Побачивши нас, бабуся сплеснула руками:

– Андрієчку! Синочку мій! Давно ж я тебе не бачила!

Вітаємося з старою і хлопцями. Андрій починає розпитувати, як воно живеться. Бабуся зітхає.[91]

– От так… Помочі мені нема ніякої, сама, стара… Хоч би ти сказав моїм парубкам, бо мене не хочуть слухати – хай би женився вже котрий! Невісточка молода – і поміч була б мені старій, і в хаті якось веселіше було би…

– Не журіться, мамо! От Україну відвоюєм, тоді відразу дві невістки приведемо вам.

– Коли б Господь дав скоріше! Андрієчку, може, вам зсмажити чогось, може, їсти хочете?

– Дякуємо. Ми на хвилинку – їдемо дальше.

Побалакавши трохи, сідаємо на коней. Через який кілометер з хати вибігає без шапки селянин:

– Агов, Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав – перша сорта! Баба вареників макітру наварила – поможітьно змолоти!

Андрій стримав коня:

– Зайдем… добрі хлопці. Та й їсти захотілося трохи.

Заходимо до хати. На столі пляшка і макітра з варениками. Під образами рушниці. Під лавкою кулемет «Максім», накритий жіночою запаскою. Андрій підняв запаску і глянув на механізм. Господар засміявся:

– Не дивись, брате, – «як рибляче око»! Якось Левадний заскочив, так чуть не з’їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.

Сідаємо за стіл з господарем і його двома братами. Випивши по чарці слив’яного самогону, спорожнивши макітру, їдемо далі.

З одної хати вибігає дівчина:

– Андрію, зайди-но на хвилинку!

– Тебе не бачив?

– Та ні… Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов.

– Що йому таке? Зайдем.

Заходимо до хати, в якій душ шість дівчат і більш нема нікого.

– Де ж Левко?

– Андрієчку, голубчику, не сердься… Левко пішов у село. Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки. Подивися, гарну я тобі вимережала?

Андрій взяв мистецьки[92] вишиту сорочку.

– Так ти той… була б уже разом і підштанці пошила. Дівчина зачервонілася:

– Дивись який! Що я тобі – мати чи жінка? І за сорочку не подякував…

– Може, ще поцілувати?

– На біса ти мені здався, такий татарин! З лавки зіскочила вертлява дзиґа-дівчина:

– Андрієчку, мене поцілуй! Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережаю геть чисто всі…

– Сядь, козо дика! Підожди, Юрку, я зараз вернуся, положу сорочку в сакву.

Через хвилину вернувся і положив перед дівчиною сувій синього шовку.

– Півроку в сідлі возив – збирався все бешмета пошити, та хай вже буде тобі на онучі…

Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, задумане обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, «татарин» не такий вже був і противний для її серденька.

Недалеко села знову перепиняє селянин:

– Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!

– Тільки що у Свирида макітру вклали.

– Та ще з десяток і моїх вміститься!

– Що я тобі, верблюд, чи що?

До воріт підходить з подвір’я високий сивий дідусь і, закрившись рукою від сонця, дивиться на нас.

– Ге-ге! Здоров, козаче! Ти що ж, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.

– Доброго здоровля, діду! Будемо їхати назад – заїду за медком…

– Бач який! За медком! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.

– Нема часу, діду, до отамана треба…

Це дід Гармаш. Дев’ятьдесять шість років. Та пішки не берися з ним іти – пережене. Старий вояк… В Криму в 1854 році воював, на Балканах був… От як хочеш вже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про гайдамаччину – заїдь як-небудь до діда і постав пляшку горілки… Він тобі розкаже, як його дід на Запоріжжі по татарах з гармати червінцями стріляв, коли куль не стало, як у Залізняка гарматами заправляв…

В селі на вулиці[93] – рух, співи. Ходять гуртками парубки і дівчата. Зауважую, що народних пісень тут співають не так, як звичайно в селах – примітивно, з викриками. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.

Коли обганяємо одну групу, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха:

– Андрію! «Забіліли сніжки»!

Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня, затягає сильним приємним барітоном. Хор співає гарно. Після «Сніжків» дівчина сильним альтом, майже тенором, затягує:

Потім Андрій та дівчина і якийсь парубок в чорній селянській киреї й смушевій шапці заспівали тріо «Степову могилу». Та виконання тут було вже дійсно артистичне. Коли попращалися, кажу Андрієві, що мене дивує, що проста селянська дівчина так добре знає техніку співу, та й парубок теж.

– Так вона ж у Києві музичну консерваторію скінчила, а той парубок – місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких «простих». В селі панського убрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати або ще чогось, кориснішого.

Під’їжджаємо до хати, накритої сніпками без кроквів.

З-під стріхи чорніють сліди пожару.

– От і отаманова резиденція. Не хоче старий Чучупака і накривати по-людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто на Україні хати палить, – тоді накрию.

На подвір’ї до плота прив’язано з десяток осідланих коней. Стоїть дві тачанки. Прив’язавши коней і кинувши їм сіна, заходимо до хати. За столом декілька незнайомих мені людей, серед яких пізнаю матвіївського отамана. В куті коло дверей зложені рушниці, ручні кулемети.

Коли привіталися з усіма Чучупаками, яких я вже знав, Андрій представляє мене останнім:

– Це мій побратим – Юрко Залізняк, а це маєш по черзі: отаман Чорноліського кінного полку Пилип Хмара – цар горшечного царства і Чорного Лісу, це наш господар холодноярський, Гриб, це лубенський отаман Пономаренко, це отаман Білого Яру, з-над Дніпра, Мамай, це пан сотник ґенерального штабу Гнат Зінкевич – грушківський отаман, це пан отаман Чорний з Воронівки з-за Дніпра, це Богданів товариш по пляшці і зухвалих нальотах Марченко, це отаман Прус і Михайлівки Петренко. Це триліський воєнком «товаріщ» Козаченко, липовий комуніст з 1905 року, бувший отаман з Херсонщини і будучий – на Чигиринщині, який на своїм віку вбив більше большевиків, як дав їм тепер новобранців.

Назвавши мені ще трьох отаманів, прізвищ яких не пам’ятаю, Чорнота сів за стіл.

– Ну, бракує ще голови київського губревкому та голови губЧК, і з’їзд представників влади на Київщині можна було би лічити відкритим у повному складі…

– Андрію, – звернувся до нього Гриб, – ти чув, якого коника викинув Богдан на тім тижні? Розкажи, Марченку.

Марченко, кучерявий чорноволосий хлопець, усміхнувся:

– От так собі… звичайна історія. Прийшла в Олександрівку 60 червона дивізія… Приїжджає до нас у село два верхівці – шукають «товаріща Богдана». Забираємо їх до Богдана. Виявляється, що привезли пакет із штабу дивізії. Адресовано «Командиру революционной повстанческо-крестьянской дивизии, товарищу Богдану». Видно, хтось сказав їм, що під час повстання проти Денікіна Богдан водив тисяч п’ять народу. Начальник і воєнком дивізії запрошують його листом приїхати на вечірку, яку улаштовує «политпросвет» дивізії. Буде виступ місцевого хору і п’єса «Паризька комуна», доклади про міжнародне і внутрішнє положення. Відсилає відповідь, що приїде. Відговорювали, щоб не їхав – може, яка засідка. Жінка молода в плач… але ти ж знаєш його!

Зібрали чоловік двадцять «почесного конвою» на конях, Богдан на своїй тачанці. Приїжджаємо до театру. Половина хлопців з парою люїсів зосталися на дворі, його візник тачанку поставив так, щоб з кольта добре було бити, на міномет хлопець сів, Богдан люїса на плече – заходимо до залі.[94]