– Дайте мені лук, – сказала вона слугам, – помщуся за смерть мого любого мужа хоч на отому паші, що стоїть на ґалєрі.

Взявши лук, пустила стрілу і попала нею в серце свого чоловіка. Аж коли залога ґалєри стала скидати турецький одяг і кричати до княгині й вояків, які готовилися на валу до бою, зрозуміла свою помилку. Коли ж довідалася, що вбила свого мужа, – три дні нічого не їла й не пила, обливаючи його труп сльозами. Потім наказала затопити ту ґалєру на тому місці, де впала трагічна стріла, а свій замок перетворила у манастир, якого стала першою черницею та ігуменею. Лєґенда як лєґенда… Що Косарка була більшою, про це нема мови. Ще дід Гармаш із Мельників, який має тільки дев’ять-десять шість років, пам’ятає, як по ній човнами плавали. Але ми знаєм, що ще задовго до Володимира купці, що плавали з «варяг у греки», витягали коло порогів свої човни на беріг і перетягали волоком. Знаємо також, що в ті віки на Чорному морі панували не турки, та цю лєґенду вперто обстоюють старі люди з довколишних сіл як правдиву. Показують місце, де під багнами має лежати та затоплена ґалєра. Навіть оповідають, що в один посушливий рік, як багна висохли, докопалися були до неї. Що лежить вона догори підошвою, яка обшита листовою міддю. Може, це і байка, може, перекручена народньою фантазією якась дійсна подія, але іншого пояснення, чому населення називає манастир Мотриним, в той час як він в дійсности є манастирем Св. Тройці, я не зустрічав.[68]

Деякий час ми оба сиділи мовчки, втопивши очі в яру, якому народня фантазія приписувала таку ролю в минулім. Взагалі ця місцевість – святі місця для українця. Тут зароджувалася козаччина. Недалеко, он за тим лісом, ображено Хмельницького і, сповита обставинами часу, родилася Хмелівщина… Тут почалася і тут скінчилася, побувавши аж на Поділлі, Коліївщина, і батько Максим перебував деякий час як чернець у цьому манастирі, невідомо чому Мотриному…

Ігумен його, Мельхіседек, гаряче[69] помолившися, благословив ножі і шаблі на пролиття рік людських сліз і крови, винної і невинної, во ім’я Волі. Поневолення з царської ласки селянства тут було найкоротше з усієї України, і чигиринський «малорос» не завжди гнув покірно шию, а часто мотав нею, щоби скинути ярмо.

Яких два десятки літ назад селянин тут подавав уночі свій вільний голос на виборах гетьмана України і на старій козацькій могилі, поклавши руку на старовинну козацьку шаблю, давав клятву не зрадити і додержати таємниці. Задуму нагло перервала коротка низка стрілів з кулемета.

Я зірвався, призвичаєний до того, що стріли означають ворожий напад, але Чорнота потягнув мене за рукав черкески:

– Сідай. Це Левадний вправляється – мабуть, з люїса ворони б’є в лісі. Цікавий тип… Граматики добре не знає, але нема кулемета, якого механізму він не знав би як свої пальці. Для нього кулемет – все. Ні один закоханий так коло дівчини не припадає, як він коло своїх кольтів і максимів. Невеликий собі, худощавий хлопець, та сила духа в нім велитенська…[70] Знаєш, він же у Коцура був начальником кулеметів. Любить хлопець Україну, повірив у «червону правду» і пішов боронити її під червоними прапорами. Не один холодноярець упав від меткої кулі з його кулемета… Та коли переконався, що бореться для Москви проти своєї ж батьківщини, взяв на плече свого люїса і прийшов до нас. Сидимо раз у Чучупаки ввечері, коли заходить. Поставив кулемета в кут і підходить до столу:

– Я Левадний. Ви мене знаєте, бо я з вами бився. Аж тепер я розібрав, що мої кулі летіли не туди, куди потрібно. Можете мене застрілити – це ваше право, – але, коли хочете, я і вісімнадцять кулеметів, які маю заховані по селах і хуторах, в вашому розпорядженні.

Спочатку не дуже довіряли, звичайно, та потім переконалися, що хлопець прийшов з щирим серцем. Тепер у нас кулеметами заправляє. Дав декілька своїх, а решту, каже, дам тоді, як треба буде. У нього у своїх людей цілі арсенали зброї, яку з своїми хлопцями захоплював[71] у німців та денікінців, але зуживає її дуже обережно. Коцурові дав трохи кулеметів і набоїв, а про решту навіть не сказав. Оце недавно їздив десь під Чорний ліс, привіз нам два німецькі міномети і вісім скринь мін. Треба буде, каже, достанем ще. Але ти полюбуйся, яка упертість! Відбили йому праву руку – лівою навчився стріляти, і то як стріляє! Важко одною рукою підіймати ручного кулемета, так він зняв з нього кожух, спилував радіятор, спилував де можна залізо, щоб тільки не ушкодити[72] механізму і люфи, а не зміняв на револьвер або карабін. І цей обскубаний кулемет у нього працює, як новий годинник, і ліву руку виробив, що міцніша, як у другого дві разом.

Він сам з хуторів, а в Суботові має багато родичів і взагалі суботівці його люблять. Якось отаман каже йому: «Пішов би ти, Левадний, коли увечері до Суботова. У тебе там родичі, знають тебе там добре – агітнув би людей проти Коцура». А Левадний: «Я, отамане, як треба буде для добра України, увесь Суботів разом з усіма своїми родичами з кулемета вистріляю, а агітувати хай[73] хто інший йде. Не вмію». І завжди він спокійний, зрівноважений. Ніколи нікого не образить. Та… Був у Мельниках селянин, що перед війною у поліції в Петербурзі служив. А через те і вважав, що він у селі найстарший і найрозумніший. Нап’ється самогону і задирається з усіма. «Ви, – каже, – хохлы необразованные! Німці Україну видумали, а ви й собі за німцями! От повернеться на престол цар-батюшка – він вам покаже Україну!» Одного разу Левадний перед гуртом селян оповідав про Хмельниччину, а той п’яний підскочив і почав… «Ти, – каже, – що народ у заблуждение вводиш, крамолы всякої навчаєш?! Богдашка Хмельницкий верноподданный белого царя був, а ви – бунтовщики! На шибеницю вас усіх треба!» Коли Левадний зауважив йому, щоб пішов проспатися краще, той підскочив і вдарив його по лиці. Левадний мовчки зняв з плеча свого люїса і висадив в нього цілий диск набоїв.

Зібрався громадський суд. Прийшов на сход і Левадний з своїм кулеметом. На вимогу сільського отамана віддав йому люїса і став спокійно чекати[74] вироку. Злочинців в наших селах карають лише шомполом або кулею. Громада погомоніла-погомоніла і постановила: хочеш горілку пити – пий, а честі України і другого не зневажай. Левадний карі не підлягає.

Чи багато з-поміж українців так реаґує на образу своєї особистої чи національної чести? От ти служив між кавказцями. Чи тобі прийшло коли в голову зневажити гордість чи національний звичай підвладного тобі козака? Московські кадрові старшини залюбки били морду жовнірові москалеві, українцеві, полякові, але чи хтось із них відважився вдарити чеченця або кабардинця? Ніколи! Бо знав наперед, що той відповість на це вдаром кинджала, не турбуючися, що завтра за це його розстріляють.

Шістьдесять років тягнулася нещадна війна між могутньою Московською імперією і горсточками кавказьких горців, але й переможені, вони гордо споглядали з своїх гір на переможців, як на щось нижче від себе, і не спішили їм прислужуватися.

Москва не брала з них податків, не брала до війська – була задоволена, що вони не відновлюють[75] боротьби. Часом голодний і обідраний, кавказець за жадні скарби не віддавав і не продавав прадідівських кинджала та шаблі, і в цьому був весь секрет пошани до нього. Племена, які налічували заледви[76] кількасот тисяч людей, примушували переможного ворога шанувати свої звичаї, мову, релігію, а коли б кабардинців чи хевсурів було сорок міліонів, то, повір мені, Москва із своїми шестидесяти міліонами в решеті б у них танцювала!