А полюбуйся нашим нащадком великих прадідів, що потрясали колись мурами Царгороду! Навіть у свойому[77] бойовому гимнові він називає ворогів не інакше як ласкаво – «воріженьками», що[78] мають від чогось згинути як роса на сонці, бо він сам задобрий і залінивий, щоб розбивати їм голови.

К чорту наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний пав’ячий хвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не будемо мати і не примусимо[79] наших «приятелів» шанувати їх – Україна ніколи не буде щасливою.

Я христіянин і вірую в Бога, але я не згоджуюся з Христовим заповітом підставляти праву щоку, як тобі приліплять ляща по лівій. Така засада для українців погубна, бо маємо таких добрих сусідів, що будуть бити поки влізе, і соромно їм ніколи не стане, бо б’ють вони нас не для розваги, а тому що їм потрібні багацтва нашого краю.

Багато мені не подобається з того, як ми взялися до справи… Хочеш, я тобі дам почитати останні книжечки Лєніна про тактику боротьби і організацію влади? Я б усіх наших міністрів засадив на шкільну лавку вивчити їх, дописавши дещо між рядками. Нас б’ють без сентиментів. Але, знаєш, це добре. І чим більше будуть бити і знущатися – тим краще. Ні один народ не переживав того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло на користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола в хижого звіра, який, вирвавшися колись на волю, як побачить, що хтось знову протягає до нього лапу, – не буде ждати, поки треба буде оборонятися, а сам буде нападати. Уяви собі, що було би з нашими бідними ворогами, якби хоч на половині України була така холодноярщина? От я, маленький Андрій Чорнота, можу вдарити зараз у великий монастирський дзвін, і холодноярські села[80] через пару годин дадуть десять тисяч боєвиків, дивізію війська – і то війська, яке не знає полону, що не має права на далекий відступ, бо залишає ворогові хати і родини. А скільки давала вся Україна на заклик свого уряду?

Коли б ми цього року перемогли, з усієї України одні холодноярці мали би право сказати: «Ми не пустили ворога в свої хати, не годували його своїм хлібом, не дали йому своїх синів на гарматне м’ясо».

Андрій говорив би ще, певно, довго, та з церкви понеслися тривожні вдари малого дзвона.

– Ого! Якась новина. Мабуть, большевиків чорт звідкись несе…

Ми зійшли з валу і побігли до манастиря.

У дворі по-діловому, без криків і метушні, йшла збірка. Із стаєн виводили осідланих коней. Запрягали тачанки з кулеметами, які по черзі оглядав Левадний, сам затягаючи в них стрічки з набоями. Піші козаки гуртувалися коло лубенців, що на дворі вже затягували свої складні англійські патронташі. З дверей будинків визирали злякані черниці. До Чорноти підбіг схвильований командир булавної сотні:

– Андрію, большевики в Лубенських хуторах!

– Так чого ж ти залякався? Можна би подумати, що вже твою келію заняли. Скільки?

– Ось іде селянин, що прискакав верхи…

До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.

– Що там сталося? – звернувся до нього Андрій.

– Большевицька кіннота приїхала на наш хутір. Взяли заложників і наказали, щоб знесли їм шістьдесять пудів вівса, тридцять пудів муки, хліба печеного, сала, чотири свині й дві корови. Заявили, що як за три години не буде чого вимагають, то розстріляють чотирьох наших заложників і підпалять хутір. Вигнали підводи і дожидають. Люди потрохи зносять, а я з конем викрався до лісу і сюди.

– Давно приїхали?

– Не більш години тому – я коня гнав що духу мав…

– Скільки їх?

– Чоловіка п’ятнадцять з одним люїсом. Чорнота немилосердно глянув на коменданта:

– Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було спочатку розпитати, що там в них за празник в хуторах, а потім вже дзвонити.

Ми сіли на своїх вже осідланих коней, і Андрій став викликати кінних козаків:

– Соловій! Андрійченко! Отамасі – оба! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Оробко! Чорноморець! Жук!

Викликавши тринадцять чоловік, які під’їхали до нас, обернувся до кулеметчиків:

– Левадний, дай Гуцулякові люїса – віддамо тобі два.

Левадний взяв у одного з козаків люїса, притримуючи киктьом правої руки, наладував його, потім, легко піднявши лівою рукою догори, зробив три постріли і, взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий кремезний Гуцуляк зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків з набоями.

– Василенко! – крикнув Чорнота до одного із старшин. – Зостанешся за мене. Вишли розвідку на Жаботинську дорогу до Деркачової землянки. Люди хай розійдуться і на всякий випадок будуть готові.

Виїжджаєм із манастиря і, проїхавши з кілометр[81] по дорозі на Жаботин, звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків – може, селянин зле полічив большевиків і їх більше.

– Як і буде на десяток більше, то я знаю, кого взяв з собою.

До потрібних нам хуторів кілометрів із сім.

Переїжджаєм декілька ярів і, виїхавши на дорогу, що йшла краєм ліса, даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час показалося кільканадцять хат, розположених недалеко від ліса. Порівнявшися з ними, оглядаємо місцевість. Коло одної хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається пара верхівців.

Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:

– Так і є – з півтора десятка. Видно, це якась нова частина, незнайома з положенням, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь-но, брате, на той кінець хутора, прив’яжи коня до дерева і, як будуть тікати, бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.

Підождавши час, потрібний Гуцулякові, щоби доїхати з кулеметом до призначеного місця, ми розсипалися по лісі рідкою лавою і, перескочивши рів, пустилися на хутір. На хуторі зчинилася метушня, залунало кільканадцять стрілів, розляглася недовга низка з кулемета, і, поки ми доскочили до хутора, червоноармійці, сівши на коней, пустилися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин. Наздогін їм почулися з-під хат стріли селян, які дожидали виручки. Один із червоноармійців впав з коня. Як ще вони тільки почали тікати, коло одної з хат, піднявши стовп диму, вибухнула важка ґраната, і кіннотчик, що, здоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів з сідла.

Зляканий кінь кинувся тікати до нас, залишаючи на снігу струмки крови.

Назустріч кіннотчикам, що чвалом неслися під ліс,[82] рівненько, в’їдливо заговорив Гуцуляків люїс. Передній полетів на землю разом з конем, останні завернули вбік і, розбившися на групки, пустилися тікати полями.

Проскакуємо хутір і, розсипавшись, доганяємо. Коні у нас кращі, вистояні. Через декілька хвилин задні попадають під шаблі хлопців.

В парі з Чорнотою здоганяємо кіннотчика, який, раптово обернувшися на сідлі, прицілюється рушницею до Андрія. Порівнявшися в цей мент з ним з правого боку, перед самим пострілом підбиваю шаблею рушницю і розтинаю йому карк. Андрій ловить і наганяє назад його коня.

– А чого доброго, був би чорт просто в живіт засмалив. Здоганяємо ще двох, які, побачивши, що не втечуть, приймають бій. Але зовсім погано володіли шаблями, і через хвилину, залишивши їх на землі, пускаємося переймати червоноармійця, за яким гналися брати Отамасі. Кінь під ним спотикається на межі, і він, вилетівши з сідла, біжить пішки за конем.

Коли догнали, став з піднесеними догори руками:

– Товариші! Добродії! Не вбивайте! Я вам буду служити! – проситься подзьобаний віспою кацапчук.

Чорнота стримав занесену шаблю.

– Звідки приїхали?

– З Жаботина.

– Яка частина?