– 12-а кінна бриґада, окрема.

– Скільки шабель?

– На конях чоловік двісті та чоловік сто так, різних.

– Чого прийшли сюди?

– З Курска нас вислали, на боротьбу з бандитизмом. Андрій стиснув ручку шаблі. Кацапчук помітив цей рух.

– Товариші! Візьміть мене…

– Хай тебе Бог візьме…

Клинок свиснув і глибоко вгруз у голову. Мені стало неприємно, і це не сховалося від Андрія.

– Чого скривився?

– Знаєш, якось неприємно, коли піддається…

– Привикай, Юрку! Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру полону нема. Як будеш мати попастися в руки – залишай останню кулю для себе.

Погоню припинили. П’ять чоловік і два коні без верхівців утекли.

Збираємо дванадцять карабінів і шабель, одного люїса, восьмеро коней. Двох коней вбито, один важко поранений ґранатою в живіт.

На хуторі довідуємося, що «товариші», утікаючи, кинули до хати, в якій сиділи заложники, ґранату Новіцкого. Та один із селян, що служив колись в ґранатерах і був до ґранат призвичаєний, вхопив її і викинув за вікно,[83] де вона й вибухнула. З боку Лубенець показалася широка лава. То Лубенська дієва сотня з отаманом Пономаренком ішла виручати хутори…

До манастиря ми повернулися[84] ввечері.

З Мельників до Жаботина проїжджає на санях селянин з жінкою «до тестя в гості». Рано розвідка повернулася і донесла, що вночі хтось пустив паніку, ніби з холодноярського лісу наступає три тисячі «бандитів», і «товариші» поспішно виступили з Жаботина в напрямку Смілої.

Після того бою ми з Чорнотою помінялися шаблями і стали побратимами – «кунаками». Через декілька днів хлопці, які походили із сіл по той бік залізниці, одержали відомості, що златопільська ЧК розстріляла їх родичів. Постановлюємо, щоб усі немісцеві, які мають на Україні родичів, заховували свої правдиві прізвища, а прибрали собі псевдоніми. Андрій охрестив мене Залізняком. Кажу, що буде трохи заголосне.

– Не турбуйся. Тут по селах Залізняків – як собак на ярмарку.

Якось в суботу верхівець із Мельників привіз Чорноті листа від Чучупаки, в якому той просив приїхати до нього на другий день.

– Поїдемо обидва. Познайомишся з мельничанами. На другий день виїжджаємо грушківською дорогою.

– Маємо ще час, поїдемо під Грушківку, потім завернемо понад Холодним Яром і хуторами поїдемо в Мельники. Покажу тобі дещо.

Коли проїхали проріз у валі, Андрій обернувся і глянув на вали:

– Отут в 1918 році шість братів Кошових з батьком і легендарний Рак з двома кулеметами розбили баталіон[85] німецької піхоти, яка кольоною йшла займати манастир.

– А де ті хлопці тепер?

– Рак – це був напівздичілий лісовик. Про його фізичну силу і відвагу оповідають справжні байки. Він через щось завівся був ще з царською поліцією і літо та зиму жив у лісах, маючи сховки на деревах і під землею. Селяни його не видавали. Візьме на якому хуторі харчів – і в ліс. За Центральної ради жив лєґально в селі, а за гетьмана знову завівся з державною вартою і німцями. Хоч тоді багато хлопців переховувалося в лісі, та він держався сам. Ходив озброєний, як панцирник. Коли хто з влади робив прикрості селянам, то жив лише, поки його не знайшов десь уночі Рак. Коли німці зібрали з кількох сіл контрибуцію за панське майно, то Рак пробрався вночі у грушківську цукроварню, де стояв їх штаб, вбив трьох вартових, викрав скриньку[86] з грішми і роздав їх назад селянам. На нього робили німці облави, а загинув по-дурному… Спутався з жінкою одного лісника, і той, прислідивши, заколов обох баґнетом на ліжку. А Кошові – це стара козацька родина з Івковець. Переховувалися в 1918 році від німців в Холодному Яру, а в дев’ятнадцятому спуталися з Коцуром. Пустилися на грабунки, ограбували декілька селянських підвід з Медведівки і Мельників, вбили двох холодноярців. Хлопці, якби ти бачив, як соколи! Так і видно стару козацьку кість, а гинуть чорт зна за що. Одного денікінці вбили, одного недавно большевики розстріляли, двох розстріляли холодноярці, і від їх рук не втечуть й останні.

По кількох кілометрах дорога розходиться.[87] Андрій показує нагайкою на стовп, що стоїть на рові перед роздоріжжям.

– Оце я хотів тобі показати. Такого чудернацького стовпа, певно, нема в світі другого.

Під’їжджаємо. На обрізаного молоденького ясеня насиляно через прорізи тринадцять людських черепів, які, вищиривши вперед зуби, творять ориґінальний стовп. До чола верхнього[88] черепа прибита табличка з написом: «Володіння Холодного Яру. Проїзд чекістам суворо заборонений». Чомусь здається, що самі кістяки сміються над цим жартом.

– Оцих сім верхних, біліших – це штаб ударної групи бобринської ЧК на чолі з уповноважненим Станайтісом, латишом, а цих нижчих не знаю. Це мельничанські хлопці пожартували.

– Де вони їх набрали?!

– Чи мало їх тут по лісах валяється?! Минулого року лисиць трупами так обгодували, що перестали курей красти по хуторах. Отак по-людськи подумаєш – жаль людей… Але що зробиш… Слово «боротьба» і слово «жаль» – взаємно виключають одно друге… І ще прийдеться лисиць годувати, якщо нами не погодують…

Звертаємо в ліс і їдемо без дороги, то спускаючися в яри, то підіймаючись. Через деякий час виїжджаємо на край глибоченного яру. Дна не видно, видно тільки протилежний схил, вкритий лісом і заглибленнями. В яру панує мертва тиша. Андрій свиснув, і голосна луна, повторюючись на поворотах, покотилася вздовж яру.

– Оце тобі Холодний Яр…

Їдемо вздовж схилу. По протилежному боці між деревами пронеслося стрілою дві серни, видно, налякані свистом.

Поглядаю в яр, що тепер не має вже якогось актуального значення, та мимо того є якимсь символом боротьби, і мої думки мимоволі біжать до Шевченкового:

Був він якийсь понуро-величний. Якась одвічна таємниця кровавої[89] сумної долі України застигла в його диких рисах. Чомусь пригадалися вищирені зуби черепів і табличка «Володіння Холодного Яру»… Могутнього німого владаря, що віки назад усміхався і тепер усміхається смертю і боротьбою, яка не знає жалю…

Виїжджаємо на край лісу і розлогим в тому місці схилом з’їжджаємо в Холодний Яр. Назад звідси видно тільки круті схили й смугу неба. Другий бік крутий відразу, і на ньому, поверх над поверхом, видніються порослі лісом вали.

– Це сліди укріплень, які захищали вхід до яру. Старі люди оповідають, що отут росло два старі дуби, між якими був перетягнутий ланцюг. Оповідають, що одного зрізав кілька-десять літ тому якийсь старий козак, що приїхав з Кубані, і забрав захований в його дуплі скарб. Дав пригорщу золота селянинові, у якого пожичив[90] на ніч пилку і сокиру. В яру поганенький струмочок і озерка – а оповідають, що колись була річка, по якій плавали човнами. Літом у струмочку вода така холодна, що ноги не вдержиш.

Взагалі в яру літом холод, хоч наверху і спека.

З’їжджаємо в глибоку балку, яка іде попід лісом. По обох боках її розкидані селянські господарства. Це Мельничанські хутори – продовження села Мельників. Коло одної хати Андрій стримав коня.

– Треба зайти, вдову Явдоху з синами провідати.

Заходимо до хати. Коло печі порається зморщена бабуся в чорній плахті. За столом сидять з книжкою два гарні русяві хлопці. Під образами на лавці стоїть дві анґлійські рушниці. Під лавкою – велика бляшана скринька з набоями. На вікні зложені ручні ґранати.