому році проти червоних виступав – забрали і розстріляли, знайшли захований хліб чи зброю – розстріляли, втік з Червоної армії – розстріляли, ще й хату спалили. Плачуть селяни, але на якусь організовану акцію волость нездатна. Перш за все населення вже налякане і здеморалізоване, по-друге, багато є місцевих большевиків, які добре живуть тепер на рахунок селян і звичайно пронюхають та донесуть про підготовку. Стихійний вибух повстання дуже можливий, особливо коли б повстали сусідні волості – але наразі мусимо сидіти тихо. Свідомого, активного елєменту є багато, особливо молоді, та треба бути з цим обережним, щоб не підвести людей під розстріл без користи. Для «охорони волревкому» я зорганізував відділ із сімнадцяти «червоноармійців». Підібрав бідних, але наших по настроях хлопців. Серед міліції теж є свої хлопці. Тепер я стараюся, щоб дали мені зброю та дозволили мені сформувати загін чоловік на сто для боротьби з дезертирством і бандитизмом. Як вдасться, підберу відповідний склад, а весною волревком та партячейку «под стенку» і почумакую до Холодного Яру…
Положення в селах останніх отаманів, що підлягали безпосередньо Чучупаці й були в складі Холодного Яру, було відоме, і розмова перейшла до організації влади на місцях. Слово знову взяв начальник штабу Петро Чучупака. Був це немолодий вже, років під сорок, старшина, з простим серіозним обличчям, з трохи понурим поглядом карих очей, зовсім неподібний до брата Василя, отамана – двадцятишестилітнього гарного бльондина, в якого блакітно[108] -сірих очах було ще забагато молодости.
– Як вам, панове, відомо, в довколишніх районах, де юридично існує вже совітська влада, фактично вона тільки зароджується. Організують владу прислані комуністи, переважно москалі та жиди, які за всяку ціну стараються затягнути до праці в установах, особливо у хлібо- і продуктозаготовчих,[109] місцевих большевиків, не кажучи вже про технічний персонал і урядовців, яких вони мусять наймати з місцевих людей. Перш за все «товаришам» іде про те, щоб хоч трохи виглядало, що совітська влада є справжня українська влада. По-друге, щоб опанувати положення, їм необхідні люди, які знають населення, обставини і умови. Вони дуже радо приймають до себе і видають партійні білєти шкурникам, що пхаються до влади задля власного добробуту, не дивлячися на їх буржуйське чи куркульське походження – добре ураховуючи те, що коли хто з них і не є «ідейним большевиком», то, споріднившися з владою кров’ю і насильством над українським населенням, буде потім змушений триматися її, бо в разі перевороту його дожидає перша куля.
Цей мент ми мусимо використати в цей спосіб, щоби[110] втиснути до влади якнайбільше своїх людей, свідомих своєї цілі і відданих нам. За всяку ціну мусимо втиснути своїх хлопців до адміністративних органів влади. Ціль ясна. Перш за все будемо завчасно дізнаватися про заміри влади супроти нас – а коли переймемо ініціятиву нападу, будемо мати висвітлене обличчя ворога, а то й активну допомогу всередині ворожого стану.
Дуже важно мати своїх людей у міліції і чрезвичайках. Боротися з большевиками лише гоноровими методами неможливо. Треба уживати їх власної зброї і методів, які вам всім добре знані по тогорічній боротьбі з ними. Мусимо дивитися на речі просто. Українцеві, який любить свій край, звичайно нелегко бути свідком, а то й приймати невільну – хоч би побічну участь – в розстрілах своїх братів. Але такий «чекіст» може вирятувати не одну дорогу для української справи людину, попередивши її якось про небезпеку, а в разі відновлення широких визвольних акцій він може дати нам просто неоцінені послуги.
Отож, у кого з вас є підходящі люди в Черкасах, Бобринській, Смілій, Кам’янці, Олександрівці, Знам’янці, Єлісаветграді,[111] Златополі, Новомиргороді, в кого є люди, яких можна послати туди, щоб улаштувалися в якійсь установі, не гаючи часу зв’язуйтесь з ними і сповіщайте, щоб ішли працювати до червоних і тримали зв’язок з вами. Конспірація, звичайно, мусить бути захована якнайстисліше.
До цього коцурівського перевороту Чигирин лічився радянським центром Чигиринщини. Тепер положення змінилося, і большевики, звичайно, за всяку ціну захотять заняти Чигирин, щоб Чигиринський повіт бодай офіційно існував в «Украинской советской республике».
Отаман казав вам, чому це для нас вигідно і чому в разі потреби ми навіть допоможемо «товаришам» досягнути цього. Це в будучому об’єднає колись козацьку Чигиринщину, яку химерна доля України знову розколола на два ворожі табори.
Тепер про Кам’янку. Кам’янка – найближча до Холодного Яру більша стація,[112] і якщо нам не вдасться обдурити «товаришів» своїм мирним обличчям, то дуже можливо, що вона стане вихідною точкою, з якої червоні поведуть ширші операції для зліквідування Холодноярщини. В разі ширшого повстання бронепотяги з Кам’янки і Фундуклеївки відріжуть нас від сіл по той бік залізниці. Після останніх подій в Чигирині можливо, що з Кам’янки зроблять повітовий центр. А тому мусимо тримати в Кам’янці міцнішу стежу.
Тепер головою волревкому в Кам’янці Вишневецький, бувший старшина 3-го Гайдамацького полку, боротьбист, що став стовідсотковим комуністом і вірним слугою червоної Москви. Начальником волостної і міської[113] міліції – Лесько-Лещенко,[114] теж боротьбист, який в минулому приймав участь у боротьбі з большевиками і має перед ними пару тяжких гріхів. Про це не знає ЧК, але маємо документальні докази ми і в кожну хвилину можемо йому «спротеґувати» розстріл.[115]
Я з ним на тижні бачився, і він приняв[116] деякі мої пропозиції. Зрадити він нас не може, бо побоїться. Виїжджати з Кам’янки йому неохота, бо хлопець закохався по вуха в панночці, яка має в Кам’янці велике господарство і не хоче покидати батьків, а Лещенко має після Великодня дружитися з нею. З цієї самої причини він, не будучи переконаним, що большевики вже вдержаться на Україні, хоче забезпечити себе у нас і буде робити, що ми йому скажемо – коли буде певний, що большевики про це не довідаються. В разі небезпеки він без сумніву попередить наших людей, рятуючи їх і себе.
– Отож, Андрію, – звернувся він до Чорноти, – завтра забирай з собою обох галичан – Оробка і Гуцуляка, – Соловія, Середу, Андрійченка, Петренка, донського козачка Андрюшу, Юхименка, Брушнівського – цих хлопців і тебе в Кам’янці не знають. З місцевих дасть тобі Зінкевич з Грушківки[117] двох Демиденків, Семена Залізняка, Петра Грушка і Василя Запорожця. Ці хлопці на добрім рахунку в Кам’янці, бувають там і мають знайомих серед кам’янських большевиків, які вже їх запрошували на службу.
Про коней потурбується твій побратим, який буде наглядати за кіннотчиками, коли розведемо всіх з манастиря по селянах.
Лещенко цими днями дістав наказ збільшити міліцію до тридцяти чоловік. Тепер у нього п’ятнадцять. Так ти завтра увечері увійдеш до Кам’янки з боку станції з двома хлопцями і зайдеш до нього – він буде ждати. Візьмете з собою карабінки, револьвери і ґранати. Шаблі залишите. Коли б в Кам’янці хто вас затримував, не робіть жадного опору, а покликайтеся на Лещенка.
Він призначить тебе своїм помішником. Останні хлопці будуть приходити по два-три і будуть залічені міліціонерами. Як помішник начміла приглянешся до міліціонерів, яких застанеш, і поступово звільниш невигідних нам людей – а на їх місце ми будемо тобі посилати хлопців.
