Орхестра нам зараз марш[95] врізала, дивізійне начальство дрібним чортом розсипається: «Товарищ Богдан, товарищ Богдан», «как бы там насчет объединения обоих дивизий» і т. д. Посадили нас у першому ряді. Виходить на сцену воєнком: «Товарищи! Зараз місцевий хор виконає
«Інтернаціонал». Попрошу всіх встати!» Підняли заслону. Богдан встає і люїсом до підлоги як гримне!
– Чому «Інтернаціонал» на початку? Ви знаходитеся на Україні, а наш народній гимн «Ще не вмерла»!
Підняли галас:
– Товаріщ Богдан! Це ж контрреволюційна пісня, як можна?
– Як контрреволюційна? При царі за неї в тюрму садили, і при радянській владі співати не можна? Від імені селянської дивізії, від імені дванадцяти тисяч озброєних революційних селян (а «товаришів» в Олександрівці чоловік триста!) вимагаю, щоб був виконаний наш народній гимн – інакше нам з вами не по дорозі!
Пошептались, згоджуються… Ну а хор наш, просвітянський, як врізав, аж стіни трясуться. Скінчили. Воєнком знову виходить: «А тепер, товарищи, буде виконаний гимн трудящихся всіх націй!» Богдан люїса на плече:
– А то вже хай олександрівські жидки послухають, мені він не подобається!
Заля[96] так і завмерла. Ми вийшли, на коні, і поки «товариші» надумалися – були вже за Олександрівкою…
На дворі почулися голоси. Виглядаю у вікно. Приїхав якийсь високий огрядний чоловік на здоровенному сірому коні. З ним другий, маленький, на невисокому «кірґізові».
– Боровицький отаман Солонько.
– Дон Кіхот і Санчо… – сміється Петро Чучупака. Велетень, низько нагнувшися в дверях, заходить до хати.
Одягнений у високі рибацькі чоботи, морську чорну куртку і смушеву шапку-фінку. За плечима люїс, на поясі револьвер і п’ять ґранат. Знявши кулемет, здоровкається з усіма.
– Ну що, Солонько, багато «товаришів» за зиму засолив? – питається чорноліський отаман.
– Це ви тут солите та в землю закопуєте. У нас простіш: за ноги і в Дніпро – пливи у Чорне море! Правда, Мамаю?
Мамай мотнув головою.
– Добре тобі наверху… Накидав того літа, а вони в наших плавнях позатримувалися – всю січ мені засмерділи.
– Ну а до мене трипільські та ось його пливли! – кивнув Солонько на Чорного.
Петро Чучупака – начальник штабу – піднявся:
– Ну, панове, зібралися всі – можна приступити до діла. Перш за все, може, хто з вас не знає, що позавчора у Чигирині сталася маленька зміна. З Києва до Коцура прислали ревком, голову парторганізації, голову ЧК, воєнкома, всього дев’ять чоловік партійних тузів. Ну а в Коцура ж свій ревком. Після спільного засідання обох ревкомів усі прислані з наказу Коцура були потоплені в криниці, а над штабом замість червоного піднесено чорний прапор анархії. Для нас це має тільки те значення, що Коцур вступив в одверту боротьбу з московськими большевиками. Миритися з ним нам не прийдеться.
Члени ревкому – українці Ільченко, Сатана, Хвещук – прислали до нас листа, в якому пропонують спільними заходами скрутити Коцурові голову і піднести над Чигирином національний прапор. Цієї справи ми зараз обговорювати не будемо.
Друга справа – це необхідність переходу від явних форм бойової організації в Холодному Яру до конспіративних і тимчасова ліквідація Мотриного манастиря як воєнного осередку, чого вимагає положення на Україні.
Третя справа – зв’язок і консолідація наших сил при новій формі організації.
Четверта – налагодження зв’язку з головним штабом нашої армії, бо ми не знаємо під цей час, де вона і що з нею. П’ята – поки совітська влада ще не окріпла на місцях, мусимо обсадити довколишні райони своїми людьми. В першу чергу треба організувати большевикам міліцію в м. Кам’янці, на залізниці, і ми рішили, що з Андрія Чорноти вийде непоганий червоний пристав.
Голос забрав отаман Василь Чучупака:
– Я, панове, нарочито запросив вас, щоби спільно обговорити положення і якнайкраще пристосуватися до нього. На жаль, не прибув Отаманенко або хто інший з Бовтишки та Івангорода, але з тим районом ми порозуміємося пізніше. Зрештою, села по той бік залізниці під натиском обставин вже зробили те, що треба зробити і нам.
Ми під цей час не маємо ширших відомостей про загальне положення на Україні – щось більше будемо знати, коли повернеться з Києва мій заступник Деркач. Але одно ясне. Большевики під цей час не провадять більшої війни на фронтах на Україні. Що твориться на Півдні з денікінцями, не знаємо – але можна припускати, що вони після розгрому не скоро очухаються, якщо взагалі очухаються, і зможуть розпочати ще якісь акції. Ми маємо відомості, що в бік Криму большевики значніших частин війська вже не посилають, а прибуваючі з Московщини частини кидаються на «внутрішній фронт», на приборкання повстанчого руху, на викачку зброї і хліба з сіл. Взагалі спішаться з закріпленням свого внутрішнього положення на Україні, можливо, передбачуючи якусь поважнішу збройну боротьбу на зовнішних фронтах.
Що твориться на заході, що діється з українською армією, чи зможе вона відновити фронт, на який ми могли би орієнтуватися, – невідомо. Хмарині гончарі з Цвітної привезли відомості, що партизанські частини нашої армії, які недавно переходили коло нас, мали декілька успішних боїв з червоними,[97] а також є чутки, що до них прилучилися значні частини Галицької армії – але це ще не є фронт.
Ходять здогадки, що весною большевики будуть воювати з Польщею і Румунією, та це лише здогадки.
Прапор, захоплений у коцурівців Червоною армією не пізніше червня 1920 р., що 1919 р. міг належати Задніпровській дивізії.
Оригінал зберігається в ЦДАВО України.
Лист отамана Чорного Івану Габінському-Каляєву в Полтаву (3 вересня 1920 р.).
Оригінал зберігається в Харківському історичному музеї.
Як ви всі підтверджуєте, та за моїми відомостями і з дальших околиць, серед нашого населення панує переконання, що по всій Україні переводиться якась таємна організація і що весною український уряд дасть гасло, після чого вся Україна має повстати і винищити всіх ворогів. У нас в Мельниках тільки й балачок, що про те гасло, про ті нові «треті півні», які мають зробити щось надзвичайного.
На мою думку, це є лише збільшене вражіння від балачок населення з переходячими частинами нашої армії, бо коли б дійсно щось готовилося, то хтось мусів би прийти і до нас. Це добре, бо підтримує в селах дух і надію, але в дійсності вигляди на майбутнє далеко не рожеві. Большевики мають тепер на Україні значно більше збройних сил, як у минулому році. Після боїв з денікінцями ми ще не мали з «товаришами» значних сутичок, і коли притягнемо на себе їх увагу, то навряд чи зможемо утриматися так, як утрималися минулого року, коли вони мусіли кидати на нас частини, зірвані з фронтів. Щоб запобігти ліквідації, мусимо заздалегідь самі «зліквідуватися», перейти на положення, в якому не будемо відрізнятися від других районів. А то наші села занадто вже розкозакувалися… До кума в гості – з рушницею, до дівчини – з рушницею, та ще й шаблю причепить, з хутора до церкви – з рушницею… В Медведівці на ярмарку продають-купують набої, зброю, як за добрих гетьманських часів. Отож, явне ходження з зброєю треба припинити. Зовнішний поділ сіл на сотні зліквідувати. Жадних збірок без конечної потреби не робити. Всіх козаків з Мотриного манастиря переведемо в найближчі дні до села та на хутори і розмістимо по селянах за своїх. Ходження в військових строях, їзда на сідланих конях має зникнути.
Коли б надійшла яка червона частина – не робити жадного опору. Бурлаки і активніший місцевий елємент, захопивши зброю, зникають у лісі і будуть стежити за ворогом. Якщо у «товаришів» не буде зависоких вимог, село дасть, що треба буде, і нехай собі йдуть дальше. Якщо захотять занадто господарювати, можемо з лісу зробити напад і вигнати – але взагалі збройної боротьби до вияснення загального положення треба уникати.
